Поїду я до Києва та вчитимусь музики в консерваторії, — сказала Ватя до матері.
Мати розказала про цю Ватину думку о. Артеміеві.
— От тобі й на! Ватя зовсім розвередувалась з нудьги. Місяць в думках побула черницею, місяць — курсисткою і, певно, місяць буде артисткою та й вернеться додому простою Ватею, — сказав насмішкувато батько.
— Щось вона дуже швидко змінює професії, — сказала мати.
— То певна річ, що з тих її професій нічого не вийде. Треба напитувать для Ваті жениха, та ще й не гаяться.
Ватя знов поїхала до Антосі. І вони вдвох довго марили, як гарно буть артисткою.
— Я вивчусь на співачку, а ти вивчишся грать на фортеп'яні. Я маю потяг до опери, — говорила Антося.
— А я буду давать концерти на фортеп'яні, як справжня артистка. Добудемо собі лаврів, — говорила Ватя.
— Я буду співать в концертах, а ти мені будеш пригравати. Об'їдемо усю Росію, побачимо світу! — тягла далі Антося.
— А як добудемо слави в Росії, поїдемо й за границю. Ще більше побачимо світу. Може, доплентаємось і до Америки.
— А чом же! Напелехаємо лаврів, як бутвини в огороді, повнісінькі приполи, ще й у Горобцівку привеземо. І справді! Чого ми будемо киснуть в цих селах? Що ми тут висидимо? — вже не жартуючи говорила Антося.
— Ніякого дідька не висидимо! Тільки нудьги наберемось! — аж сердилась Ватя. — Ой, як мені хочеться побачить світ!
— Не журись, Ватю! В тебе є талант до музики, а в мене до співу. Наші батьки мають багацько грошей. І вчиться буде весело, а добувати слави та лаврів буде ще веселіше. Душа моя чує, що я матиму великий поспіх у співах на сцені. Тоді я матиму й засіб, щоб животіти на світі.
— Як вернемось до Горобцівки з оберемками лаврів, от тоді писарша скрутиться од злості! — сказала Ватя.
— Тямить вона в тих лаврах! Якби для неї ті лаври, що кропивою звуться, то це вона втямила б добре. Я цими горобцівськими лаврами нещадимо дала б їй прочуханки, — жартувала Антося й реготалась.
— А я нещадимо нажалила б язика, щоб дать цій брехусі пам'ятного! — обізвалась Ватя й собі зареготалась.
— Ой Ватю! от коли б мені спосудилось потрапить на оперну сцену! — говорила Антося. — Як я грала б! Як я співала б! Увесь театр здурів би, якби мені довелось грать роль Маргарити в "Фавсті". А! я ту Маргариту так вдала б, так встругнула, що всі очамріли б з дива.
І Антося стала проти чималого дзеркала, завела веселої дрібної пісні й почала ніби грати роль Маргарити, передражнювала артисток. Антося вдавала, ніби надіває на руки браслети, на пальці — перстні, чепляє в вуха сережки, чепляє дороге намисто.
З великою грацією вона повертала голову, дивилась то на одну сережку, то на другу, оглядала намисто, закидала голову назад, наддавала очам втому, осміхалась до себе в дзеркалі, потім реготалась, сварилась пальчиком на свій одбиток в дзеркалі. Вона милувалась собою, кокетувала, лишала уста, блискала зубками.
— Яка я гарна! Яка я пишна в золотих сережках, в діяментах! Як блищить золото! Як блищать мої очі при золотії Ой, гарна я стала! Здуріє мій Фавст, як углядить мене в цьому убранні! — співала Антося, імпровізуючи слова.
Вона знов запишалась, блиснула зубками й посварилась на себе в дзеркало пальчиком.
— А, яка гарна моя вишивана сорочка! Тра-ля-ля! тра-ля-ля! Ой, як бряжчить моє діяментове намисто! Тру-лю-лю! тру-лю-лю!
