— Тобі треба йти.
Я зітхнув і впокорився, тобто відірвався від неї й пішов, вона ж стояла на порожній дорозі й дивилася мені вслід, а коли я повертався, зводила на прощання руку. Зрештою, пішла й вона, і я опинився сам на порожній дорозі, яка, ніби прозорий повітряний коридор, тяглася попереду, по ній мені довго й довго треба було йти, а коли ти такий наповнений коханням, чудово завершеним днем та й юністю своєю, тобі по такій дорозі не тільки легко, але й просто йти. Я йшов і співав, і мені здавалося, що життя — це чудовий сон, бо його можна собі придумати, отож я йшов, співав і марив, що йду не в якусь донедавна не знайому мені Наливайківку, в якій я потім навряд чи побуваю, а вертаюсь у Людвинівку, де мене чекає дівчина, а може, в Київ, де знову ж таки чекає вона, вже приготувала мені вечерю, м’яку постіль і себе; що всюди, куди б я прийшов, у кінцевій точці моєї дороги стоятиме дім із білими стінами, а на порозі — вона, і мені завжди буде радісно від того; і це моє марення тим більш було нереальне, бо я дитина міста і дім мій — це квартира в якійсь коробці, одна із тисячі нір чи кліток, у які нас заганяє життя.
Навмисно так докладно описую той день, бо ніколи ні до того, ні після не переживав я такого наповнення світом, такої щирої й безхмарної радості, навіть щастя, і цей мій настрій не порушився, коли одна й друга машини, що мене наздогнали, і не подумали зупинитися, щоб підвезти мене хоч би до шосівки. Хай собі їдуть, думав я, прошкуючи дорогою, мені чудово й на самоті. Сонце вже зайшло, і над полями простелилися ніжноткані сутінки, стало прохолодніше, гайки серед полів здавалися оазисами, цвіркуни підняли свій дзвін на тон вище, і повітря від того аж тремтіло. Я виспівав усі пісні, які знав, і почав декламувати вірші, а коли й вони були всі прочитані, продовжував мугикати, вряди-годи промовляючи чи проспівуючи ім’я своєї дівчини: "Та-ма-ра, ра-ма-та, ма-ра-та, ма-та-ра, та-ма-ра, та-ма-та-ма-ра, ра-ма-та-ма-ра". Уже світив у мене над головою місяць, повний, соковитий, освітлював дорогу, бо ліхтарів тут не поставлено, ліхтарі були тільки біля Житомирського шосе, і я віддаля побачив їхнє сяйво. Небо засипалося міріадами зір — широке й просторе. Ніколи не бачив я такого неба в Києві, бо там воно гаситься тисячами ламп. Через це тільки міський житель може мене зрозуміти, що значить побачити над собою отаке небо хлопцеві, який несе в своєму розширеному серці образ коханої дівчини, коли він ще не забув її теплого, грудного голосу і коли відчуває в усьому тілі її присутність, адже так недавно був із нею не просто близький, але й нероздільний.
2
Очевидно, та дорога і моя нею проходка залишили чимале враження, бо я став бачити її уві сні, тобто почав снити один і той же сон, який періодично повторювався, продовжуючись і розвиваючись, але при цьому захоплюючи частину старого сну. Не щодня мені цей сон снився, інколи не снилося нічого, інколи щось зовсім із тим не зв’язане, але він не покидав мене проздовж двох тижнів від тієї моєї з дівчиною зустрічі. Наступної неділі я її відвідати змоги не мав, бо нас і в неділю впрягли у роботу, ще й пригрозили, що симулянтів витурять із університету, отож ми, як люди підневільні, змушені були сідати біля куп цукрового буряку і зрізати гичку. Настрій у мене був паскудний, можливо, через те й привиджувався мені отой безконечний, мандрівний сон.
