Це Португалія, прошу, сусідка Іспанії. Пам'ятаю його, проклятий порт. Заокеанські миротворці зброю для генерала Франко привозили в той "нейтральний" порт. Знам його, бардзо добже знам...
— Значить...— тільки й вимовила Марія і ще більше зайшлася невтішним плачем.
— Спокій, кажу, спокій, шановний командире! Головне відомо: дівчина жива! А про решту ще спробуємо дізнатися. Тим часом скінчиться війна...
Десь збоку в лісі почувся стриманий гомін. До штабу загону поверталися з операції партизани. Це була диверсійна група Вадима Шостопалька.
А коли група повертається з бойової операції, сподівайся всього: і щасливої удачі, і тяжкої поразки... І в обох випадках готуйся прийняти поранених, почути тяжку звістку про вбитих...
Попереду групи з похиленою головою йшов Лука Телегін. Двоє партизанів за ним вели під руки пораненого Вадима Шостопалька. Наскоруруч забинтована голова, одне око ледве виднілося з-під пов'язки. Обмотана ліва рука висіла на шматтях сорочки, яку порвано було для перев'язки. Засохлі патьоки крові на плечах і грудях.
Вадим ледве йшов, підтримуваний двома партизанами. Автомат його висів на плечі сапера. Уважний погляд Марії Йосипівни встиг помітити, що в групі немає двох партизанів, у тому числі і молодшого сержанта Старовойтенка.
— Хай йому чорт, прибули! — намагаючись не показувати своїх переживань, перший мовив Телегін.
— Вірно, Маріє Йосипівно. Тягти, звичайно, тягне... Доповідаю, бо, мабуть, засну.
— А може б, потім доповів? — знов застерегла командир загону.
— І то правда, пробачте, товаришу... товаришу...
Шостопалько заснув. Уві сні тяжко стогнав, скреготав зубами, його віднесли у землянку Віктора. Марія Йосипівна обережно взялася змінювати пов'язки. Засвітили каганець з гільзи фашистського снаряда. До землянки зайшла Христина. Мовчки, із знанням справи взялася допомагати командирові загону.
— Ага, ага... фашисти прокляті... Мамо, не жалій його і не плач. Ми самі... самі впораємося... Ах, ключі від ЗІСа...— Вадим відкрив очі, озирнув присутніх.— Маріє Йосипівно, ключі в машині. Нехай Віктор...
І знов заснув, щось бурмочучи, доки й затих зовсім.
— Нікуди він не поїде,— ніби сама до себе промовила Марія Йосипівна:
— Та куди йому. Підлікуємо, тоді вже...— в тон їй півшепотом мовила Христина.
Марія озирнулася на неї, знаками показала мовчати і вийшла з землянки. Христина сіла біля ліжка пораненого.
Зіпершись плечима на сосни, стояли Віктор і Станіслав Лужінський. Мовчали, коли з землянки до них вийшла Марія. Десь осторонь тихо гомоніли партизани. Марія почула той гомін, постояла дослухаючись і пішла під сосни до Віктора й Лужінського.
— Журитеся? — запитала.— Обіцяли ж розповісти, Станіславе, що вивідали там у них.
Віктор перший хитнувся від сосни, втушив серйозність в очах, посміхнувся.
— Та тут, Маріє Йосипівно, ми ось радимося з Станіславом.
— Про що? Будьмо дорослі, Вікторе, давайте ні про що не радитись попід соснами. Нас так небагато тут. Вадимові зле, серйозне поранення.
— Рука? — спитав Лужінський, щоб якось приховати те, про що тільки-но так гаряче сперечався з Віктором.
Та Віктор зрозумів, махнув йому рукою. — Тут, Маріє Йосипівно, інше... Вадима, очевидячки, доведеться покласти в селі, умовити якогось надійного лікаря. Це ми так і зробимо. Але... товаришеві Лужінському треба вже йти з загону за своїм партійним призначенням, зірваним арештом. Може б, він принагідно поцікавився тією адресою, що... Ніночка...
