Щоб заспокоїти. Щоб підтримати. От що їй зараз потрібно. Але його немає. Де він зараз? Що він робить? Дівчина знала, що дзвонити закордон дуже дорого. І що Радик завжди може бути де завгодно і може не відповісти. Вона плакала і бігла подалі від осоружного дому. Колишня "маленька розбишака" або як ще її називали "пацан в міні спідниці" тепер була повністю розбита. Навіть рідна мама її не хоче розуміти.
Вона просто йшла. Не знала куди, не знала навіщо, не знала для чого. Але йшла. Їй зараз хотілося просто, щоб поруч був він. Щоб обняв, заспокоїв. Але це були лише мрії. А на справді навколо були лише чужі лиця і чужі люди.
Дівчина не пам'ятала як опинилася далеко від дому. Їй здавалося, що все було водночас і чужим і доволі якимось знайомим. Так, ніби вона тут була вже колись. І не дивно, вони з Радиком багато де бували.
"Все скінчено – думала вона – Я стала нікому не потрібною. Радик, де ж він зараз? Напевно забув. … Може і так… Тепер я нікому не потрібна… Навіщо? Що тепер? …".
На дворі полегенько ставало темніти. Силуети видавалися ворожими і скидалися на казкових монстрів. Дівчина йшла сама не знала куди. Вона просто перебирала ногами не маючи уяви куди йде. В голові була суцільна каша. Запитання. Одні питання. А от відповіді ні на одне з них нема. Їй просто не хотілося жити. Чорт з ними з усіма мріями, котрі тепер не мали жодного значення. А може все це була лише вигадка її уяви?
Дівчину знайшли ранком. Вона спала на дереві за містом у дикому, покинутому саду. Ціла ніч пошуків і ось вона – спляча красуня.
Віка з просоння не могла ще розуміти що сталося. Навколо стояли якісь люди, щось розмовляли. Вона бачила як йшла мама, як щось говорила, плакала, кричала. Але дівчині все ще було далеко байдуже до всього.
Мама взяла її за руку і повела до машини. Вони їхали додому. Віка знала, що дома буде їй вичитуватися мораль. Але це вже не лякало дівчину. Все якось було чужим. Однак мама не поспішала зі своїми "наїздами". Ні, вона просто мовчки дивилася на неї. В її погляді відчувалися і співчуття і докір і питання. Але не злість. І це чи не єдиним, що змусило дівчину "повертатися на землю". Але чому мати не "вичитує моралі"? Це було ніби чимось новим. Навіть неймовірним. У чому річ?
– Знаєш Віка, … – почала розмову мама – ти не взяла свій телефон…ми дзвонили, шукали тебе, ми дуже напудилися…
Але дівчина нічого не відповідала. Вона просто дивилися і чекала що буде далі. Після останнього маминого слова настала знову цілковита тиша. І лише мотор перебивав це гробове мовчання.
– Тобі Радик дзвонив… він …казав… ну він дуже сильно перелякався… чесно…
Але дівчина продовжувала мовчати. Вона не знала вірити чи ні. Це було дуже заманливим. Так, вона чекала на цей дзвінок. Але й не вірила, що він міг телефонувати. Це більше скидалося на мамину вигадку. Але навіщо їй це.
– Дівчинко моя. Яка ти ще не розумна. Все буде добре…
Радик не знаходив собі місця. Він мало не збожеволів коли почув, що Віка втекла з дому. Йому пригадалася тоді Вероніка. І це був ніби якийсь приглушений удар. Чому? Знову все повторюється! Радик мало не плакав. Він розумів що може статися. І це його вбивало. "За що?" – питав себе. Він був готовий хоч зараз їхати лише б вона знайшлася. Але й разом з тим вже не вірив, що побачить свою "Малу".
Радика огорнув якийсь невідомий страх. Це було щось між бажанням повернути і думкою про зраду. Радику було уже не так аж мало – тридцять з гаком років. Так що він уже пережив багато в своєму житі. І це давало свої картини. Йому згадувалася Вероніка. Він втратив її назавжди. І більше не хотів нікого втрачати. Але й вірити вже боявся. Стара рана не давала спокою. Він вдало маскувався, змовчував. Але в середині було зовсім по іншому. Час до часу образи навідували його і старі грішки не давали спокою. Тоді він просто напивався. Це не вирішувало нічого. Але дозволяло бодай на деякий час забутися. А тоді знову все починалося з початку. Радик розумів, що ця остання "пасія", як дехто йому казав мала для нього вийняткове місце в серці. І було справді так.
Глава 7
Радик ночами зривався від того, що йому снилася Вероніка. Вона кликала його, просила пробачення за оту останню розмову і обіцяла більше ніколи від нього не йти. Іноді вона говорила, що дуже сумує за ним.
Цієї ночі Радик спав міцно. Він мав важку роботу і повернувшись додому просто ліг і заснув. Втома була настільки велика, що сон настав миттєво.
Патриція (нова так би мовити пасія) саме того дня залишилася в його домі. Італійка за походженням, вона жила і виховувалася в Америці.
Мати Домініка Ромазотіні, італійка, вийшла в друге заміж і переїхала з батьком Патриції з Неаополя до США.
Батько Енріке де ла Мокка, вів своє походження з іспанської заможної родини, що своїм корінням входила ще до часів Фердинанда і Ізабелли. Енріке дуже цим пишався, хоча з цього сенсу було мало.
Сама ж дівчина була молода, вродлива, розумна, сексуальна смуглянка. Висока, струнка, з ніжними, жіночними рисами.
