В. Смаглія "Ранок": вже позбавлений релігійного містицизму, образ цей вражав ясною кристалічною силою: на безмежному, мов сучасні аеродроми, полі у землю вросли, наче ті дерева, якісь людські постаті з обличчями членів Яропільського ревкому; і кожен цей врослий у землю революціонер тримав, мов Атлант, понад собою аероплан, хмару, дитину з щасливими блакитними очима, соняшник і кулемет; а небо, наче рушник, було вкрите червоними і чорними півнями.
Саме тоді, разом з Першим Сумським комуністичним полком, випадково потрапив у Яропіль відомий мексіканський революціонер та художник Хосе Хорхе Пачеко. Обличчя тютюнового кольору, довге волосся жорсткими патлами падало на потилицю, сигара в роті, пронизливі чорнющі очі, важкий кольт на правому боці, солом'яний бриль, сплетений якимось дідом на Київщині, шкірянка та червочі чоботи з бронзовими острогами графа Потоцького. Хосе Хорхе Пачеко остовпів, побачивши Яропіль у празниковому вбранні; з почервонілими од щастя очима бігав мексіканський революціонер по місту, відкриваючи для себе все нові й нові дива: на Волинському майдані колись стояла кінна статуя імператора Олександра III. За наказом Д. В. Смаглія було проведено деякі переміщення. Тепер уже кінь сидів на голові бундючного імператора, а на кінській, спині бродячі акробати поставили збитий з дощок кін та влаштували циркову виставу – стрибали, крутили сальто-мортале та інші свої фокуси-покуси показували яропільським дітлахам. Від видовиська цього Хосе Хорхе Пачеко прийшов у такий екстаз, що витяг кольт та тричі бабахнув у небо, продірявивши білу безневинну хмару над нашим містом. А коли, познайомившися з Д. В. Смаглієм, побачив перші обриси його знаменитої картини, то зовсім зомлів від радості й подиву і кинувся цілувати нашого героя, ледве не обсмаливши тому обличчя своєю брунатною сигарою. Зустріч ця – нікому не відомого городянина нашого Д. В. Смаглія із одним з найвизначніших згодом художників XX століття Хосе Хорхе Пачеко – мала далекосяжні наслідки для світового образотворчого мистецтва, бо пристрасний мексіканець, власне, в Ярополі збагнув, в чому повинно полягати мистецтво Серця, а не Розуму, Бурі, а не Затишку. Згодом, повернувшися до Мексіки, Хосе Хорхе Пачеко заснував школу монументального живопису, прославивши своє ім'я на всіх континентах. Його гігантські фрески, в яких він натхненно поєднував, здавалося б, несумісні речі й видіння, прикрашали хмарочоси й комуністичні клуби, президентські палаци та атомні центри. І ніхто з критиків, які оточували шанобливо сивого Хосе Хорхе Пачеко, котрий з незмінною сигарою в зубах бігав по риштованнях, ніхто з цих розумних, всевідаючих, витончених естетів так і не дотямив, чому свій малярський стиль він назвав смагліїзмом, або, як писали американські газети, this famous smagli-stile. Смагліїзм увійшов у всі монографії, присвячені розвитку сучасного мистецтва, та наш герой не відав про те, бо не знав він ані іспанської, ані англійської мов, через що до нього та й взагалі до нашого міста не долинули чутки про те, що ім'я Д. В. Смаглія, члена Яропільського відділення Худфонду, навіки вписано у скрижалі модерного малярства. Лише зовсім недавно я, працюючи в Академічній б'бліотеці Києва, випадково натрапив на монографію Стенлі Джонсона "Smaglysm in the modern art" ("Смагліїзм у сучасному мистецтві"), а що герой наш розповідав якось мені про свою зустріч з Хосе Хорхе Пачеко, то й зрозумів я, в яких яропільських джерелах народжувалися мексіканські фрески. Про це також виразно свідчать кольорові репродукції з розписів Хосе Хорхе Пачеко. Кожен об'єктивний спостерігач знайде в них відгомін картин раннього Д. В. Смаглія. Та, зрештою, цієї побічної мистецтвознавчої теми ми торкнулися принагідно, бо ж не вона є головною у моїх сьогоднішніх споминах.
Між тим мало-помалу вщухли шалені вітри над Ярополем, і потроху почали вкриватися ряскою життєві води нашого героя. Давно пожовтів і зотлів мандат, який проголошував Д. В. Смаглія головою ВПАМЯРу. Одного благопристойного ранку приїхала фура яропільського асенізаційного обозу й вусаті дядьки в закаляних брезентових робах звалили на фуру пам'ятник Коліївщині – шукай його тепер! – наче корова язиком злизала... Панно порвалися й виблякли, замість могутньої постаті з молотом залишився дерев'яний каркас у папьє-машевому лахмітті, а вежу Авіації розібрали з огляду на нагальні потреби міськкомунгоспу, якому конче необхідні були водогінні труби діаметром 2 дюйми.
Хвилюватися вам, тов. Д. В. Смаглій, не спати ночами, бо зійшло на вас велике благословіння, ім'я якому кохання. Бігати вам, голово академії мистецтв, до Антонінського парку, в бузкові алеї над Богункою, пломеніти, як останньому гімназистику, чекати свою любов, свою Олесю. Дівчина це серйозна, вчиться грати на рвилі, пройшла вже школу Бейєра, зна напам'ять кілька поезій Надсона – батько її бухгалтером на залізниці, – а фатальні карти пані Гандзі вже ворожать нашому герою неземне кохання, дальню дорогу та казенний дім. Все так і сталося, як приповіла пані Гандзя: неземне кохання закінчилося Яропільським загсом та питтям вишневої наливки, від якої на другий день розламується голова; дальня дорога привела його до столиці, до казенного дому в Києві, де була тисяча вікон й тисяча дверей, до великого художника й теоретика живопису товариша Галактіонова-Хмари. Та поки влаштовував наш герой дрібні сімейні справи, поки клав останні мазки на полотно, поки фотографував свою картину та складав у валізку свої ескізи (років десять на це пішло), знову щось змінилося в повітрі: певна суворість і військова підтягнутість позначили злам років і епох, характерів та доль.
