"Молодчина, справжній товариш!" — немовби кричав десь у душі голос захоплення в неї. Коли б це бачив Юрко, коли б чув, як мужньо повелася ця рудокоса кирпата однокласниця його, він би іншими очима дивився на неї. А вона, Росина, що була співучасницею його лиха, так і стоятиме при цьому на місці, тільки пускатиме сльози і все? Просила ж його бути за брата, за друга найближчого, а тепер... Вже незчулася, як само вирвалося в неї:
— Хіба ми не такі, як Галя? Чи, може, ти, мамо, заборониш мені допомогти Юркові?
— Я не знаю, що там треба.
Росина озирнулася, окинула засмученим поглядом товаришів:
— Ходімте! — гукнула.— Ми про все дізнаємося.— І вже Сороканіжці: — Галю, почекай! Ми з тобою!
Той порив школярів був такий дружний, що дорослі нараз лишилися самі. Ні, ще неподалік стояв Жорка Вчорашній, щось вертів у фотоапараті. Відтак підвів голову. Натужна посмішка скривила йому лице.
— Гм... Герої! — буркнув докірно, дивлячись спідлоба на білокриничанців, що поспішали великим гуртом за Сороканіжкою.— Думають, вони краще знають за хірурга. Сказано, не можна, значить, усе...
ТРИВОГА
Гардеробниця, повна сива жінка в білому халаті, що сиділа за столиком біля вхідних дверей просторого вестибюля, сповненого запахом формаліну, була вельми незадоволена приходом цілого натовпу школярів.
— Що таке? До кого це делегація? — насторожилася.
Галя пояснила.
— То чого ж вам хвилюватися? Лікарі зроблять усе, що треба. Сагайдак тепер у Леоніда Івановича, а це ж чудовий спеціаліст. Вам тут нічого робити. Ідіть собі на вулицю та гуляйте.
— Ми не гуляти сюди прийшли,— наполягала на своєму Сороканіжка.— Ми мусимо допомогти товаришеві...
— А тому й хотіли б побачити лікаря, який оперував чи оперуватиме Юрія,— сказала Росина, ближче підступаючи до чергової.
— Та навіщо він вам? — вже починала сердитися жінка.— Якщо всі будуть ходити до лікарів та ще такою оравою, що ж тоді їм робити, бідним,— махнула гардеробниця рукою.
Однак школярі просили, вмовляли, притому так гаряче, що лікарняна служителька врешті змушена була пом'якшати, поступитися. Зупинила якусь дівчину молоденьку, сказала, щоб та покликала Леоніда Івановича.
Невдовзі той самий хірург, що розмовляв з Миколою Петровичем, спускався з другого поверху широкими білими сходами у вестибюль, попід стінами якого стояли в діжках кімнатні рослини — пальми, філодендрони, драцени.
— Ну ось вам...— показала очима гардеробниця. А хірургові, коли той підійшов ближче, пояснила:— До вас, Леоніде Івановичу... Ціла делегація.
— Добридень,— привітався лікар до гурту.— Чим можу бути корисний?
Сороканіжка, на диво смілива та винахідлива цієї хвилини, вийшла вперед:
— Ми — друзі того хлопчини, Юрія Сагайдака... Якого ведмедиця...
— Слухаю вас,— мовив Леонід Іванович і повів поглядом по школярах.— Молодці, що не залишаєте друга в біді.
— Так ось, ви сказали Юрковому татові, що потерпілому потрібна пластична операція,— вела далі Сороканіжка.— Але ми, мовляв, за своїм малолітством ніяк не можемо йому допомогти... Отже, ми прийшли, щоб ви побачили, що ми зовсім не діти. Не знаю, як ви на це подивитесь, але можемо вам сказати, що... Розумієте, цього літа в селі коло Білої Криниці ми спорудили став... Там у нас лісництво... Ми садимо дерева. І... Може, хоч це переконає вас, що ми вже можемо бути донорами, чи як ви там їх називаєте.
