— Вона боїться єдиної Великої України. Адже Москві легше буде з'їсти нас, пошматувавши. Отож і веде тепер проклята невіра переговори з ляхами, щоб поділити Вкраїну..."
І сумно похнюпила голови вся громада. "Що то буде? Що то буде?" — журно думало кожне. І шкода стало Миколі бідолашних братів.
"Не журіться, панове-громадо! — промовив він зі співчуттям. — Не так буде, як ненажерлива Москва думає, а так, як Бог дасть: Він не попустить хрещених людей московинові на поталу. З турком з'єднаємось, а віддячимо проклятій Москві!
"Присягаюся вам, браття, — додав він на відході, — що наддніпрянські українці ніколи не забудуть українців наддністрянських: Галичина й Карпати побачать іще наші війська. Кров'ю своєю з'єднаємо пошматовану ворогами Вкраїну!"
"Амінь!"— одноголосно промовила вся громада, побожно скидаючи шапки.
Та Микола вже відійшов, простуючи туди, звідки мали прийти поміч та рятунок поневоленим прикарпатським братам...
Кінець третьої частини
Епілог. Лицарі самостійності
Переддень Хмельниччини. Під корогвою
Богуна. Причина смертної слабості
Хмельницького. "Браття! Напоїмо
конотопські лани московською кров'ю!" На
полі слави
Щонайменше рік минув з того часу, відколи Микола Наливайко вернувся до рідної "землі. Ні матері, ні батька не застав він уже живими. Батько Миколи вмер мученицькою смертю. Це сталось якраз напередодні Хмельниччини. Ніколи ще так не знущався чужинець над нашим народом, як того часу. Повстання Острянина було придушене. Страшні кари впали на борців за самостійність. Не було хати, куди б не завітала смерть од мстивої руки гнобителя, бо ж не було родини, яка не дала б борця за визволення й не принесла б кривавої жертви за самостійність Вітчизни. І од невіджалованих утрат смуток узяв одних, безнадія — других, інших пойняв жах великий.
Чорна, безпросвітня ніч нависла над українською землею. Повітря було немов насичене випарами-мрякою з крові мучеників. Пролита кров кликала до помсти. її таємничі відблиски блискавками прорізували мряку. Незрозумілі для гнобителів, віщували вони закутому народові переддень Великої Громовиці. Напруженим слухом ловили діти поневоленої землі майбутній грім. А той грім уже справді гуркотів у степах: то йшов Хмельницький!
Гуркіт Великої Громовиці докотився і до родини Наливайків. Втративши синів, перебувала вона у великій тузі, Цілими днями не чутно було навіть розмови, й хата здавалася пусткою. А коли наболіле серце сотника вчуло Громовицю, дивне сталося щось із старим вояком. Останнім вогнем спалахнули очі. Підійшов до зброї, здобутої кров'ю поколінь, і взяв шаблю; блискучим лезом кілька разів розітнув повітря Та перемогла старість: барвисті смужки попливли перед очима, й безсилий опустився на ліжко. Безладно опали йому руки, з брязкотом покотилася на підлогу смертоносна колись у сотникових руках зброя, й ридання потрясли немічне тіло.
Довго-довго сидів отак старий сотник. Тисячі гадок та дивовижних планів промайнули йому в голові. То хотів він, перебравшись за старця, ходити по польських дворах і отруювати криниці. То знову прокрастися до порохового льоху ренегата Яреми Вишневецького, кинути туди іскру й ціною життя знищити тисячі гнобителів. І він розтікався гадками, божеволіючи від жадоби помсти, безсилля та гніву. Раптом погляд сотника впав на кобзу. Дивний вогонь заблис у старечих очах. Підвівся, зняв її, змів порох. А за хвилину в хаті Наливайків, де вжё мало не десять літ не чутно було навіть розмови, зазвучали звуки музики та голос пісні. А коли, притягнута незвичайними звуками, підійшла до кімнати стара сотничиха, спинившись на порозі, отак і закаменіла з жаху: на постелі з божевільним огнем у очах сидів сотник, а з уст йому пливла страшна, гнітюча мелодія надлюдської ненависті та помсти...
Дивний кобзар з'явився наприкінці року 1647 на Київщині. Мовчазний і суворий, простував він до Дніпра. Йшов, майже ніде не спиняючись, немов боячись, що не вистачить старечого життя на виконання якогось великого призначення. Удень з'являвся на хуторах, уночі по селах. І там, де він проходив, чоловіки, парубки, навіть малі діти — кидали жінок, наречених, батьків і в дивному екстазі лавами сунули на Низ.
В чім була його сила?
Чи у величній постаті? Чи в печаті страждання на лиці? Чи в божевільній ненависті до гнобителів?
Але ж, коли він перед відходом закидав на плечі кобзу, обпалюючи очима юрбу, ніхто не міг опертись його поклику.
Напружений, занімілий люд ждав лише наказу* Хлібороб одразу ставав вояком, навіть більше того: лицарем і мучеником за визволення.
І кобзар розумів свою силу.
"Туди!"— владно промовляв він, простягаючи руку на Південь.
Потім проходив через натовп, що з пошаною розступався перед ним, і за хвилину зникав у нічній пітьмі.
І вже пройшов кобзар усю Київщину й дійшов до Дніпра. Біля Черкас переправився через святу Ріку й пішов до Лубен.
Там панував страшний кат-недоляшок Ярема Вишневецький. З діда й батька українець, зрікся він для багатства свого народу, за розкоші продав Батьківщину й панував за це на Вкраїні, мов король. Як ренегат-відступник Ярема не міг навіть чути вкраїнської мови, ненавидів усе, що вкраїнське. Палями, шибеницями та вогнем ополячував він рідний народ, мученицькою кров'ю гасячи душевний вогонь нечистого сумління. І горе тому, хто посмів би у володіннях недоляшка піти проти Польщі! Одного імені його жахалися малі діти!
