алеко не втішну картину малював доповідач. Суворий рік! Щоправда, величезною напругою сил революції денікінську грабармію з її англійськими інструкторами відкинуто до моря, довгождану передишку завойовано, але заспокоюватись не час. Труднощі відбудови, і зокрема продовольчий фронт, продовжують дорівнюватись військовому фронту. Холод і голод. Руїни, спустошення — куди не глянь. Затоплено шахти Донецького басейну, поруйновано залізниці...
Задумавшись, знов і знов перечитувала Вутанька ленінські слова, що паленіли в глибині сцени на червоному полотнищі: "Великоруським і українським робітникам обов'язково потрібен тісний військовий і господарський союз, інакще Антанта роздушить нас поодинці..." Знала, що це з листа Леніна до трудящих України в зв'язку з перемогою над Денікіним.
А доповідач, розійшовшись, уже суворо, доскіпливо запитував з трибуни:
— Чому Україна? Чому саме вона так розпалює апетити імперіалістів? По-перше, їм хотілось би прибрати до рук величезні природні наші багатства, звести нас з вами до становища своїх колоніальних рабів, по-друге — і це, може, найголовніше,— вони хотіли б перетворити Україну в плацдарм боротьби проти Радянської Росії. Нещодавно прем'єр-міністр Франції Клемансо цілком відверто заявив, що з захопленням України більшовики будуть позбавлені хліба й вугілля, і Радянська влада неминуче впаде...
— Це ж той самий Клемансо,— штовхнувши Вутаньку, промовив Цимбал таким тоном, наче десь уже мав із ним справу,— Отакі там добродійники...
— Питання про нашу єдність з Росією зараз набуває нової гостроти,— вів далі доповідач.— У зв'язку з підготовкою IV Всеукраїнського з'їзду Рад ми, більшовики, ставимо питання на широке, відкрите, всенародне обговорення, твердо сподіваючись, що, всупереч підступам розгромлених націоналістичних партій, трудящі України зуміють зробити правильний вибір...
— Так що вибирайте, чуєте? — нахилившись до Вутаньки, довірливо шепнув воєнком.— Хай уже до мене, але ж до України серце ваше, я гадаю, байдужим не зостанеться?
Доповідач під оплески залу сходив з трибуни. Оголосили перерву.
Під час перерви Вутанька зустрілася у вестибюлі з кременчуцькою робітницею. Розговорились про се, про те.
— Ви не знаєте, хто такі сепаратисти? — мовби ненароком запитала її Вутанька.
— Чому не знаю: не раз доводилось показувати їм дорогу з нашої фабрики. Вони вже й тут воду каламутять. Отаманщину відстоюють. Червону Армію ладні б поділити. На словах аж надто ліві, а на ділі з махновцями заодно.
— Всіх собак тепер на нас вішають,— сердито кинув котрийсь із гурту чоловіків, що закурювали поблизу.— Для всіх одна лайка: сепаратисти!
Кременчуцька, з підозрою глянувши на курців, взяла Вутаньку під руку, відійшла з нею вбік.
— А чому це вас зацікавило, товаришко Яресько?
— Та так,— почервоніла Вутанька.— Хочеться ж розібратись...
Вони вже повертались до залу, коли Вутаньку несподівано догнав Цимбал. Вигляд у нього був якийсь по-цапиному задерикуватий, гоноровитий.
— Вгадай, Вутанько, де був?
— Скажете.
— В конвенті засідав!
— Що це воно за конверт?
— Не конверт, а конвент! Це таке, брат Вутанько, що ого! Туди тільки наймудріших кличуть...
— Зажили ви, дядьку, шани,— засміялася Вутанька.— Для чого ж вони вас збирали?
— Е, це мовчок. Потерпи, почуєш...— І пошепки:— Бій готується, чуєш? Так що не дрімай, пряди вухом туди й сюди.
Воєнком з'явився, коли засідання вже почалось. Мовчки сів біля Вутаньки, похмурий, чимось знервований.