І Антося підставляла до дзеркала то один рукав вишиваної сорочки, то другий, то брязкала разками скляних простих бусів на шиї.
— Хи-хи-хи! — засміялась Антося до дзеркала, блиснувши зубками, і посварилась на себе в дзеркало. —Хи-хи-хи!
І Антося сама зареготалась щирим реготом, мабуть, а свого діяментового намиста.
— Ой, як гарно блищить моє ізомрудне намисто! Я за його аж сорок копійок заплатила богуславській Рухлі. Хи-хи-хи! Тра-ля-ля!
І Антося зареготалась на всю світлицю з тих богуславських діяментів. Ватя й собі зареготалась. Зареготались і менші Антосині сестри. Світлиця аж дзвеніла одлясками од реготу.
— Ну та й гарна ж справді з тебе вийшла б Маргарита! — аж крикнула Ватя.
— А ти ж думала як! Мені аби б тільки доступиться до тієї сцени, а там я вже показала б себе.
Порадившись та посміявшись, Ватя вернулась додому багато веселіша.
Але Ваті не довелось їхать до Києва, щоб вчиться в консерваторії та добуть собі потім і слави, й засобу для свого животіння на світі.
Після великодніх свят о. Артемій зустрівся на ярмарку в містечку з дияконом Добриловським. Диякон вже докладно знав про всі події в Горобцівці. Він знав, що Леонід Семенович приїздив в Горобцівку до писаря і що він вернувсь на батьків хутір, не побувавши з одвідинами в о. Артемія. Він знав, що "з того пива не вийде дива", заздалегідь напитав гарного панича семінариста десь аж в Уманщині й заманив його спершу до себе в гості. Він потім нараяв йому поїхати до о. Артемія й подивиться на Ватю.
— Отче благочинний! В мене є один семінарист на приміті, — сказав Добриловський до о. Артемія нишком, ніби по секрету, — якщо дозволите, то я приїду до вас з ним та покажу його вам. Хоч той панич син бідного диякона, але гарний, хоч з лиця води напийся! Я знаю, що він буде уподобний панні. Тільки він убогий, ой який убогий! як той Іов на гноїщі!
— Та за це клопоту мені мало, — обізвався тихенько о. Артемій, — знайдемо чим причепурить його; знайдеться, чим і хабара підсунуть в консисторію, щоб достать добру парафію для його. Привозьте! Не гайте часу!
І Добриловський привіз того панича до о. Артемія. Він звався Степан Веледніцький. То був високий на зріст, поставний, пишний блондин з синіми очима. Ваті він одразу сподобавсь. Вона покинула усі думки та гадки за монастир і за консерваторію. Веледніцький пробував в Добриловського й звідтіль ціле літо вчащав до Ваті.
Восени він повінчався з Ватею, а о. Артемій своїми грішми допоміг йому в консисторії зайнять добру парафію. З Ваті вийшла дуже добра й розумна хазяйка, якою була й її мати.
А тим часом писар не давав спокою о. Артеміеві, намовляв проти його громаду, вигадував якісь діла й сипав на його прошения нібито од громади в консисторію. Писар дав таку направу громадянам, що доходи й приносини для о. Артемія поменшали сливе вдвоє.
Писар помаленьку та потихеньку викопав під о. Артемієм чималу яму. Але й сам необережний о. Артемій самохіть додав рук, щоб поширить під собою ту яму.
Вже давненько о. Артемій збудував в Горобцівці здорову чудову церкву, але коло церкви стриміла, нарізко од церкви, стара дзвіниця, зчорніла, низька, присадкувата й широка, неначе стара печериця.
О. Артемій звелів розкидать стару дзвіницю й збудував нову, гарненьку, височеньку, притуливши її до самої церкви. Вже й дзвіницю посвятили, але на цвинтарі валялась сила деревні, дощок, обаполків, трісок та здорового каміння, що зосталось од мурування фундаменту. О. Артемій в малі празники все запрохував людей зостаться після служби божої, прибрати та зчистить цвинтар, само по собі без плати. Люде не слухали і, звичайно байдужні до громадської справи, усі розходились додому. Тим часом наймать робітників не було за що. О. Артемій пішов на хитрощі.
