Навпроти урвища, де перед війною був червоноармійський тир, машина раптом тицьнула і стала. Відчинились задні дверцята, і з неї стали виплигувати заклопотані есесівці з автоматами. За ними один по одному скочили на землю п'ятеро юнаків у цивільному. Вони потиснули один одному руки і поцілувалися по-юнацькому міцно й незграбно. Останньою зійшла з машини золотоволоса висока дівчина в розстебнутім легкім пальті, в білому платті, в чорних модельних туфлях на босу ногу. Сонце било їй просто в очі" і вона мружилась. Дівчина також подала всім юнакам руку іг не соромлячись, поцілувалася з нимиг як з братами. Забачивши ді-тей-пастушків, вона посміхнулась їм ласкаво Обличчя її було чисте, біле й величне, як буває в казках про добрих царівен. Вона помахала дітям рукою, мов на вокзалі, коли прощаються, але в цей час один з есесівців щось гаркнув на неї, двоє з її товаришів-юнаків — один чубатий, в гімнастерці, туго підперезаній широким ременем, другий маленький, чорнобривий, вродливий — взяли дівчину під руки, і всі спустились до урвища.
Незаглушений мотор гаряче пирхав на місці.
За якусь мить на дні урвища знялася страшенна колотнеча, крики, затріщали автомати. Зненацька звідти вилетів, мов із землі, чубатий юнак у розхристаній гімнастерці. Він увесь був як, у червонім полум'ї — у крові. Кров била з нього цівками звідусіль— з рук, плечей, з обличчя. Діти закричали і сипонули врозтіч. А він, пригнувшись, як пригинаються, наступаючи, бійці, кинувся через кладовище, переплигуючи через могилки і дивлячись просто перед собою на червоне велике сонце заходу, ніби летів на нього. В цей час із урвища видерлись, важко дихаючи, двоє есесівців,— вони були перем'яті, в землюці, без кашкетів,— і стали націлятися з автоматів чубатому вслід. Сонце сліпило їм очі, і вони, дирк-нувши, мабуть, промахнулись, бо чубатий ще біг чи, може, біг і прострілений. Німці застрочили знову,— черги були довгі, страшенно довгі,— діти заверещали в різних кінцях, чубатий упав. Есесівці прибігли до нього, диркнули по ньому, по вбитому, і, вхопивши за руки й за ноги, поволокли до урвища.
По якомусь часі німці стали вилазити наверх! і, сердито обтрушуючись, підходили до машини. Сіли в будку, авто повернуло і рушило знов до міста. Над кладовищем розпливався пороховий дим. А на могилах знову поспинались босі пастушки, як живі пам'ятники. Вони проводжали чорну машину палаючими оченятами, повними дитячої ненависті, найнеїіримиреннішої, найпам'ятливішої ненависті в світі.
Потім зайняли кіз і турлом потурлили на Кобищани.
А наступного дня вся Полтава забілілась листівками, в яких повідомлялось про розстріл групи комсомольців у тирі. Деякі листівки були віддруковані на машинках, а деякі переписані школярськими почерками. І на всіх один і той же напис: "Нескорена Полтавчанка".
Цієї ночі в будинку Убийвовків ніхто не лягав спати. Проте ні розпачливих зойків, ні голосінь не почули лікареві сусіди. Горіла лампа, стояли відчиненими двері. З саду напливали пахощі нічних квітів.
Сім'я наче закам'яніла в своєму горі.
Сиділи по кутках і мовчали. Не дивлячись одне на одного, розминалися поглядами. Такими їх і застали пізні гості.
Гості зайшли нечутно у відчинені навстіж двері, як у свій дім. їх було двоє: один — присадкуватий, бородатий, другий — молодий, стрункий, з жорстким поглядом. Обидва з чорними німецькими автоматами. Тьотя Варя глянула на них з неприхованим презирством: вона подумала, що це німецькі посіпаки явились арештувати всю сім'ю. Гості поздоровкались, і бородатий звернувся до Костя Григоровича:
— Ми — Лялині друзі.