Вутанька не стала його чіпати.
— Дядьку Несторе,— торкнула рукою Цимбала,— ота жінка, що за столом... нікого вам не нагадує?
Цимбал, випроставшись, став уважно розглядати з відстані жінку: бліде, змучене обличчя, скромна сива зачіска, шия обкинута темним шарфом.
— Не пригадую щось. Тільки й того, що ми з нею разом в Сімеон-конвенті засідали.
— А пам'ятаєте вчительку в Каховці, що ви її від стражників на пристані відбороняли?
— Правдистку? Ще б пак: за неї мені тоді дошкою по плечах попало.
— Ось пригляньтесь: ніби на неї схожа. Цимбал примружився, як від сонця в степу.
— Навряд, щоб вона. Хоча в житті тепер всього можна ждати. Ми ось хіба думали з тобою, коли по
Таврії поневірялись, що прийде час — будемо в конвентах засідати?
Почалися виступи делегатів з місць. Один за одним підіймалися на трибуну, рішучі, горлаті, забіякуваті, здебільшого у фронтових ще шинелях, і, доповівши про нелегке становище на місцях, про те, як саботує глитайня продрозверстку, тут же грізно клялися, що твердою рукою молота і плуга візьмуть саботажників за горло, ну, а щодо тих, хто спробує порушити бойовий революційний союз України й Росії, то такі — начувайтеся!
Вутанька помічала, як дедалі нижчим стає між тими, що на сцені, Ганжа-Ганженко, Все частіше, нахилившись, про щось перемовляється в другім ряду з сусідом. Уже виступили Золотоноша, Миргород, Гадяч, Лубни... Зараз з трибуни саме промовляв, посилаючи нахвалки світовій буржуазії, дзвінкоголосий, зовсім юний чер-воноармієць — представник Полтавського гарнізону.
— Молодця,— прихвалив Цимбал, звертаючись до Вутаньки.— Ба, як чеше! Ось так би і від нашого повіту.
— А хто ж буде від нас? — поцікавилась вона.
— Збирався Сергієнко, вакулівський, та застудився, зовсім захрип, тільки шавкотить.
— О, йому личило б: бойовик, Зимній з пітерцями штурмував.
— Вутанько, а чому б, скажімо, не тобі, га?
— Ви таке й скажете!
— Єй же єй, га? Ми там уже й між собою прикинули, що добре було б виступити тобі, жінці, за всіх за нас слово сказати.
— Ось перестаньте, дядьку!
— А ти подумай, подумай...
— Чуєте? — раптом рвучко нахилився до Вутаньки воєнком.— Ганжу-Ганженка оголосили!
І, зціпивши зуби, він азартно, наче спересердя, став бити в долоні.
Ганжа-Ганженко неквапом, з почуттям самоповаги вийшов на трибуну, пригладив рукою свою лобату, наголо вибриту голову. Серед цілковитої тиші, що раптом залягла, голос його пролунав упевнено, гучно. Спершу розповів, як відроджується життя по школах після денікінщини, як пориваються діти до науки, до світла. Потім якось непомітно перебрався на інше, на декрети, на діяльність Всеукраїнського ревкому...
Вутанька слухала: так гладенько, так складно все в нього виходило. Тільки де ж оте, що він їй учора натуркував? Наче переродився за ніч чоловік, наче зовсім інший хтось промовляє з трибуни. А в залі всі слухають, не перебиваючи, і її вже навіть острах бере, що ніхто його тут не розгадає, всіх він задурманить своїми облудними речами. Хотілося встати, крикнути на весь зал: "Не вірте! Не слухайте! Не те в нього на думці!"
— Одначе тепер, коли Україна стає до мирного будування,— лунало з трибуни,— нам саме на часі підійти до справи інакше. Позаяк мова йде про союз із сусідами, ми не можемо не поставити перед собою питання: де гарантії, що союз наш буде справді рівноправним і справді вільним? Слова? Слова — це не гарантії! Різні прийшлі дядьки своїм грубим декретуванням на Вкраїні хіба не сіють у наших душах законні сумніви?