А снилася хлопцеві дорога від Житомирського шосе на Бишів, він ішов нею, наспівуючи: та-ма-ра, ра-ма-та і так далі, і йому назустріч виходив (це в снах неодмінно повторювалося) високий, худий чоловік років десь так під тридцять, обличчя якого хлопцеві напрочуд знайоме, але він ніяк не міг згадати, де його бачив. У чоловіка на ногах були парусові туфлі із загнутими носками, шкарпетки посповзали до п’яток, а голова напівлиса. Першого разу він застеріг, щоб хлопець не йшов у Людвинівку.
— Бачиш, Максе, — сказав, — це таке село, що ліпше тобі туди не ходити Кожне село чимось хвалиться — це село самогонників, село конокрадів, хоч коней тепер майже нема, те село — бандитське, те — міліцейське, тобто хлопці з нього всі йдуть у міліцію. — Чоловік при цьому звів пальці руки і загадково всміхнувся. — Людвинівка, до твого відома, село бандитське, принаймні люди з нього не терплять, щоб хтось відбирав їхніх дівчат. — Чоловік підняв зігнуту в коліні ногу й підтяг сповзлу шкарпетку, потім повторив це і з другою ногою. — Отож, коли не хочеш біди… зрозумів мене? — Чоловік загадково підморгнув хлопцеві. — Привіт! Радію, що ми зустрілись.
Отаке сказав йому чоловік зі сну, з яким хлопець зустрівся на Бишівській дорозі, обличчя якого він добре пам’ятав, але, хоч убий, не відав, де його бачив.
Як правило, все, що сниться, швидко забувається після пробудження, тобто після переходу, як вважаю, з однієї дійсності в іншу, але все, що сказав отой дивний чоловік із зсунутими до п’яток шкарпетками, мені напрочуд чітко пам’яталося.
Я прокинувся радий, що все відбувалося таки вві сні, а не насправді, і чомусь довго над тими словами та застереженням думав: чи не сталося там чого із Тамарою? Тільки тепер надав значення і тим поглядам, якими проводили нас селяни, і особливому ставленню до моєї персони Тамариних однокурсників, і отим крикам у наш бік пастушків, коли ми йшли любитись у поле. Зрештою, розсердився сам на себе, бо надаю значення казна-чому; можливо, це в мені почала заговорювати туга за дівчиною, адже вже й не дівчина вона мені була, раз мали ми з нею сакраментальні стосунки, а таки жінка. Моя і нічия більше жінка, хоч я її взяв не невинною, вона знала чоловіка й до мене, про що розповіла якось зі сльозами, — був то якийсь негідник, що спокусив її й покинув; власне, й мета в нього була така — спокусити, і він, як вона довідалася згодом, вже не одній отак зіпсував життя. Я Тамару щиро пожалів і не робив з того проблем — не в середньовічні часи ми, слава Богу, живемо; зрештою, негідник спокушав дівчат ґречно: дітей він їм не зачинав.
Продовження того сну я побачив через два дні, але цього разу мені випало пережити жахіття.
І знову снилася хлопцю дорога на Бишів з Житомирського шосе, він вийшов на дорогу й зустрів, певна річ, того чоловіка, що його застерігав. Цього разу все відбувалося вночі при місяці, і перш ніж сказати своє слово, чоловік моторошно засвітив до хлопця очима, навіть сказав би, що засвітився у чоловіка над лобом німб, — підійшовши ближче, хлопець уздрів, що світяться двоє срібних, лискучих у місячному світлі ріжок. Те, що чоловік сказав, також звучало дивно:
— Не слухаєшся мене і знову йдеш у село. Знімаю із себе зобов’язання оберігати тебе — це моє останнє тобі попередження! — Голос його при цьому звучав сердито.
Хлопець сів серед дороги на стільця, який незвідь-де взявся, довкола стелився порожній простір полів з круглими острівцями кущових заростей, які в темені були чорні й непроникні й ніби загрозливо дихали.