— В Португалії? Що ти, Вітю...— Чи тепер час? У матері болить серце, але... товариш Лужінський має свої справи. Спасибі йому за дружню допомогу. І... нехай іде на своє завдання.
— Він сам собі господар у своєму партійному обов'язку.
— Не плутаймо його в мої особисті справи... Не час тепер навіть говорити про це... Якщо вже відомо, що жива, то...
— То треба перевірити що і як,— втрутився Лужінський, відштовхнувшись од сосни.— Я справді буду десь там і, як тільки матиму змогу, навідаюсь.
Він розумів Марію Йосипівну. Чи є мати, що Не згодилася б на які завгодно труднощі, навіть на тортури заради врятування свого дитяти! Коли Марія застала їх за розмовою, Віктор уже встиг розповісти Станіславові про її складну долю. Лужінський гаразд усвідомлював, що, крім нього, в загоні немає нікого, хто міг би допомогти командирові в цьому болючому питанні. І він вирішив обов'язково допомогти.
— Завтра вирушаю! — промовив Станіслав.— За сьогодні відпочину, план продумаю...
— Звичайно. А командир...— додав Віктор, коли Ма: рія відійшла.
— Вона мати, Вікторе. В цьому питанні Марія нам не командир.
На світанку третього дня лісом пробиралися кілька озброєних партизанів. Холодна паморозь хрумтіла під ногами. Високий, стрункий поляк виразно виділявся між бійцями, які його оточували. Лужінський був зодягнений тепер уже в якусь хвацьку чи то венгерку, а чи шляхетський однобортний піджак з смушевою оторочкою, здобутий у тому ж селі з допомогою Христининої свекрухи. На голові був якийсь кашкет — Віктор радив неодмінно замінити його, щоб не привернути уваги.
—
Я його просто викину в критичну хвилину,— буркнув замислений Лужінський.
Ішли здебільшого мовчки, визначаючи путь по зорях. Про кашкет на голові в Лужінського якось згадали ніби між іншим. Але відчувалося, що він турбував усю групу з самого початку, як тільки партизани вирішили супроводити поляка в такій клопітній, як назвала її Марія Йосипівна, дорозі.
Партизан, що йшов попереду групи, трохи пристояв, копирсаючись десь у спідній кишені, під шинелею.
— А оця штуковина вам не здасться? — озвався знайомим голосом... Це був сапер Лука Телегін. Він подав Лужінському чорний берет. Розгорнув на кулаці, ніби й сам замилувався.
— Берет? Чудово, товаришу! — зраділо вигукнув Лужінський, беручи берет з руки сапера.
Поляка обступили, приміряли берета, відкинувши геть кашкет.
— Ну що ж, товариші... Чуєте шум авто? Повертайтеся, а ми з Лукою підемо далі. Якщо треба буде — інсценуємо мою втечу. Капітана прогавили, і він утік! Отже... Далі ми йдемо лише з Лукою. Ви повертайтесь.
У франтовитому чорному береті Лужінський тепер скидався на типового інтелігента середньої Європи.
Прощався, як з рідними. Вікторові довше тиснув руку, ніби мовчки розмовляючи з ним.
— Неодмінно постараюсь дати про себе знати. Будьте певні, товариші, я завжди пам'ятатиму і відчуватиму ваші гарячі прагнення щастя й успіхів у нашій спільній боротьбі. Коли ж...— Лужінський замовк, махнув рукою і бігцем догнав Луку Телегіна, який мав довершити його відрив од партизанської групи.
— Наче в могилу спорядили чоловіка...— висловився хтось з гурту.
Тихо відкашлявся інший. Трохи постояли, прислухаючись. До кожного бійця в загоні звикали, як до рідного. Та й боєць із Станіслава особливий. Боровся в Іспанії, знає мови. З його досконалих розвідок партизани завжди знали, чим дихає ворог.
