Яблука з райського саду (збірка)

Бо во врємя танця вдруг внезапно очутив, що стара бойова неліцеприятна рана раптом одступилася навсігда.

(Чим ізміняв давній фронтовій дружбі к фюреру, бо в Першу світову війну Гітлер воював сухопутно, а Геррінг не раз прикривав його з повітря, іногда рятуя жизнь простому би, казалось єфрейтору. Так зародилася їхняя дружба.

Тоді, щоби покращити льотно-бойові показатєлі, Геррінг получив ранєніє – газовою атакою під час повітряних боїв просто в пах й лікував свої сильні хірургічні болі сильнодіючими ліками морфійом, що по ізліченії дозволило йому дуже збільшити кількість зби­тих царсько-російських літаків, бо завдяки морфінізма він їх міг бачити навіть в густому тумані туч, увілічуя наркотиком прозрачность воздуха, за що й получив сво­го першого залізного хреста). Хоча вже благодаря лікарству вже починав іногді плутати небо з землею, а це для льотчика не безопасно.

А з іншого боку: як же Геррінг міг щовечора ходити до Мані, долая контроль своїх органів, а особино мєстних? До такої степені, що він напрягає всю свою силу нелюдя й покидає навіть пить морфій, так його презобладали чисті чуства над грязнимі. Дуже просто ходив: щовечора до нього приходив неконтрольований Валерій Чекалов, вони мінялися уніформами костюмів (а лицем вони були схожіші й би за рідних братів) Геррінг безприпятственно рушав до Манічки, а Чекалов цілу ніч в общежитії за це міг ознайомлюватися з найпередовішою технічною документацієй ще не возсозданого Люфтваффе.

Що Чекалову згодом дало можливість стати самонаілучшим пілотом не тіко нашой страни, но і міра.

Тут виника ще одне нескромне питання: а як же мог­ла наша Маня позволить над собою нємцю то, що навіть до того не позволила усім соотєчиствіннікам? Може, він підманув її шоколадом чи шовковими чулками зі свойо­го офіцерського пайка? Ні, не це, а форма радянського льотчика, вдіта на йому, перед якою устоять нашая дівчина не імєла нікакого морального права.

– О-о, Херман, о-о, Херрінг! – лише встигала крика­ми стогнати вона.

Словом, він зробив усе можливе, щоб вона назавжди покинула дзвінко сміяцьця з його родового імені.

За що Геррінг лічно Чекалову подарував єдино, що в нього було цінного з імущества, а саме дорогого, ще тро­фейного швейцарського годинника, правда, слава Богу, без підпису.

(Що само по собі берегло деякий час життя ра­дянському герою, доки він не пробазікнувся по п'янці, що отой страшний фашистський рейхміністр авіації – насправді його дружбан по Ліпетському льотучилищу. Й бойові друзі стукнули куда нада.

– Ти прогавив в училці міністра рейхмаршальства? – збісився Берія, кричав він Чекалову. – Ти, чиє ім'я Чека­лов походить од нашого славного бдітєльного слова ЧеКа? Й ти бдітільно недосмотрєв в курсанті будущого високочиноположеного врага?

Й одкрутив дроселя в новому ізпитатєльному самольоті Чекалова, так-так, в тому самому будущому ненависному йому цельнометалічіскому моноплані, пілот розбився, при цьому спасая машину, але не при­знався про любовні чуства Германа Геррінга; тим са­мим навсігда спасая і Маню Канкіну, безимянную мать незаконнорождьонного арійця. Чого не сталося з іншим їхнім однокурсником, тов. Судцем, який годин­ника од німців не отримував і тому не був розстріля­ний, а навпаки – став головним фельдмаршалом авіації СРСР).

Но про це впєрєді. Адже Геррінг вирішив признацьця, нарешті, їй в любві.

Бо:

– Мілий, ну коли ми, нарешті, поженимось? – озву­чувала вона свій вопрос.

Но але – нацизм. Бо тут в Германії починається перестройка.

Тим часом в місті Ліпецьку настав час, коли фатерлянд швидко почав відкликати назад Геррінга, бо рабочо-крестьянська соціал-національна партія хутко йшла до влади, і їй був потрібен хоч один професіонал армійського типа, який би хоч в чому розбирався.

