Тоді треба було. Відразу. А ми послухалися Адиля-ефенді... Тепер він нас не боїться. Тому що простолюд його оберігає. І з кожним днем зростає його авторитет. Ти думаєш, він просто так підняв на мене батога? Ні, не просто. І не випадково. Так він учить селян нас не боятися. Він – камінь на нашій шиї. І чим довше ми його терпимо, тим він стає важчим. Розумієш, Менлібею?.. З кожним днем позбутися від нього все важче і важче.
– Немає чого впадати у відчай. Ще не пізно. Невже не придумаємо, як позбутися якогось тата?
Господар дому взяв почату пляшку і налив горілки в фільджани, що стояли на килимі. Вони високо підняли їх і голосно почаркувались. Емірзаков пив дрібними ковтками. Менлібей двома пальцями тримав фільджана і спостерігав, як, скривившись, п'є хазяїн. І коли Ербаїн кинув порожній фільджан на килим і простягнув руку до хліба, Менлібей залпом випив свою горілку. Вражений цим, Емірзаков навіть жувати перестав і витріщився на нього. Досі хазяїну не доводилося бачити, як спритно п'є його холуй.
– Учитель сильний, – повторив Ербаїн. – Але ж і я, ти знаєш, не ликом шитий... Як ти думаєш, Менлібею?
– Ви, Аджи Ербаїне-ефенді?.. Що ви!
Менлібей засміявся, і його маленькі червоні очиці втопилися у складках жиру; за мить його гладке й пласке, як млинець, лице стало зосередженим і на ньому знову прорізалися дві вузькі хитрі щілинки. Не питаючи дозволу в хазяїна, Менлібей сам налив горілки у фільджани. Випили, не чаркуючись. "За вдале виконання задуманого". За що пили, про те не говорили. Лише подумали.
Емірзакову добре відома натура гостя. Вип'є третій, четвертий фільджан – і тоді спробуй з ним домовитись. Доки голова Менлібея ще не зовсім сп'яніла, а язик ще ворушиться, треба скріпити домовленість. І Аджи Ербаїн вирішив без натяків висловити йому свою думку ясно і чітко. Емірзаков уже все давно обміркував. Він не має звички говорити, доки всього не обміркує. Тут головне – уникнути наслідків. Так, так, наслідків... Утім... Які можуть бути наслідки для Аджи Ербаїна?..
Господар дому не бачив себе збоку і не здогадувався, що вже добряче п'яний, хоча тіло його стало важким, а думки в голові оберталися важко, як камені.
– Треба, щоб ця справа з учителем обійшлася без шуму,– сказав він.–Однак, схоже, шуму не уникнути... Нерви мої здали. Погарячкував я в крамниці, не зміг себе стримати. Тепер тільки що – всі на мене будуть пальцями тицяти. Тому краще, щоб хтось інший... Залишити це на півдорозі не можна...
Хазяїн розхвилювався, але йому не хотілося, щоб Менлібей це помітив. Говорив повільно, і коли голос починав тремтіти, вмовкав. Розмова затяглася. Нарешті перед світанком уже зовсім захмелілі чоловіки про все домовилися. Обоє заприсяглися, що не продадуть один одного, і для вірності по черзі поцілували Коран. Їхній план був простий. Менлібей зробить у своєму домі звану вечерю, запросить учителя й Аджи Ербаїна – начебто для того, щоб їх помирити...
Знаючи час, коли вчитель повертається зі школи, Менлібей тихенько походжав по вулиці. Побачивши Усеїна-оджу, він пішов йому назустріч, роблячи вигляд, що опинився тут випадково. Привітався, зупинився. Учитель теж змушений був зупинитися. Солоденьким, співучим голосом Менлібей поцікавився самопочуттям учителя, його дружини, дітей, дорікнув, що він зовсім забув свого старого друга Менлібея. Його очі неспокійно бігали. Учитель послався на зайнятість, спробував розпрощатися, однак Менлібей тупцював на місці, завів мову про речі, що зовсім не цікавили вчителя, але йому було незручно піти, не дослухавши. Менлібей похвалився, що недавно йому вдалося купити чудове сідло для перегонів і вуздечку зі срібними прикрасами. Помітивши, що й це повідомлення не викликало у співрозмовника інтересу, додав:
– Мені самому сідло не потрібне... Думав, потішу когось із селян. Не хочете подивитися? Із грошима можу зачекати...
