Чудасій

Приїхала спе­ціальна комісія, пригнали партію жидів — і могилу роз­рили наново. Між руїнами знайдено рештки пошматова­них тіл енкаведистів, а в підземеллі — два цілих трупи: професора Шерера і... Олекси. Шерер, як встановила екс­пертиза, не мав ні сліду ніяких ран і помер від серцевого удару, натомість Олекса мав цілком розбиту голову. З решти останків виходило, що тут загинуло сім енкаведистів. Професор Шерер і його асистент дорого продали своє життя.

Коли Ліда скінчила своє оповідання, я плакав. Чо­мусь так яскраво пригадувався мені Олекса, живий, діяль­ний, дотепний, комічний і безконечно добрий — людина золотого серця. Особливо ж виразно пригадував я його з тих днів, коли прийшов на світ Лесик. Боже, як він радів тоді, як метушився, як піклувався Лідою і дитиною! Що­години бігав він до лікарні довідуватися про їхнє здоров'я, сварився, підкупляв сестер і санітарок, благаючи їх проявляти найбільшу дбайливість до матері й новонаро­дженого. Йому все видавалося, що Ліда і Лесик — це якісь особливо тендітні виїмки, що потребують окремого догляду і що того догляду вони якраз не мають з боку медичного персоналу. В лікарні вже жартували й випиту­вали, хто з нас є більшим батьком: я, чи Олекса?

А потім? Скільки разів він випрошував у Ліди право скупати дитину і як уміло це робив, як тішився і сміявся, коли Лесик пацав ноженятами в купелі й оббризкував йо­го з голови до п'ят! Скільки разів він випихав нас з дому до театру, чи до кіна і сам залишався на цілий вечір з ди­тиною! А й у нашій присутності він годинами міг бавити­ся з Лесиком, лазячи з ним по підлозі, і найкраща нянька не могла бути уважнішою і терпеливішою, як наш Олекса. При кожній нагоді Лесик одержував від нього іграшки й подарунки: вирізався у Лесика зубок — подарунок, на­вчився Лесик сидіти — подарунок, сказав якесь перше слово — подарунок, зіп'явся на ніжки — подарунок, на першу річницю народження — також подарунок у вигля­ді величезного плюшевого ведмедя. А скільки разів у скрутні хвилини Олекса виручав нас грішми й харчами! Щирий, добрий, відданий Олекса!

І от — Олекси більше нема! Ніколи більше не прийде зі своїми дивачно-несподіваними запитаннями, ніколи не почую його, жартів і дотепів, його своєрідного "ц-ц-ц!..".

Уже ніхто не скаже мені: "Приліпка з вас!", "мухомор", "сам ви чудасій!" так мило й необразливо, як це вмів ска­зати в цілому світі один тільки Олекса.

І я плакав...

— Не можу повірити в його смерть, Білочко! — ска­зав я Ліді.

— Я також не можу. Все мені здається, що ось-ось він прийде і скаже: "А-а, ви дома? А що робить Лесь?"

— Так... Був шляхетним за життя, гарно жив, гарно й помер... Хай царствує! Ти була там?

— Звичайно, — тихо відповіла Ліда й здригнулася. — Це була жахлива картина, Павле! Я потім довго ходила, як п'яна... Уяви собі, що він до смерти носив при собі всі наші фотографії! Я навіть хотіла їх забрати, але не змог­ла... Трупи ж були розкладені, і всі фотографії та папери в портфелі просякли... Ні, Я не можу цього згадувати! Все лишилося при матеріялах комісії... Я зробила все, що могла: замовила труну, попросила священика... Ах, ти ж знаєш, що отець Борис таки переховався до кінця і тепер відновив храм св. Пегра й Павла? Пізнав мене відразу... А за Олексою аж плакав, так жалував. Бачиш, Олекса на­віть нам не признавався, що впродовж усіх років потайки допомагав отцеві Борисові. Просто не можу зрозуміти, звідки в нього стільки тих засобів вистачало? Так, от, отець Борис його і ховав. На могилі таке прощальне сло­во сказав, що всі плакали, як діти. Багато народу було, багато!