Кость Григорович обвів пильним поглядом обох.
— Вона, передавала вам привіт,— глухо сказав лікар, думаючи про доньчин лист.
— Я Веселовський,— вів далі бородатий.— Ми надіємося, що Ляля врятована разом з іншими, що були в ешелоні. Поки що нічого не відомо напевно.
Надія Григорівна суворо видивилась на нього блискучими сухими очима:
— Ляля розстріляна.
Веселовський рвучко обернувся до Надії Григорівни:
— Звідки такі дані?
— Та вже звідки не є...
— Коли це сталось?
— Сьогодні. При заході сонця. В тирі... Разом з Групою.
Веселовський переглянувся з товаришем. Обидва буди глибоко вражені.
— Може, це ще...
— Ні, це напевно...
Гості покликали Костя Григоровича і вийшли з ним надвір.
Небо непокоїлось, розітнуте прожекторами. Літаки гули високо. Десь за містом кумкали жаби на далеких озерах. Нічні квіти дихали болючими пахощами, садок тьмяно поблискував росяним листям, мов тисячами лез.
— Знайомтесь,— звернувся Веселовський до лікаря і вказав на свого товариша.— Політрук Явір.
Явір мовчки й гаряче потиснув лікареві руку.
— Ми до вас у невідкладній справі,— провадив далі Веселовський.— Ми приймали сьогодні посланців з Великої землі, і один з них, приземляючись в темряві, обранився на деревах. Дуже цінна людина. Ми приїхали за медикаментами та інструментами. Ви можете цим допомогти?
Убийвовк мить думав, ніби вагаючись.
— Я сам поїду з вами,— сказав він і, обернувшись, пішов до кімнати.
Ні дружина, ні тьотя Варя не питала його, куди він збирається. Вони знали, що заповідала батькові Ляля. Подали йому дорожній кобеняк, земський його саквояжик з ліками, харчі. Кость Григорович попрощався й вийшов.
Біля воріт уже стояла тачанка, запряжена парою вороних. Коні вхопили з місця, і тачанка, м'яко гойдаючись, наче попливла у нічному повітрі.
XV
Випровадивши Костя Григоровича, сестри не зайшли до хати, вони наче зовсім забули про неї. Незчулися, як опинились у садку під яблунькою, де були закопані Лялині скарби. Взялися за руки, як давно не брались, і дали волю сльозам, як давно вже не давали, з самого дівоцтва. Втішали одна одну:
— Не плач, Варю...
— Надю, ти сама плачеш... не плач!.. І знову вмивались слізьми обидві.
Яблунька схилялась над ними, і всіяна квітами земля дихала на них живими свіжими ароматами ночі. Все на світі зрушилося з місця, пішло шкереберть — одне втратило будь-яку доцільність, інше, навпаки, набрало її. І ця синя ніч, і ці квіти, і цей рясний солов'їний тріск по садках, і суцільне живе бродиво пекучої весни — все зараз ранило їхні душі, сприймалося зовсім інакше, ніж раніш, і вони відчували, що треба й самим їм жити відтепер по-новому.
— Як ти думаєш, Надю, Кость повернеться? — питала Варвара Григорівна сестру.
— Не знаю, не знаю, нічого не знаю!.. Знаю тільки одне, що він виконує її заповіт...
— Чому вона тільки йому заповідала?.. Чому, Надю?.. Чому нам не заповідала?..
— Не знаю, Варю... Але хіба ми не виконаємо також її заповіт?..
— Виконаємо,— шепотіла тьотя Варя,— ми також виконаємо...
— Хіба не могло б усе це бути інакше,— говорила Надія Григорівна.— Зовсім інакше... Щоб отак ми сидимо, а вона повертається від друзів... Шелестить у садку, зриваючи собі на ніч троянду...
І раптом справді поблизу почулося легке шелестіння. Вони кинулись обидві.
— Здрастуйте!
Перед ними стояла, усміхаючись, Веснянка. Надії Григорівні перехопило дух.