Восени, в один невеличкий празник, він звелів титареві поставить коло церкви столи, зготувать закуску й випивачку. Титар понаставляв мисок та полумисків з таранею, з салом, з солоними огірками, з чехонею, пирогами та смаженою капустою; кругом стола поставив пляшки з горілкою, а щоб заманить та підмогоричить людей, о. Артемій звелів серед столів поставить довгий рядок бутлів, але не з горілкою, а з водою. Стіл аж захряс під усякими потравами та бутлями.
Люде вийшли з церкви, і як угляділи батарею пляшок та бутлів, то так усі й кинулись до роботи: поскочували та поскладали в кутку цвинтаря колоддя, оцупалки, обаполки; важкі камінюки трохи не на руках позносили під баркан. В одну мить зчистили й очепурили цвинтар так, що й трісочки, і скалочки, навіть оскомелка нігде не зосталось.
О. Артемій вийшов з церкви, поблагословив трапезу. Люде, втираючи з лобів піт, позирали з смаком на здорові графини та бутлі, вже наперед смакуючи не так закускою, як випивачкою. О. Артемій випив сам до людей, почастував титаря, а титар почастував чоловіків, але він частував все з малих пляшок. Уся закуска в одну мить зникла, ніби вогнем згоріла. Усім досталось по дві чарки горілки.
— Ой титарю! коли б хутчій достягти нам оті здоровецькі бутлі! — обізвався один нахабний чоловік, котрий мав велику припадку до горілки.
— Та то не горілка, а вода! — обізвався о. Артемій. — Я знав, що після важкої роботи буде людям душно, та для прохолоди звелів понаставлять холодної води. Та в панів же скрізь ставляють воду на стіл, як обідають. А вода погожа та холодна, — з моєї криниці!
О. Артемій налив стакан води й випив з півстакана, ще й вуса обсмоктав.
— А! та й добра ж вода! — промовив о. Артемій насмішкувато.
Чоловіки тільки зирнули один на одного й почухали потилиці. Вони зараз збагнули своїм розумом ту мудрацію отця Артемія.
О. Артемій подякував громадянам за послухання, попрощався, надів шапку й швиденько майнув з цвинтаря. Люде, як обступили стіл, так і стояли навкруги стола, ніби сподівались якогось чуда, щоб з води в бутлях стала горілка. Постояли, постояли вони, але, дивлячись, що таке чудо не здіялось, мусили помаленьку рушать додому.
— Ну та й мудрий же наш батюшка! Еге! Отаку штуку удрав, — гомоніли чоловіки, розходячись.
— Чи ти ба, як гарно піддурив! А я думав, що то все горілка, та так працював, так падкував! А то свята кринична вода. Я сам оце покуштував, — казав другий чоловік.
Люде були лихі, що батюшка встругнув таку штуку, і почали гомоніть по селі та ганить о. Артемія, що він хибний і облесливий чоловік. Хоч писар сам і не був тоді в церкві, але чутка про хитрощі та мудрощі о. Артемія зараз дійшла до його. Писар вже прохолов од своєї злості й теперечки задумав поглузувать з о. Артемія: він задумав написать на його вірші й нещадимо обсміять його.
Того ж таки вечора писар, наскрізь проминутий злістю, сів за стіл, узяв листок паперу й перо в зуби і почав митикувать, щоб написати смішні вірші. Він писав і сам реготавсь. Жінка виглянула з кімнати.
— Що ти там таке смішне пишеш, що аж сам регочешся? — спитала вона в чоловіка.
— Те, що тобі не варт і не слід знать, — сказав писар.
— Та скажи-бо! І що то він пише?
— Одчепись! Ти мені заважаєш писать.