Над головами тихо шелестіло верховіття дерев та десь далеко, як притухаюча гроза, двигтіли громи війни.
Чотири ночі йшли, щоразу дужче поспішаючи. Вдень, коли й не спали, то "вимудровували", як висловлювався Лужінський, собі харч. Навіть звикли, Що ідуть удвох по розбурханому світі. За ці дні жодного разу не згадали, що сапер мусить же десь інсценувати оту втечу "польського біженця".
Аж п'ятого дня, в сніданкову пору, біля населеного пункту за річкою, на відкритому шляху прощався Станіслав Лужінський з Телегіним.
— Ну Що ж, друже;.. Дякую за товариське виряджання, за дружні остереження. Марії Йосипівні передайте моє вітання і неодмінно заспокойте. Скажете, пішов бадьорий, упевнений, хоч самі бачите, як далеко мені до того спокою. Скільки різного діла переробити треба, ховаючись від цих іродів, та якого діла! Мені б оце десь тут, на батьківщині: Але ж моя батьківщина, як і її сини, в запіллі...
— Ради діла ж ідете,— помірковано мовив росіянин.
— Звичайно,— розвів руками.— Кожен з нас має виконувати свої обов'язки громадянина.
Лука довше затримав руку поляка. Щось міркував чи по-своєму добирав сказане Лужінським.
— А знаєте, давайте... не прощаймося. Піду я з вами далі,— нарешті доказав свою думку партизан.
— Зі мною? А дисципліна? Що можуть подумати в загоні про... про нас обох? — забідкався поляк.
— Та що б не думали. Про такі діла треба добре міркувати... Ходімо далі. Тільки ж обминаймо ці кляті пристані. Ви ж туди, до того міста?
Лужінський лиш на мить пристояв, знизав плечима. Потім узяв бійця за руку і що є сили потис її. Мовчки рушили далі, обходячи на світанку селище біля пристані.
Десь з другого боку селища перейшли кладкою ручай, що вискочив з переліска, пронизав очеретища та кугу і перетнув те селище навпіл.
— А може, окупантів тут немає, га, сапере? — тихо запитав Лужінський уже з другого боку ручаю.
— Зараз побіжу розвідаю,— в ту ж мить запропонував Телегін, уже готовий іти на розвідку.
— Не треба, друже. Пам'ятаєте умову: тихо відійти од партизанської групи, щоб приховати мій зв'язок з нею?
— Пам'ятаю,— згодився Лука, підіймаючись на крутий берег з другого боку.— Майже тиждень ідемо тихо, до Польщі підійшли...
— Куди ж ви, стривайте,— гукнув Лужінський, відчувши, як раптом обірвалася мова сапера. Обернувся, заговорив, не вірячи й сам у потребу того вговоряння.— Нам же треба до лісу, відпочити. Давайте понад ручаєм, попід кручею...
І замовк, проводжаючи сапера стомленим поглядом. Телегін пішов не оглядаючись. От і попрощалися... Дальша допомога Телегіна в його складному житті не реальна, а риск збільшує вдвоє.
Відчув, як теплим почуттям огортається душа від тих останніх слів партизана: "До Польщі підійшли!"
Ручай круто завернув до лісу. Стрімкий берег поволі спадав, ширшала долина ручаю. Починався рідкий, запашений худобою вільшник, березняк. Зашелестіло пожовкле копійчане листя осики під ногами. Лужінський зайшов у гущавину лісову, розшукував зручний затишок для відпочинку до ночі, яка вже огортала його самотнього...
Зима наздоганяла Станіслава Лужінського, та так і не наздогнала. Зайшовши в те перше польське місто вночі, він вночі ж і залишив його кількома днями пізніше. Залишив уже і не Лужінський, яким називався колись в Іспанії, в інтернаціональній бригаді, і не Станіславом.