Промовець, примовкнувши на мить, стежив, яке це справить враження на делегатів; в цей час, наче у відповідь йому, десь з глибини амфітеатру — спокійний, насмішкуватий голос:
— Отже: "Геть, кацапи, з наших українських тюрем"? Так, чи що?
Весь зал вибухнув реготом.
Промовця, одначе, це не збило з пантелику. Переждавши, доки знов настане тиша, він далі вів мову про те, що навіть кращі декрети, вироблені для одного народу, можуть виявитись неприйнятними для іншого.
— Інакше кажучи, ленінські декрети для України не підходять? — неголосно, але так, що чути було всьому залові, промовив з президії секретар губкому.
— Ви не зовсім вірно мене тлумачите, товаришу. Я кажу про те, що на терені України...
І тут весь зал раптом завирував:
— Годі! Чули! Геть! — неслося з усіх кінців.— Старі пісні. Петлюрівські!
Промовець, втягши голову в плечі, спідлоба поглядав у вируючий зал, терпляче перечікував, доки вгамуються. Але зал не вгамовувався. Несамовито гупотіли, свистіли, кричали — шум обструкції бурхав уже під саму трибуну:
— Ге-еть!!!
Ганжа-Ганженко все ще стояв на трибуні, роздратовано насупившись, вчепившись в трибуну обома руками.
Вутанька теж щось кричала, тупотіла ногами, не могла спокійно дивитись на нього. Хіба йому ще не зрозуміло, жде, щоб сказали ясніше? Чого він жде?
Щось ніби не її силою звело, підняло Вутаньку з місця.
Воєнком стривожено скинув на неї очима: "Ви куди?"
Баба Марина, що сиділа через ряд попереду, теж обернулась, і очі їй полізли рогом від здивування: "Куди ти, молодице? Що ти надумала?"
А вона, не відповідаючи, вибралась з ряду і, на ходу поправляючи хустку, швидко, з рішучим палаючим обличчям попрямувала до трибуни.
Тшла, мов по струні. Зал здивовано прищух, застиг, і вже чути було, як дрібно поцокують по паркету її, Бутан ьчин і, чобітки. Ганжа-Ганженко, не в силі, видно, зрушитись з місця, поглипував на неї з трибуни важким од ненависті поглядом, ніби відчув наближення невідворотного, найнебезпечнішого ворога. Вже коли вона зовсім наблизилась до трибуни, він таки збагнув нарешті, що становище його безнадійне. Сяк-так зібрав свої папери і, горблячись, повернувся до залу спиною, побрів кудись за сцену.
Вутанька піднялась на трибуну. Доки йшла, голова їй туманіла, все здавалося хистким, а тут, коли стала на трибуні й випросталась, одразу відчула себе певніше. Ніби на високій горі опинилась. Море людей перед нею, ніби всю Україну раптом побачила звідси. Свої, свої! Он здивовано задер цапину свою бороду Цимбал, пропливло розчервоніле обличчя баби Марини, кременчуцької жінки і ще якихось жінок та червоноармійців, що дивляться просто на неї, мовби заохочують: говори, говори!
Жінка з-за столу, усміхаючись, щось питає Вутаньку, а вона ніяк не второпає — що саме... Ага, прізвище.
— Вустя... Вустя Яресько із Криничок.
І вже оголошують голосно, мов на весь світ:
— Слово має товаришка Вустя Яресько із села Кринички!
Тихо-тихо стало. Зал напружено жде її, Вустино-го, слова. Що вона скаже їм, усім оцим делегатам та делегаткам, як передасть те, що їй зібралось на серці і що, так несподівано піднявши з рядів, вивело її на трибуну?
— Не думала брати сьогодні слова,— схвильовано почала Вутанька.— І не брала б, якби не оцей, що зараз тут виступав. Б