— Хочу вас послухатися, — сказав хлопець, а може, тільки подумав. — Але Тамара — моя дівчина, нас закинули в цей край незалежно від нашої волі, побудемо тут місяць і поїдемо: ні я до тутешніх людей, ні вони до мене не маємо ніякого діла.
— Це тобі тільки здається, — сказав чоловік, обличчя якого було хлопцеві напрочуд знайоме; звісно, оті срібні ріжки та й лискучі очі були маною — чоловік як чоловік. — Та ще й зовсім невідомо, чи та дівчина твоя…
Відвів очі, ніби йому про те незручно було казати, а в хлопця аж подих перехопило:
— Що ти мелеш, що ти мелеш! — перейшов і він на "ти", хоч співрозмовник увіч був од нього старший. — І взагалі, хто ти такий? Що від мене хочеш, чому на дорозі мені стоїш?
Тоді він зіступив з дороги, й очі його знову моторошно засвітилися; ні, не була це мана, але ріжок цього разу хлопець не побачив.
— Прошу дуже! — мовив чоловік, схиляючись перед хлопцем й розводячи рукою. — Моє діло попередити, а твоє слухати чи ні. Дорога вільна, сер!
"Сер, сер, — думав натужно хлопець. — Хто це мене так називав? Знається, Анатоль Малецький, англоман, закоханий у Діккенса".
Але цей чоловік на Анатоля Малецького зовсім не подобав. Тоді хлопець подумав, рушаючи далі голою, залитою місячним світлом дорогою, що дійсність сну і дійсність реального світу — це ніби система кривих дзеркал, тобто образ людини інколи живе в своєму тілі, а іноді настільки змінюється, що його впізнаєш тільки за специфічними ознаками. А ще хлопець подумав, що перебуває в якомусь іншому світовому вимірі, і це зовсім йому не сниться. І цей світ побудовано на антилогіці відносно логіки реального, і це його зовсім не вражало б, коли б не існувало двох речей: все, що відбувалося з ним, було підвладне реальній вірогідності, а друге — прокинувшись, нічого з того, що снилося, не забував. Зрештою, й реальність марення була відносна: звідки, наприклад, міг узятися на дорозі Анатоль Малецький, який зроду-звіку в селі не бував, жив у своїй міській клітці, ходив на зовсім не англоманську роботу — працював у бібколекторі в оточенні цілком фантасмагоричного сонму найелементарніших жінок з освітою (бо є найелементарніші жінки без освіти), а у вільний час варив собі грог, курив люльку, ходив кімнатою, приставивши до короткозорих очей том Чарльза Діккенса, і читав уголос, навіть коли не мав слухача — приміром, цього-таки хлопця. Саме Анатоль Малецький єдиний у цілому світі казав до нього "сер", ось чому прийшла підозра, що цей так сильно знайомий йому чоловік з дороги і Анатоль Малецький якось містично між собою пов’язані. І поки він так думав, пройшов шмат дороги, а коли озирнувся, то нікого на тій дорозі не побачив, тільки порожню шосівку, на відшліфованих кам’яних лобах якої грало місячне проміння, а ще порожні поля й острівці кущових заростей. І от з однієї із цих заростей, що підступала майже до дороги, вискочив чоловік із хижо оскаленими зубами та з іграшковою мисливською рушничкою і почав стріляти в хлопця, як це роблять діти, імітуючи звук пострілу голосом; відтак з інших острівців та хащ почали вилазити якісь темні невеличкі людиноподібні й щосили побігли в хлопцевий бік. Він метнувся з дороги в поле, довкола чувся голосний тупіт ніг, попереду з’явилася нова група чоловічків; хлопець метнувся вбік, тоді назад, мчав, петляючи, бо таки хотів проскочити й дістатися села… Дехто з його переслідувачів був озброєний ножем чи шаблею, але більшість мали іграшкові пістолети й автомати і стріляли в хлопця, імітуючи звук пострілу голосами.