— Хто це? — ледве вимовила тьотя Варя.
— Хіба ви мене не впізнаєте? — розважливо заговорила дівчина, тамуючи в губах смішок.— Це ж я, та, що сиділа у вашім льоху.
Тьотя Варя підійшла до Веснянки і пильно оглянула її © голови до ніг. Дівчина стояла, як і тоді, боса, в куцій спідничці, з вербовою хмизиною в руці. Болотними травами, степовими полинами війнуло від неї.
— Ти звідки? — нарешті запитала тьотя Варя.
— З ешелону,— шморгаючи гострим носом, відповіло дівча.
— З якого ешелону?
— Хіба ви не чули? Нас же відбили партизани біля Яресьок. Кажуть, ними керує сам секретар обкому! Як налетіли з того боку і з того!.. Охорону перестріляли, паровоз під укіс пустили, а нам командують: тікайте! Ми — хто куди — по лісах! Золенька-воля!
— І дома ще не була?
— Ні. Просто до вас. Мені Ляля наказувала, як тільки вирвусь, до вас забігти.
— Де ж ти бачила Лялю? — ожила Надія Григорівна.
— Ми з нею в одній же камері сиділи. Нас як виводили на станцію, то вона й наказала. їх ще залишили в тюрмі, всіх шістьох...
— А почувала вона себе як? — знову запитала Надія Григорівна, завмираючи.
— Та за неї не турбуйтесь: жива, здорова, в паніку не впадає. Вона, мабуть, в наступний ешелон попаде — їх теж відіб'ють. Там ліси аж гудуть партизанами!
Жінки мовчали, стримуючи ридання. Якесь бережливе захисницьке чуття підказувало їм, що цій дівчинці не треба нічого говорити про страту.
— Яка вона була... востаннє? — запитала згодом мама.
— Спокійна, ви знаєте, така спокійна, що мені аж страшно було на неї дивитись... Немов вона все вже знає, чого інші люди не знають... І бачить так, як ніхто. Наче й крізь стіни дивиться й усе бачить. Тепер до них не пускають?
— Ні,— сказала мама.
— Налякались, того й не пускають. Повстання в тюрмі бояться!
— А зрадниця теж з ними залишилась? — запитала тьотя Варя. Вже після першого Лялиного листа, де вона повідомила про зраду Королькової, тьотя Варя заприсягнулась, що, як тільки негідницю випустять, вона сама вислідить її і вб'є.— Чи, може, ту підлячку теж з вами партизани відбили?
— Еге, її вже не відіб'ють,— заспокоїла Веснянка.— їй уже капут. Сама задушилась у своїй камері.
— Як задушилась?
— Не знаєте, як там душаться? Рушником до бильця, та й пісня вся. Собаці собача смерть.
Тьотя Варя зітхнула.
— А що Ляля говорила, востаннє? — запитала Надія Григорівна.— Пригадай... які-небудь її слова. Тільки не вигадуй. Хоч одне.
Веснянка думала.
— Ой, як вона говорила!.; Я так і не складу. Та все чудно якось... До всіх наче говорить... Встане оце вночі і ходить-ходить по камері, а тоді раптом: "Люди! Я вас вітаю. Я вас люблю..."
Надія Григорівна закрила обличчя руками, прихилилась до стовбура; Яблунька осипалась на неї холодною росою-
Тьотя Варя сиділа просто на землі, скорботно наслухаючи темряву.
— А вже не гуде,— сказала вона мов сама собі.
— То не з того краю вітер,— заперечила Веснянка.— Як обернеться, знов загоготить.
Надія Григорівна, кволо ступаючи, підійшла до дівчини, поклала їй руку на голову, заглянула в вічі:
— Живи ти в нас... Нікуди не йди. Живи!
— Е,— Веснянка заперечливо замотала головою.— Не можу. Приходити буду, а назавжди не можу.
Рано на зорях сестри проводжали Веснянку. Вийшли за околицю, трав'янисті луки перед ними сивіли рясною росою.