А чи сказали їй, що я — кирпатий Мефістофель? Розуміється, Сосницький сказав їй це, з насолодою, з мстивою зловтіхою сказав. Ще б пак! І їй, очевидячки, хотілося спитати, через що мене називають кирпатим Мефістофелем. А це зовсім инше питання!
Я прислухаюсь до себе і з усміхом ловлю ниюче каяття й досаду: на віщо я звів її з ними? На що було це робити? В теорії, як і в багатьох теоріях, думка була правильна: треба дати місце всяким впливам і в вільній боротьбі з ними завоювати Шапочку.
Але насправжки…
Гм! А що ж насправжки? Що, чорт його бери? Я уступлю комубудь Шапочку, мою Шапочку, мою казку, моє нове життя?! Хотів би я подивитись на того, хто примусив би мене це зробити! А-ну!
— Звощик, ворушись там, чорт забірай! Не молоко везеш!
Ми ще поборемось, Шапочко, і з Сосницькими, і з тобою, і з собою, і з ким-хоч!
Знову санки забігають, я хапаюсь за їх боки й перехиляюсь у другий бік. Ми вже недалеко від мого дому. Я з приємностю дивлюсь на сніг, що блискотить фіолєтовими від елєктрики искрами; на санки, що летять мені назустріч і обгоняють; на повільний потік людей на тротуарі.
Платячи візникові, я помічаю біля свого ґанку паню в чорній шубці й маленькій шапочці. Мені чомусь хочеться ближче подивитись на неї. Вона помалу, перерізуючи лаву прохожих, наближається до мене. І раптом я бачу, що це Клавдія Петрівна! Під густим вуалем пенсне; шапочка робить її вищою, стрункішою. Вона дивиться на мене й розгублено, схвильовано посміхається. Хтось штовхає її, вона того не помічає й виходить на брук, до коня мого візника.
— Клавдіє Петрівно! Звідки? Яким способом?
Від хвилювання вона говорить так тихо, що я не чую нічого. І лиця через вуаль добре не бачу, тільки знайомий нахил голови та блиск скла пенсне.
Нарешті, я довідуюсь, що вона приїхала до Київа вже з місяць, і що зовсім-зовсім випадково зустріла мене тепер. Бідна, вона боїться, щоб я не подумав, що вона переслідує мене.
— Та що ж ми стоїмо тут на вулиці? Заходьте до мене! Чайку вип'ємо, побалакаємо…
Клавдія Петрівна чогось лякається.
— Ні, ні, я не можу! Мені треба йти. І, взагалі, не подумайте, ради Бога!..
— А, Клавдіє Петрівно! Та я не думаю нічого, бійтеся Бога! Просто радий, що бачу вас. І що… простили мені. Адже простили? Га?
Клавдія Петрівна не дивиться мені в очі й похапцем прощається.
— Мені дуже треба. На мене чекають. Прощайте!
— А-а, чекають… Ну, це инша річ. Та хиба "він" такий уже ревнивий? Га?
Вона зиркає на мене й, потупившись, іде на тротуар. Там, озирнувшись, вона хитає мені головою й поринає в юрбу, часом виринаючи з неї шапочкою серед голів.
Чудно! Признаюсь, мені промиготіла було думка, що Клавдія Петрівна таки не випадково зустрілась мені тут, але тепер я бачу, що помилився, — їй навіть неприємна була ця зустріч.
А цікаво було б усе ж таки довідатись, що вона тепер і як. Може, мені слід було б тепліще привітатися з нею? Сердечніще запросити зайти?
І ввесь вечір нема-нема та й випірне неприємна думка про якусь вину перед нею; чи стару, чи нову, стараюсь уже не досліджувати, — все-одно зустрічатись не доведеться.