– Дякую вам, майстре! – сказав учитель. – Мені теж сідло для перегонів ні до чого. У мене є старе, вистачить. У перегонах я не беру участі, – він приклав праву руку до грудей і хотів піти своєю дорогою, та Менлібей знову затримав його, узявши за ґудзика.
– Якщо не потрібно, не беріть, я вас не вмовляю. Бажаючих придбати таке сідло знайдеться багато. Я просто хотів хоча б малою послугою нагадати вам, що я ваш старий друг. Не треба сторонитися мене, Усеїне-муалім! – Менлібей хрипко закашлявся, затуливши рота кулаком, і сиплим голосом вкрадливо сказав: – А я вас не забуваю...
"Цей вовк затіяв якусь підлоту, – промайнуло в голові Усеїна-оджі.– Інакше не став би зі мною розмовляти... Менлібей – мій друг? Сміх, та й годі!.."
Були часи, коли вчитель жив у його домі, коли ще був нежонатим. Це село тоді здавалося йому чужим – ні друзів, ні знайомих. Менлібей дав йому притулок. Звісно, не задарма – за гроші. Що було, те було, і забувати цього не варто. Адже коли в село – байдуже, у яке, – приїжджає новий учитель або лікар, його влаштовують у кого-небудь на постійне мешкання. І це не вважається проявом великодушності господаря дому. Такий давній звичай у селян. От і вчителю Усеїну, коли він приїхав сюди вперше, випало жити в домі у Менлібея. І для Менлібея він теж зробив чимало добра. А чим усе скінчилося? Як згадаєш – мороз по шкірі. Доноси. Візити урядника, пристава. Озброєні солдати. Обшук у кімнаті. Штрафи. Переслідування. Нарешті – виселення із села... Ось що він отримав від Менлібея.
І зараз, стоячи на узбіччі дороги перед Менлібеєм, Усеїн-оджа бачив не сите, червоне обличчя, чув не його вкрадливий голос, – перед очима раптом постала заплакана Аджире, яка сидить на вузлах на старій скрипучій гарбі, що везе їх до Феодосії, а їм услід лунають зловтішний регіт недругів і безсоромні вигуки солдатів та поліцейських...
– Я збирався спеціально зайти до вас додому, – продовжував Менлібей. – Та Аллаху, певно, так захотілося, щоб ми зустрілися тут.
– Скажіть на милість, нащо я вам знадобився?
– Хочу запросити вас до себе на фільджан кави. Дуже прошу: не відмовте.
Слова ці пролунали так прохально, а в очах лимаря було стільки благання, що вчитель не зміг скривдити його різкою відмовою.
– Гм... на фільджан кави... А з якого приводу? Дружина ваша народила сина? Чи, може, видаєте дочку заміж? – посміхнувся Усеїн-оджа.
– Ні, з іншого приводу. У нас гість із Башаула. Сеїт-Халіл-оджа. Пам'ятаєте його? Ви познайомилися в Карасубазарі. Він дуже хоче вас бачити.
– Дякую вам, Менлібею-ефенді! – сказав оджа, подумавши, що лимаря довелося назвати ефенді; не назвеш – лиха не оберешся. – Справ у мене дуже багато. Нікуди не можу піти. Кланяйтеся Сеїту-Халілу-оджи і скажіть, нехай сам до нас заходить!