— Він був вартий того, Білочко... Ось, як тільки змо­жу встати — підемо до нього на могилу... Знаєш, ми по­ставимо йому мармуровий пам'ятник. З останнього стяг­немося, а поставимо, правда?

Та пам'ятника нам так і не довелося поставити: в тяж­ких умовинах німецької окупації про мармур не було мо­ви, а пізніше вихор воєнних подій погнав нас на Захід. І останнє, що ми ще могли зробити — це упорядкувати могилу, обсадити її квітами й помолитися. На прощання я довго дивився на скромний дерев'яний хрест, щоб на все життя зберегти перед своїм духовим зором скупий напис:

"Тут спочиває вічним сном Олексій Михайлович Ухо.

Народився 14 квітня 1908 року.

Загинув смертю відважних 26 липня 1941 року.

Мир праху Твоєму!"

Минула страшна війна, минули роки тяжких скитань, репатріяцій і скринінґів*. І ось я з родиною на вільній за­океанській землі!

Нас уже п'ятеро: я, Ліда, Лесь, Лідуся і мизинчик Павлусь, перший крик якого співупав із звісткою про за­кінчення другої світової війни. Він, нівроку, вспів уже пе­рерости старшу від себе на два роки Лідусю і є великим шибеником. Щоб підвести матеріальну базу під нашу ро­дину й забезпечити освіту нашим дітям, ми з Лідою му­симо обоє працювати, поки ще маємо силу. Лесь з нами, Лідуся вже два роки в інтернаті українських Сестер. Те­пер прийшла черга і на нашого "мизинчика": треба по­дбати, щоб він не лише набував загальну освіту, а й здо­був знання з рідної мови, історії й географії. Тож після родинної наради ми постановили віддати його до закри­тої школи оо. Василіян у глибокій провінції.

Добився я до монастиря в пообіддя літнього дня, ко­ли все довкола розкисло й розімліло від невимовної го­рячі. Але в монастирських володіннях кипіла робота: бі­лили шкільний будинок, свіжо малювали столи й лавки, біля крану мили великі білі бочки, від яких розходився запах меду. Десь у сутеренах* клацала ротаційна машина, а крізь відкриті вікна заносило друкарською фарбою. Монахи, питомці й наймані робітники працювали запо­падливо та час від часу перегукувалися:

— Перенеси це далі!

— Потримай но отут!

— Де брат Онисифор? Спитайте його, куди бочки складати?

— Брат Онисифор у друкарні.

— Ні, брат Онисифор щойно пішов у бурсу...

За пару хвилин я вже познайомився з отцем настоя­телем. Це була немолода людина і, видно, не дуже силь­ного здоров'я, з широким блідим лицем і темними очима праведника.

Вислухавши моє прохання, настоятель з повним зро­зумінням хитнув головою:

— Звичайно, для хлопців у великому місті багато спокус і небезпек. Вулиця, вулиця — то ціле нещастя, особливо, коли матері нема вдома! Ну, і, крім того, дити­на в чужому оточенні позбувається свого рідного... Я ду­же тішуся, коли батьки віддають дітей нам в опіку. У нас — зовсім щось інше. Ми всіх сил докладаємо, щоб дати виховання і національне, і суспільне, і товариське. А дисципліна, мушу вам сказати відразу, гостра! Брама на зам­ку, а догляд на кожному кроці! Спочатку це хлопцям ду­же не подобається, але потім так звикають, що й додому не хотять їхати. Ми дбаємо також і про розваги та від­починок, але на першому місці — молитва, наука і праця. Коли вам такі умовини відповідають — привозьте вашо­го синка і побачите, що не пожалуєте.