— — — —
По обіді я запалюю лямпу й сідаю до роботи. Переглядаючи почту, я знаходжу серед купи кореспонденції сіреньку куверту з знайомим почерком, — од Клавдії Петрівни. Вчорашнє (й забуте вже сьогодні) почування ніяковости перед нею знову тяжко ворушиться в мені. Швидче розриваю куверту й читаю:
"Не знаю, як писати: "ви", чи "ти". Думаю, що все ж таки краще "ти". Це ширіще. Мабуть, сама доля хоче, щоб наші відносини не переривались. Я хвилююсь і писатиму плутано. Я знаю, що цей лист буде для Тебе страшним ударом. Коли я вчора зустріла Тебе, трохи не впала від схвилювання. Але все-одно, я мушу писати до Тебе"…
Слова "буде страшним ударом" дивують мене й лякають, хоч я не в'являю собі, що такого страшного вона може сказати мені.
"… Може, й не написала б до Тебе ніколи, коли б не зустріла Тебе вчора, й коли б Ти не був зо мною такий приязний та привітний, як тільки в деякі хвилини нашого короткого життя. Це мене примушує писати. Я почуваю, що не маю права довше мовчати. Хай Ти відвернешся від мене, проклянеш, хай обіллєш справедливим гнівом і обуренням…"
А, чоррт, як вона довго розводиться!
"… але я вважаю за обов'язок сказати Тобі все. Слухай: я обдурила Тебе, я не зробила викидня й родила дитину…"
— Що-о?! — вголос скрикую я. Хвилинку я сиджу задубіло, потім хочу схопитись, але почуваю, що ноги в мене страшенно важкі, й по них помалу-помалу, як болото в трубах, униз сунеться щось густе, грузьке.
"… я не зробила викидня й родила дитину. Я не могла зробить инакше, бо це погрожувало мені смертю. І не могла Тобі написати, знаючи, як Ти поставишся до цього. Я рішила сховатися від Тебе, на завсіди виїхати кудинебудь далеко й ніколи не зустрічатися з Тобою. Присягаюсь Тобі життям нашого сина…"
Нашого сина! О, Господи! Нашого сина!..
Я схоплююсь, хочу кудись бігти, щось рятувати, ґвалтувать. І знову кидаюсь до листа — може, це неправда, може, потім щонебудь змінилось, і все лишилось так, як і перше.
"… присягаюсь Тобі життям нашого сина, я хотіла зробити все, що було в моїй силі. Але ми пропустили реченець, і потім було вже пізно. Ради Бога, ради нашого сина, прости мені! Я нічого від Тебе не вимагаю, ніяких прав не заявляю, нічого не хочу від Тебе, живи так, як Ти жив досі, й коли хочеш, то забудь про нас! Коли ж захочеш колинебудь побачити Свого сина, то завсіди можеш це зробити.
"Я перебралась у Київ через те, що мені не було з чого жити в Криму, — я нікуди звідти не виїжджала. Чоловік довідався про те, що я маю другу дитину, й перестав висилати мені гроші. Я лишилась без копійки. Караїмка за довги забрала в мене всі сукні й білизну. Коли б не сестра, я б убила себе! Вона приїхала до мене, помогла мені при родиві й перевезла сюди, бо вона тут на курсах. Мені ніде було подітись, і я мусіла перебратися сюди. Я з дітьми живу тепер у неї, але ми всі голодуємо, й нас незабаром виженуть із кватири, бо нічим платити; ми всі живемо на гроші, які заробляє сестра лєкціями. Мені ні себе, ні Кості не жаль, але серце крається за маленького. Ми не можемо навіть ванночку купити для його, й купаємо його в мисі. Він надзвичайно тихий, плохенький, і ввесь подібний до Тебе: волоссячко чорне, густе, й велике чоло. Плаче дуже рідко й дивиться розумно, а йому ж усього один місяць! Ми живемо у кватирці з двох кімнат та кухні й не можемо взяти навіть прислугу. Але якось проживемо! Ти не турбуйся, я робитиму і створю для нашої дитини добрі умови. Прости мені за його й не вини! Я не могла инакше, так склалось! Коли захочеш написати, то адреса така…"
Я підводжусь і важко плентаюсь до канапи. Там лягаю лицем униз і лежу без сил. Почуття таке, яке буває, коли після раптового наскоку поліції й арешту, знесилений, розчавчений, знищений, лежиш у смердючій, брудній, огидній камері участку. Всьому кінець! Між минулим твоїм життям і теперішнім упала важка, залізна стіна, зразу брутально перерізавши всі нерви, що в'язали тебе з світом минулого. І якими ж бажаними, зворушливо-дорогими здаються всі минулі страждання, скорботи, й якими болючими радощі, покинуті там, на волі, болючими до того, що нема сил думати про них!