Оджа вийшов на середину дороги і пішов, трохи подавшись тулубом вперед і вправо, що було властиво селянам гірських сіл, які звикли то підніматися крутими схилами навскоси, то спускатися. Менлібей хотів було крикнути щось йому вслід, спробувати зупинити, та зрозумівши, що все це марно, безнадійно махнув рукою, наче розсік шаблею повітря, і повернувся в дім. Засмучений невдачею, він мовчки ліг на міндер. Він, звісно, гарненько обміркує цю справу з усіх боків; неодмінно знайде спосіб заманити вчителя у свій дім. Він таки зробить цю оборудку. О!.. Ще й як зробить! Емірзаков не кожному довіряється, і Менлібей його доручення виконає. Ще такого не було, щоб він не виконував доручення хазяїна.
Усеїн-оджа тим часом підходив до свого дому і губився в здогадах: що спонукало Менлібея запросити його до себе в гості? Менлібей не такий уже й щедрий, щоб ні з того ні з сього приймати гостей. Мало хто буває в нього вдома. Усім це добре відомо. Він і двох ша не вкладе у невигідну справу. А якщо вступить пайовиком у який-небудь ґешефт, де пахне вигодою, то всіх переїсть. І раптом на тобі – на фільджан кави з нагоди приїзду Сеїт-Халіла! Дивно все це. Тут, мабуть, річ не в Сеїт-Халілові... Учитель, ідучи додому, усе ламав голову над цією загадкою.
Увійшовши в двір, Усеїн-оджа побачив свого Кипчака. Кипчак... Улюблений друг... Хтось вивів його зі стайні, осідлав і прив'язав до заднього колеса поламаної старої гарби, що стоїть у дворі вже багато років. Кипчак впізнав хазяїна, підняв маленьку точену голову, заіржав тонким приємним голосом і почав бити копитом об землю. Усеїн обійняв його за шию, притулився щокою до морди, тихо й ласкаво примовляючи:
– І ти скучив за волею, серце моє! Я теж знудьгувався за степом, за вітром, запахом трав. Ох, Кипчаку, як я за всім цим знудьгувався!.. А на душі такий тягар! Ти розумієш, Кипчаку?..
Кипчак розумів хазяїна. Тому, завмерши, двічі кліпнув очима. При цьому його довгі вії торкнулися щоки вчителя. Тоді як люди не могли зрозуміти його суму, Кипчак усе відчував... Учитель поцілував його і витер рукавом свої вологі очі.
З будинку вийшов брат Аджире, Сеїт-Джеліль. Він з вікна спостерігав за тим, як зять розмовляв із конем.
– Кипчак знудився, – сказав, усміхаючись. – Увесь час б'є копитом землю. Я й осідлав його...
Сеїт-Джеліль ще зовсім юний. Боротися з мінливостями долі йому ще не доводилося. Він завжди веселий, у голосі впевненість. Учитель із заздрістю подивився на його рожеве лице – кров із молоком, замилуєшся. Чи давно і сам оджа був таким?.. Ех!.. Але куди важливіше, щоб у серце передчасно не закралася старість. Вона приходить за прикрощами й сумом, та не можна піддаватися їй.
– Ану, дай мені. – сказав він, забираючи повідка з рук Сеїт-Джеліля, що відв'язував коня. – Сам вигуляю.
Всунув ліву ногу в стремено і легко стрибнув у сідло. Не встиг учитель смикнути за вуздечку, як Кипчак рвонув із місця, і оджа ледь устиг вставити в стремено другу ногу. Кипчак вмить виніс його за село, помчав по дорозі, залишаючи за собою клуби пилу. Вершник повернув у степ. Висока трава била коня, і летіли в різні боки, як іскри, пелюстки барвистих квітів. Учитель попустив повіддя, він не стримував коня і не квапив. Нарешті Кипчак, насолодившись нестримним бігом, сповільнив крок, а потім пішов легкою ходою, оглядаючись по боках, жадібно вдихаючи тремтливими ніздрями степове повітря. Сонце вже сідало, розплющувалося об обрій, і степ здавався золотаво-червоним. Пшениця вже вижата. Ворони з карканням перелітають з місця на місце, підбираючи зі стерні зерна, що висипалися з колосків.