Тов. Галактіонов-Хмара випромінював тепло і затишок, наче тульський самовар. Запросив нашого героя додому, частував чаєм з бубликами і полуничним, схожим на клей варенням. Потім дивився ескізи й фотографії, що тремтячими руками показував йому наш герой. Приклав навіть до лівого ока кулак у вигляді трубочки (у правому оці Галактіонова-Хмари був голубий скляний протез вітчизняного виробництва, хоча справжнє око великого художника і теоретика відзначалося капітальним карим кольором, та на той час, як пояснив Галактіонов-Хмара, було налагоджено виробництво лише голубих протезів). Ще одну дивну особливість мав тов. Галактіонов-Хмара: його кабінет вдома було оплетено срібними линвами, тонким мотузяним павутинням, по якому, мов матрос вітрильника, бігав угору і вниз з м'яким шурхотом великий теоретик. Пояснив остовпілому провінціалові, що то звичка з молодих літ, коли працював еквілібристом у цирку, де й втратив праве каре око. Їхня зустріч, як то кажуть, відбулася в теплій, дружній атмосфері, і вони щиро обмінялися деякими поглядами на сучасне мистецтво. Лише коли прощалися, тисли один одному руки, Галактіонов-Хмара встромив різнобарвний свій погляд у Д. В. Смаглія – наче хтось уколов нашого героя скляною голкою в груди; легку млость почув яропільчанин, ноги ватяні стали, наче з тіла його маленькими струмочками вибігали сила й завзяття, і тоненький комашиний голос проспівав усередині:
ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ...
Через кілька років, під Полтавою, коли лежав Д. В. Смаглій посічений осколками від німецької міни, повернулося знайоме відчуття: ніби хтось висмоктував з нього залишки молодості, тягнув до землі, у згорілі трави, де мураші оселилися у порожніх, розпечених на сонці дисках "дегтярьова", і чийсь лагідний голос переконував нашого героя:
ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ... ТРЕБАЗЦИМКІНЧАТИ...
– Хе-хе-хе, – тільки й сказав Д. В. Смаглій, полишивши квартиру великого теоретика тов. Галактіонова-Хмари.
Над Кигвом догоряв серпень. Міліціонери в білих тропічних шоломах змахували руками на розі Хрещатика й вулиці Леніна, мовби танцювали індійський ритуальний танок. Д. В. Смаглій таки повеселився в паркому пристанційному ресторані, де штучні пальми пофарбовані зеленою вагонною фарбою. Спочатку йому схотілося жбурнути порожню пляшку в оркестр, та стримався, бо на цимбалах ніби грав Софрон Свавільний – світлий старець. І сльози полилися зі Смаглієвих. очей, коли згадав, що проґавив він сяючий час від місяця квітня до місяця липня, що не знайшов він тихого місця, щоб не вітряно було і не комарно. І вже підвівся, щоб впасти на груди Софрону і, солодко плачучи, покаятись у низькому своєму існуванні, та за стіл сів, невідь-звідки з'явившись, Галактіонов-Хмара, біль і порожнеча в грудях. Веселий був цього разу великий художник і теоретик живопису, волохатий, як джміль. Розсівся, ноги на стіл поклав, вибалушив пронизливо-холодне скляне око на героя нашого, й почувся той манюсіньким мікробчиком перед всевидющим електронним мікроскопом. Сіпнувся Д. В. Смаглій втікти, та відчув, як його скальпелем аналізують.
– Ближче до людини, до єства речей, до матеріальної суті предметів, їх молекулярного стану, – промовило те око. – Що скоріше ти розчинишся у загальному, то краще. Мистецтво починається там, де кінчається егоїзм і самозвеличення. Намалюй хліб, і хай його з'їдять голодні. Намалюй квіти, і ха^ї нюхають їх закохані. Намалюй гармату, і хай вона стріляє. Зламай мур, яким відгороджений ти від людей. Зламай мур своєї гордині.
Великий теоретик виробляв у синьому цигарковому повітрі дива еквілібристики: бігав по пальмах, по стінах та столі, обминаючи засиджені мухами люстри. Оркестр грав аргентінське танго, і темні телятники брязкали на станціях Київ-Пасажирський, Київ-Товарний та Київ-Лук'янівка.
Що було потім – ви все знаєте. Полотно своє, розміром 2,5 м Х 4,5 м по приїзді до Ярополя герой наш зному вкрив шаром білил, мовби спочатку заходився грунтувать. Вчинок цей Олеся привітала і підтримала, бо непокоїли її чудовиська на картині, які хоч їсти не просили, проте й грошових прибутків у найближчому часі теж не звістували. З чистим, рум'яним серцем повернувся Д. В. Смаглій з Києва, на що звернула увагу Олеся з задоволенням. Власне, тоді в його душі прокинулась приспана маврітанська дитина,, про що ми вище мовили, коли згадували архітектуру нашого вокзалу. З новими силами, натхненний, взявся наш герой за роботу: безліч всяких корисних замовлень виконав у ті короткі передвоєнні роки Д.