Галя хвилювалася. Пасмо золотавого волосся, що здибилося в неї над лівою скронею, тремтіло. Вона раз по раз торгала темний бантик, хоч він і так добре лежав біля коміра білої блузки. Очі в неї були ще вологі й червоні від сліз, обличчя змарніле й бліде, але все ж голос звучав з твердими, рішучими нотками. Леонід Іванович зацікавлено слідкував за дівчиною, уважно розглядав її.
— Мені інтересно було б поглянути на ваше лісництво,— сказав, коли школярка примовкла.— І велике воно?
— Та чималеньке,— вступила в розмову й Росина.— Ми щоліта повинні споруджувати в яру один став і обсаджувати його деревами.
— Молодці,— хитнув головою хірург.— І Юрій Сагайдак теж був разом з вами?
— Звичайно.
Було схоже, що лікар не знав, як відповісти цим ходокам, спеціально затримував розмову на дрібничках, аби за той час підшукати найделікатніші слова для школярів.
— Якщо ви справді захочете побачити наше лісництво,— казала Сороканіжка,— це неважко зробити. Ми охоче покажемо його.
Вже, здається, про все можливе переговорили, час би якось ближче до основного. А лікар зволікав, відтягував. Скинув білу шапочку, пригладив волосся і знову одягнув її.
— Я розповім Юрію, що ви приходили,— пообіцяв неквапно.— Думаю, йому буде приємно. Солідарність друзів — важливий фактор для хворого. Але, на превеликий жаль, донорами ви не можете бути.
— Чому? — здивувалася Росина, а по натовпу школярів пробіг шепіт та рух невдоволення.
— Так, так,— нахмурився хірург.— Спасибі вам. І будьте спокійні за друга, ми зробимо все, щоб він здоровою людиною повернувся додому, разом із вами будував у лісництві нові озера, садив ліси.
Леонід Іванович уклонився, швидко пішов назад до східців.
Пригнічені лісівники покинули хірургічний корпус, з похиленими головами поверталися до лавки, на якій сиділи дорослі, а перед ними із фотоапаратом стояв Вчорашній. Коли Галя розповіла про свою поразку, Жора всміхнувся:
— Ну, хіба я не казав вам, лікарі краще знають, що можна і чого ні?
Росина, котра найближче стояла до Жорки, нічого не відповіла на те, тільки різко повернулася спиною до нього. Той рух помітили всі. Дорослі мовчки перезирнулися, діти засміялися. Жорка почепив на плече фотоапарата, відійшов убік. Сороканіжка примружила очі, проводжала його презирливим поглядом.
— А ще другом зветься,— сказала голосно.
Та Вчорашній чи то не почув, чи зробив вигляд, що не зауважив того вигуку, почвалав до клумби, зірвав квітку не знати для чого. Але на нього вже ніхто не дивився, ніхто не зважав.
— Це просто несправедливо,— нахмурила золотаві бровенята Галя.— Юркові тяжко буде без нашої допомоги.
— Що поробиш,— зітхнула Тетяна Степанівна.— Ми б усі ладні руки йому підставити, та несила наша.
Потім заговорили про Романа й Онисима — де ж це вони, все ж таки, могли подітися? Як їх тепер шукати?
— Давайте ще зайдемо в зоопарк,— сказав Лебеденко,— може, заблудлі овечки таки чекають нас біля фонтана чи коло машин. А ні, то вже й не знаю, як бути з цим безголов'ям.
— А я ж вам казав,— зауважив дядько Лесь,— раз такі свавільники — хай самі добираються додому.
Сільські лісівники розпрощалися з Миколою Петровичем, пішли до зоопарку. Але Романа та Онисима знову там не знайшли. Лишатися довше у звіринці не стали, бо все нагадувало біду, яка сталася з Сагайдаком. І ще кілька годин помандрувавши містом, рушили додому, сподіваючись, що хлопці, може, самі вже прибилися до берега. Аж воно марні сподіванки! Школярі зникли, мов два камінчики плюснули у воду.