Сюди, до найбільш поневоленого люду, прямував таємничий кобзар...
У Лубнах саме кінчався ярмарок. Поз'їздились з найдальших околиць на торг, люди забули, здається, того часу й про чужинецький гніт, і про ярмо невольництва. Безжурно метушилася барвисто-мінлива юрба. Безупинно сновигали верткі жидки та безсоромні цигани. Ревіння худоби, вигуки крамарів та галас юрби змішувалися в один веселий, ярмарковий гамір.
Зненацька серед цього гамору пролунало кілька звуків, наче стогін конання. Пролунало й обірвалось... І раптом все стихло. Всі лиця звернулися до кобзаря. А пісня відчаю гриміла вже мов вода на Дніпровських порогах. Всі муки невольництва, всі болі під'яремного народу перелив, здавалося, кобзар у цю мелодію.
І молодиці, підперши руками голови, так і закам'яніли, мов втілення відчаю. Похмуро дивилися чоловіки. Матері тулили до себе немовлят. Наче згуба якась нависла над безжурним ще хвилину тому натовпом.
І незримі зв'язки були вже між кобзарем та цими людьми. Він проводив по струнах — і кривавив їм серця. Мстиво блискав очима — і вже відблиск цей горів у їхньому зорі. Видно було, як тяжко опадали груди чоловіків, як тягнулося до боку, де мала висіти шабля, парубоцтво, а діти, мов вовченята, блискали очима.
Ще один акорд-стогін — і, мов по осиковому листю, тремтіння пройшло по юрбі. У неї вже не було розбіжності в думках: увесь люд мав тепер одну душу, один біль, одну ненависть і одну жадобу — помсти. Рух правиці кобзаря — і вони б кинулися на Яремин замок!
Але кобзар стояв мовчазний, в почутті своєї безмежної сили, обпалюючи юрбу вогнистим поглядом.
"Туди!.." — тихо і владно вимовив він, вказуючи на Низ. І мимохіть всі взори й думки полинули на Січ. А кобзар пройшов серед мовчазної юрби, далі й далі простуючи, мов апостол Великої Ненависті...
Ніхто не ггосмів його спинити, ніхто не зважився взяти його вдень з-поміж цієї юрби!
Аж як звечоріло, й, самотній, битим шляхом виходив кобзар із Лубен, мов злодійська ватага, оточило його поночі хоробре польське військо. Ні хвилювання, ні здивування не відбилося на гордім обличчю кобзаря. Високий, як дуб, спокійно стояв він межи ворогів,
І того вечора ніхто, напевне, із зустрічних лубенців не подумав, дивлячись збоку, що цього величного діда ведуть до замку на муки, але кожне вважало, мабуть, озброєне військо за його почет...
"Хто ти?.."— мимохіть здригнувшись, запитав Ярема, віч-на-віч опинившись з кобзарем посеред високої зали.
І випростався старий вояк. Був на цілу голову вищий за Ярему. Гордо глянув на князя згори, немов не Ярема над ним, але він над Яремою прийшов робити суд та допит.
"Хто я? — повторив він, гордо підводячи голову. — Я — сотник Наливайко! Той, в чиїм роду не було відступників. Той, всі діти якого криваву спокуту склали за ренегатів і зрадників з-поміж українського народу!"
"А от ти хто?" — з невимовною огидою продовжував він, і-погрозою залунав відгомін цих слів під високим склепінням,
"Відступник! Ренегат! Кість з кості нашої, кров з крові нашої і... лях! Запроданець гнобителів-чужинців... Я не прошу твоєї ласки, недоляшку, я плюю на тебе, гадино!"
"Гей, варто!" — задихаючись, скрикнув Ярема, мимохіть одступаючи й затуляючи руками обпльоване обличчя від зору мученика, що, мов огнем, пік відступника.
"Тремти ж, ренегате! — з диким злорадством скрикнув тоді сотник.
— Іще трохи — і впаде проклята Польща! Притули вухо до землі! Слухай-но! — Земля гуде од тупоту коней: то Хмельницький іде!.. Що, тремтиш? Мінишся на лиці? Тремти ж, ренегате!.."
Тут якраз убігла до зали варта й потягла сотника. Але ще кілька разів він виривався.
"Горе Юдам! Горе відступникам!" — дико лунав його злорадісний голос...
...Сотника Наливайка замордували ляхи тої ж ночи...
Про мученицьку смерть батька дізнався Микола в свойому селі від нового пан-отця. Старий священик ще на початку Хмельниччини зібрав на селі все парубоцтво й з хрестом в одній руці, з шаблею — в другій пішов вигонити зайд із рідної землі. Од священика довідався Микола й про смерть матері: туга за синами та чоловіком укоротила їй віку.
Смутний вислухав Микола оповідання пан-отця. Потім пішов на цвинтар і аж до пізнього вечора, мовчазний, у безмірнім жалю, перебув над дорогою могилою. Перед ним уставали дитячі літа, й, мов живу, бачив Микола матусю, а у вухах все бриніли її скорбні слова: "І ти йдеш... останній...*'.
А коли виходив із цвинтаря, відчув, що ніщо вже тепер не зв'язує його з рідним селом,
"Піду світ за очі, — подумав він. — Мушу виконати до кінця батьківський заповіт. І то вже треба спокутувати великий, хоч і невільний гріх, що не брав я участі у великих війнах з ляхами за самостійність".
І він пішов до пан-отця й попросив забрати все майно, хату і грунт на сиріт козаків, що полягли в боях за незалежність.