– Єсть такий чоловік! – восклікнув раптом Гіммлєр.

(А треба сказати, що він, (як і Гітлір) тоже був за по­ходженням незаконнорождьонний єврей, тіко на відміну від фюрера в нього мати була українка).

– Хто це?

– Та це ж твій бойовий дружбан, Адіку.

– Хто? Не муч.

– Лічно Герман Геррінг.

Гітлір очень сильно розумів тилове любовне захоп­лення свого ізраненного бойового друга, бо й сам увлікався подобними амурами, перебуваючи для цього свого ча­су на лікуванні бойових ран де? в Полтаві, для цього Брестський мир передав Україну під Германію. Но і цьо­му, нарешті настав прєдєл:

– Геро, приїзди назад, – благає Адольф. – У нас ката­строфічно не хватає прорабів ускорєнія перебудови, осо­бино військових фахівців ноль.

– А ти, Адіку? Ти ж бойовий єфрейтор.

– Навіть я сам лічно, а ти ж чудово знаєш, в душі художник-аквареліст...

– Но я сильно тут занят льотною перекваліфікаційой, – одбріхувався Геррінг, – з біпланів на моноплани.

– Якщо ти негайно не повернешся в фатерланд, я возбужду проти тебе уголовне дєло за полову св'язь із неарійкою. Хочеш виговоряку по партійній лінії? Полу­чиш! – фатерляндствував Гітлір. Геррінг же знав не по наслишкє, що фюрер здатен і не на таку подлість.

Й почуття обов'язку перед Батьківщиной нарешті превозобладало в залізного Геррінга й він преневозмог свої чуства до дівчини, як свого часу преневозмог морфій, й він, міцно попрощавшись з Маньою, покинув її так міцно, за­чавши при цьому свого незаконнорождьонного ним сина. Внезапно кинувши для цього там все своє імущество, він молнієносно повертається в свою так звану Херманію.

Бо він вважав, що – ненадовго, адже будучи кадро­вим воєнним, спеціально ізобрьов для цього доктрину бліц-кріга, щоби хутенько присоєдініть ЕСЕРЕСЕР на­зад к Германії, як і було колись законно підписано ко­лишнім Брестським миром. І таким чином присоїдинить назад свій, ще не оформлений законно з нею брак.

... Вона стояла в льогкой косиночкє, вийдя на па­горбку старого ще древнього городища, дореволюціонного, стала на валу, й слізно благала про хоч один бомбовий нальот німецько-фашистської авіації, держа при цьому високо до грудей свого незаконнонародженого германського синочка, "дивися, синку, оно твій тато ле­тить", щоб хоч у якийсь спосіб він міг сподіватися в небі свого прославленого батька-льотчика... (А от чи живі во­ни зараз, в наші времена? Можливо, бо всі свідки, які бу­ли при цьому присутні, заприсяглися, що до неї тоді шастав вже тоді покойний Валерій Чекалов).

А всі інші германо-німецькі асси тим часом, безнаказано шастая в нашом небі, збивали по сто й більше черво­них пілотів, бо навчилися в них мастірству, чудово зная усі радянські повадки.

Але – жодного бомбардування міста Ліпецька! Ще од часів царя Петра 1-го, ні до, ні потом, ні після... Жоден підручник історії про таке не напише. Ні одна його бом­ба не впала на цей єдінствіний город страни, особино в той рабочий район, де проживала безимянная Маня. Місто дуже здобне для бомбометання, стоїть по обидва боки річки – хочеш – бонби правий берег, хочеш – бонби собі лівий; так ні, хоч би який поганенький розвідуваль­ний фанерний чотирикрилий біплан залетів.

– Хоча всі на світі німецькі аси, – підло стукає Гіммлєр Гітліру, – родом з міста Ліпецька в смислі про­фесії, навчаючі колись в тамтешньому місті, чудово зна­ють рекогнасціровку кожнісінького військового об'єкту там, краще, ніж в будь якому місті ційої страни, бо багато­разово совершая тренувальні польоти довоєнних врємьон.