— Я дуже вдоволений, отче настоятелю, такою про­грамою і думаю, що моєму синові буде у вас добре. А однак я хотів би дещо більше довідатися про школу, про систему навчання і так далі. Прошу не вбачати в тому я­когось недовір'я до вашого закладу. Я, бачите, учитель і з фаху цікавлюся справою шкільництва.

— Але ж прошу дуже! Я навіть радий. Шкода тільки, що отець директор саме виїхав, а то він охоче поговорив би з вами для обміну досвідом. Та ви поговорите з його заступником... Грицю, — вихиливсь настоятель через вік­но до одного з питомців, — попроси до мене добродія Онисифора.

— Ви здалека приїхали, — повернувся знову насто­ятель до мене. — Може, ви голодні, або хочете чогось на­питися?

Я не вспів відповісти, як у двері застукано, а вслід за тим з них впало:

— Слава Ісусу Христу!

Я обернувся на голос і відразу оціпенів і онімів: пе­реді мною в чорній рясі стояв Олекса.

У першій секунді я спитав себе, чи сплю часом, у дру­гій — подумав, що це омана, або дивовижна подібність, але в третій — усі сумніви відлетілиі від мене, і я крикнув на цілі груди:

— Олекса!!!

— Брат Онисифор, прошу, — чемно поправив мене Олекса й спокійно вклонився.

Я знову задеревів і не знав, що маю робити. Та за­раз же, підхоплений поривом несамовитої радости, ки­нувся до нього й зім'яв у своїх обіймах.

— Олексо, Олексо, — говорив ридаючи. — Та ми ж уже оплакали вас на вашій власній могилі! А ви живі?! Ви не вмерли, Олексо?!

— Брат Онисифор, — ще з більшим притиском по­правив мене Олекса й лагідним рухом звільнився з моїх обіймів. — Олекса вмер, Павле, а живе брат Онисифор.

Я видивився на нього, сподіваючись, що зараз почую таке знайоме "ц-ц-ц!.." і побачу усмішку, що підтвердить дотепний жарт. Але ні. Олекса говорив спокійно й поваж­но.

— То ви, хіба, воскресли? — ще не розумів я.

— Ні, я не воскрес. Але можна сказати сміливо, що народився вдруге для іншого життя... Отець ігумен мене кликали? — звернувся він до настоятеля.

Настоятель дивився на нас зі сльозами зворушення в очах і нескоро відповів:

— Бачу, що ви давно знайомі... Тож поговоріть со­бі... Пан професор, брате Онисифоре, цікавляться нашою школою і хотять свого синка сюди віддати. Тож покажіть панові професорові все, що потрібне, і розкажіть...

Олекса мовчки вклонився і багатозначно глянув на ручного годинника.

— Ах, я зовсім забув! — похопився настоятель. — Це ж ви маєте тепер іти з питомцями на ріку купатися! Але то ми якось залагодимо: хай замість вас піде брат Лаврентій.

— Там вантажне авто стоїть на березі з піском, — тихо відповів Олекса. — Щось попсувалася, і шофер не може сам дати ради...

— От маєш тобі! — огірчено зідхнув настоятель. — Бачу, що без вас таки не обійдеться... Ну, нічого... Пан професор і так у нас ночуватимуть, тож матимете ще час наговоритися увечері.

— То я можу йти?

— З Богом... Скільки ще того піску буде потрібно?

— Ще завтра треба буде привезти зо три рази.

— Ага... Ну, то з Богом! — ще раз повторив настоя­тель.

— Слава Ісусу Христу!

— Слава на віки!

Олекса тихо вийшов, а я ніяк не міг отямитися від несподіванки і стояв, немов окаменілий, поки не почув питання:

— То ви ще з Краю знаєтесь?

— Чи знаємось?! Та ж Олек... брат Онисифор — мій найближчий приятель, дружба і кум.

— Так?!

— Так! Він мого старшого сина до хресту тримав... Прошу зважити, що це діялося під большевиками...