Умить на мене налітає задушливий, дикий вихор люті. Я з усеї сили хапаю себе за волосся, рву його, викручую, б'юся головою об спину канапи, кусаю руки, реву й вию так, що сам холону від жаху. Але від цього жаху, від болю в голові та в покусаних руках лють тільки побільшується. Я почуваю, як мої очі горять і сліпнуть. Мені хочеться бити, руйнувати, торощити. Я хапаю маленький чорний столик і з захватом сказу гачу ним із усеї сили об підлогу. Тріскання ніжок, гуркіт по всій кватирі п'янять мене. Недолімками столика я б'ю стільці, столи, писальну машинку, стіни, кидаю цурупалком у шафу з книжками, шматую на собі комірчик, краватку. На руках у мене кров. На підлозі теж.
В кабінеті з'являються якісь люде з блідими, покривленими жахом обличчями, щось кажуть до мене. Я кричу на них, і вони через щось утікають. У вухах густий гомін, дзвін, серце гупає з болем, ноги дріжать дрібно-дрібно, підгинаються.
Знову я падаю на канапу й, важко дихаючи, ввесь у поті, знесилений, лежу нерухомо. Часом я мляво проводжу оком по хаті. Долі перекинені стільці, білі тріски від столика, розкидані папери, черепки скла від розбитих ґравюр, зідрані шпалери на стінах і сліди від ударів столиком.
Думок ніяких, безмежне знесилля й тупість та біль од кусання й ударів об край канапи лобом. Мабуть, лоб розсічений до крови, бо щось мокре ввесь час стікає по правій щоці.
Не знаю, як довго лежу так. Аж ось у передпокою я чую голосне шопотіння, голоси. Двері обережно, без стуку, відчиняються, і в кімнату входить Шапочка, у своїй оксамітній чорній шубці з білим коміром, у білій шапочці, з білою муфтою, її очі широко розплющені.
Ага, покликали, прибігла рятувать!
Я навіть радий, як буває радий опльований, докінчений чоловік, коли до його в барліг заходить хто-небудь із того життя, де ясно, легко, й куди йому вже не попасти.
— Якове Василевичу! — тихо гукає Шапочка, дивлячись то на мене, то на хаос у хаті. Вона навіть не відважується підійти ближче й зупиняється коло розбитих дверей шафи.
— Що треба, Ганно Пилипівно? — байдуже й не рухаючись, одповідаю.
— Що з вами?!
— Абсолютно нічого. Що скажете?
Вона не зводить із мене округлих очей, і я бачу, що їх особливо притягає до себе щось на моїм чолі.
— Що сталось, Якове Василевичу?!
— А вам, власне, яке діло? — з злістю, брутально кажу я й підводжусь.
Шапочка вражено мовчить. На комірі й муфті весело грають краплини розталих сніжинок.
— Я п'яний. От і все! Ви ще щось маєте спитати?
Вона мовчить. Не вірить. Нарешті, незвично-несміло каже:
— Коли вам неприємно, що я тут, то я піду собі. Йти мені?
Від її тону і слів мене стискує страшенна, задушлива туга. Я хапаю голову в руки й хочу спертися ліктями на коліна, але пальці влучають на розсічене місце, й гострий біль примушує мене швидко здійняти руки. Тоді Шапочка підбігає до мене, кидає муфту на канапу, виймає хустку й заклопотано, з сердитими нотками, хоч і з тремтінням у голосі, каже:
— Сидіть, сидіть! Треба промити.