При чому дуже дивуясь уголос, чому рейхмаршал авіації Герман Геррінг категорично заборони рознести цю наболілу болячку на друзки?

– Чого ти ніколи не бомбиш Ліпецьк? – не раз питав його Адольф Гітлір. – От я, наприклад, свого часу жив у Полтаві, но за це кілька разів стер її з лиця землі...

– Адіку, нащо він той Ліпецьк нам здався? Тобі Англії мало? Бонби краще її, скілько хочеш. Тоже мені, зрівняв Ліпецьк з Англійой.

Й а тут же Гітлір примусово видав його заміж за чис­токровну арійку.

Й він тоді за це ожесточонніше бомбив голубий Альбіон, приступно возмєщая на ньому боль своєй утраченої ра­дянської любві, тим самим оберігая її чуства од возмєздія, тим часом цілими тисячами альбіонці гинули, прикривая своїми тілами усіх жителів міста Ліпецька, і хоч як не стара­лися, а не могли всі разом превзойті цифру жертв лише в од­ному окремо взятому Ленінграді, напримєр.

Що буквально дозволило ЕСЕРЕСЕРУ безприпятственно кувати побідоносну промишлєнность лише в од­ному його небомбльонному місті, сильно увілічівая цим обороноспособний потенціонал.

Бо ще Петро 1-й започаткував в Ліпецьку руду, мета­лургію, занедбану потім царатом. Особинно побудувавши посеред війни в 1942-43 роках забуту з часів Петра 1-го тракторо— в танковосторітєльность, і це поруч з Во­роніжем, гбродом-геройом, за що тричі стертим бомбами з лиця землі, не кажучи, що це з іншого кінця з поруч з бло­кадним Лінінградом, на якого враг чогось бомбометання не шкодував, убивши за це міліон граждан, наприклад.

А в Ліпецьку тим часом безнаказанно возобновили колишню німецько-довоєнну пілотну школу на ра­дянську й відновили нашоє льотне плем'я пілотів, ще не ізстребльоне Люфтваффом (треба ж не тільки ж їй будущих чужих фашистів навчать, а й своїх); не говоря вже про чорну й білу металургію і їхню сталєлітєйность, зно­ву ж таки комплекс "Свободний Сокіл", "Металіст", трупопрокатний, тьху – трубопрокатний комбінат, літьйо, а, гламне, тяжке приладобудування, прорвав ни­ми усіма не тілько блокадний Ленінград, но й при цьом відганяя вообще з нашой землі німецько-германські ор­ди. Ще й досі на північному заході міста Ліпецьк поміж вокзалом і заводом "Свободний сокіл", незважаючи на перестройку новими геть мікрорайонами, стоїть на тому колишньому місці й раптом вулиця Авіаційна...

Що засвідчує що?

Ісключитєльно силу ніжного почуття в Германа Геррінга, яке превозобладало навіть над його здоровим глуздом фашистського убійці.

Даже под тяжелєйшимі питкамі на Нюрнбергському процесі не видав, не назвав імя Мані К., для чого напряг усю свою силу волі нелюдя й покончив нею жизнью за до­помогою своєй законной арійської дружини, нелюбимої, за що яка пронесла на суд в прощальному поцілункові ам­пулу з ядом, розкусила і передала зі слиною просто в рот рейхсмаршалові і той просто вже нічого іншого зробити не міг просто посеред уголовного процесса, (отак! а от інтересно, чи пішла б на таке наша радянська незаконна дівчина, вихована на зовсім інших принципах? нікогда!) тим самим унося тайну ційой безимянной дєвушкі звідтіля навсігда взмивая собою в високе прозрачне небо.

22 червня 2012 року.

Лінза

Едуарду Мацишевському

Якось зі славного хутора Леніна, що поруч з шахтою Ірмине-Центральна імені Сталіна, (де згодом поставив усі свої рекорди Олексій Стаханов), таємно вирушило троє селян-дідів.

План був простий:

– Оце, гля, Донець тіко підмерз, і ще не всі кинулися в Росію, то ми вспіємо щось вимінять? – укотре гудів дід Антін.

Мало не померзли, дочекавши, доки Місяць, нарешті, зайшов за хмару.