Патриція встала. Вона вже давно не спала. Після гарячої пристрасті дівчина часто просто довго лежала і дивилася на свого, як вона говорила, коханця. Вони обоє розуміли, що між ними нічого не може бути. Радик надто амбітний аби проміняти будь-яку дівчину на те, чим зараз жив.
Разом із тим їх щось поєднувало і тримало разом. Радик потроху почав навіть звикати до такого розвитку відносин. Він давно уже звик до різних, м'яко кажучи, аморальних вчинків.
А в тім, Радика мало цікавило моральна сторона життя. Він жив у своєму, високо піднятому замку, що був там десь за хмарами. Радик ніколи не спускався на землю відколи став "суперстар". Це справді його дуже сильно змінило. З простого, лагідного, чистого хлопчини виріс амбітний, нахабний, егоїстичний, індивід, котрому було все рівно на всіх. З малого, колись так люблячого серця залишилися лише спогади.
Перед Патрицією лежав далеко не той Радик, котрого знала його мати, колишні друзі. Це був молодий чоловік. Цілком сформований, амбітний, відомий і холоднокровний коханець. В жінках тепер його цікавило його виключно одне – секс.
Про любов Радик давно не бажав говорити. Він просто сміявся коли йому починали говорити про будь-які високо моральні почуття. Це був уже інший Радик. Але разом із тим він так подобався Патриції. Можливо навіть і підсвідомо вона обожнювала його. Так обожнювала. Це не була любов чи пристрасть. Це було сліпе бажання бути разом.
Патриція мріяла стати моделлю. І це зрештою зрозуміло. Але її мати Домініка була дуже проти. Вона навіть чути не хотіла щоб її дочка "ходила там як послідня шлюха". Тому Патриція пішла вчитися на телеведучу. Два роки науки і все скінчено. І ось він – Радик. Молода, талановита, красива. А він преспективний, відомий, класний. І ось вони уже разом кілька місяців. Патриція не думала будувати серйозні стосунки чи створювати сім'ю. В тім Радик теж. Їм просто було обом добре разом. І це обох влаштовувало.
Дівчина вже не спала з пів години. Останніми днями Радик приходив пізно і втомлений. Він іноді навіть без вечері лягав спати. Робота, робота і ще раз робота. А може просто чогось уникає? Але втікати йому не було від чого. Видно було як він втомлено дивився на все.
Дівчина розуміла що рано чи пізно усе закінчиться. Але їй просто хотілося щоб якось протягнути час. Цей час їхньої пристрасті і насолоди. Але все минало мусило минути і це. Стояло лише питання часу.
Вона сиділа на ліжку і дивилася як Радик спав. Патриція так прокидалася часто. Тоді вона сідала на ліжко і дивилася на сплячого героя екрану.
Це там, на екрані, він герой: розумний, добрий сильний, справедливий. А тут, беззахисний, сплячий як мягка іграшка, хлопець. Дівчина дивилася на сплячого Радика і бачила перед собою зовсім іншого аніж того, котрого показують на екранах. Перед нею лежав не легендарний воєначальник і не геній майбутнього – а простий, звичайний чоловік з плоті і крові. Такий як і всі. Нічим не кращий. Але для неї це був неповторний геній. Хоча можливо і злий. Але все ж геній. Її геній.
Він знову важко сопів і щось бурмотів собі під ніс. Це було не вперше. Часто Радик ночами зривався, щось кричав. А потім далі спав. На всі питання він просто говорив, що це звичайна перевтома. Зрештою Патриція звикла. Вона не питала його нічого.
Спогади… Ох ці кляті привиди минулого. Вони мучать душу і змушують боятися. Вони стають тиранічними деспотами повертаючись знову і знову. Перед очима знову картини з минулого. З того минулого, котре намагаєшся просто забути, викинути з голови, стерти зі сторінок свого життя. Але все намарно. Вони не дають тобі спокою і повертаються в ночі страшними кошмарами, котрі наче відео ролики прокручуються перед очима. І все постає наново. Наново всі старі гріхи оживають і починається новий танець безумства але уже в іншій реальності. Вони змушують плакати. Вони страшні мов суддя, котрий читає вирок. Їх не можливо викинути з голови, не можливо просто вимкнути як виключаєш телевізор. Вони повертаються коли самі хочуть. І мучать душу.
А хто сказав, що все буває легко. Хто сказав, що все мине легенько якщо ти не можеш забути. Позбутись того, що було твоїм ідеалом, твоєю ціллю. Хто сказав, що ти враз станеш іншим і все що було просто зникне з твоєї пам'яті. Цього ніхто не сказав і ніхто не гарантував. Як і ніхто не гарантував того, що ти не повернешся до старих ідей. Ніхто. Це є водночас і найбільшою загадкою і найбільшою поразкою твого існування. Ти приречений на цю поразку якби ти цього не хотів. Так це страшно. Не зрозуміло. Моторошно. Про це не хочеться думати, про це не хочеться говорити. Але воно є і залишається. І найгірше, що ніхто цього забрати в тебе не зможе.
Радик спав. Це снилося йому вже втретє. Так ніби він стоїть на якійсь галявині. Навкруги ростуть дерева, співають пташки. Тиша. Він робить крок і бачить стежку. Стара витоптана стежка. Така сама стежка була у його саду, де не раз малим проводив час.
І ось зараз перед ним ця сама стежка. Радик ступає по ній і крок за кроком опиняється на великій галявині. Там повно людей. Всі вони в світлому одязі, всі задоволені. Там є і малі і старі і молоді. Різні люди. Всі вони гуляють, розмовляють між собою.