Вже не на жарт засмутились учителі, голова колгоспу та дядько Лесь. Ще більше посмутніли учні.
Село повнилося тривогою. Ще не було такого, щоб хтось із односельців, поїхавши до міста на день, заблудився там, не повернувся додому. А тут... Усі губилися в неймовірних здогадах.
ЧОТИРИНОГА ПАСАЖИРКА
Роман та Онисим не знали, що трапилося з Юрком. Але про те, що їх шукають, що навіть по радіо кілька разів кликали,— чули добре. І все ж не обізвалися, не пішли до фонтана, що біля вхідних воріт.
Хлопці, гнівні та рішучі, у цей час лежали у видолинку, в дальньому кутку зоопарку, під кущем бузини, поблизу великої дірки в паркані, замаскованої лише прихиленими дошками. Перед тим кілька разів обстежили, куди можна вийти через пролаз. На тиху вуличку, з неї ще на дальшу, потім на широку, де курсує трамвай. Від людей довідалися, що він прямує на самісіньку околицю міста, виїжджає на автомагістраль, якою білокриничанці сьогодні прибули сюди.
Поприпадали до землі на розіслані піджачки і хотіли тільки одного: щоб якнайшвидше стемніло.
Проте час тягся нескінченно довго! Сонцю хутчіше спускатися заважає навіть гілля дерев, за яке воно раз по раз мовби чіпляється. Та ще й вертишийка не дає спокою. Мабуть, десь тут, у дуплі старого пня, у неї гніздо, і вона, наполохана, тривожно перелітає з дерева на дерево та кричить.
Шепталися:
— Шкода, що я тоді в лісництві не провчив Юрка як слід,— зітхав Роман.— Але тепер він у мене заробить. Я йому такого всиплю, що пам'ятатиме до нових віників.
— То підбріхувач... Кореспондент називається... Я їм обом усиплю.
— Хотів би я завтра глянути на їхні писки. Приходять, а лосеняти й духу нема!
Роман вдоволено, але тихо сміється.
— Ото буде переполоху!.. Страх!
У другій половині дня вже більше мовчали, настрій зробився менш войовничим. Найперше, клятий голод украй руйнував оптимізм. Здається, неподалік у зоопарку було кафе, бо вітерець, що повівав звідти, разом із гамором, людськими голосами приносив надзвичайно смачні пахощі смаженого м'яса, цибулі і ще чогось їстівного. Можна було б устати, потихеньку вислизнути із схованки, під'їсти трохи і знову назад. Але хто міг гарантувати, що не зустрінуться із Сагайдаком, Вчорашнім чи із своїми сільськими людьми? Тоді всьому задуманому кінець. А цього ні Роман, ні Онисим не хотіли. Коли вже війна, то до перемоги! І хлопці, ловлячи ніздрями смаковиті струмини в повітрі, тільки тяжко зітхали.
— А ти б оце сала шматочок з'їв, Онисиме? — запитав Роман.— Знаєш, отого домашнього, із шкуркою...
— Не базікай,— одвернувся той.
— Із окрайцем хліба... І щоб скоринка натерта часником...
— Замовкни, кажу!
— Я-то можу замовкнути. Але спробуй, щоб мовчав живіт. Він, гадський, зовсім несвідомий.
Той дотеп нітрохи не розвеселив старшого лісничого. Та Романові й не видно Онисимового лиця. Товариш лежить на животі, відвернувшись.
— Гадаєш, Іванові Кочубею з друзями було легше? — мовив Роман чи то до свого товариша, чи самому собі.
Онисим на те зауваження повернув голову.
— Порівняв! Вони розуміли, в ім'я чого всі їхні страждання були. Визволителі!
— А ми хіба не визволителі? — зводиться рішуче Роман на ліктя.
В'яла усмішка повзе обличчям Онисима.
— Ось ухопить тебе сторож за коміра, будеш йому доводити, що ти визволитель. А то й на мушку свого ружа візьме... Ти ж чув, що хлопець казав: ходить із рушницею.