На світанку козаки стали відходити до Мошнів. Деякі воєначальники радили Н. Потоцькому перслідувати їх, проте він не погодився".
Оскільки цей переказ було сформовано на основі свідчень очевидців, то давайте проаналізуємо, що ж саме відбувалося там, під Кумейками? В чому причина значних, непоправних втрат, яких зазнали у цій битві повстанці, котрі, слід зазначити, трималися дуже мужньо, билися самовіддано і врешті-решт зуміли відстояти свій табір?
Як бачимо, вишикувавши своє військо, Павлюк парадно, ефектно повів його на ворожий табір. Але це тільки він так вважав, що веде козаків на табір, тому що насправді він — із розгорнутими прапорами, під прикриттям возів, — повів їх… у болото! З'ясувавши це для себе, гетьман під артилерійським та рушничним вогнем противника, та під насмішки польсь-ких офіцерів, теж відстрілюючись, почав відступати...
Тобто зрозуміло, що будь-який досвідчений командир мав би спочатку розвідати місцевість навколо ворожого та-бору, або хоча б порадитися щодо неї з місцевими жителями, а вже тоді вести все своє військо у наступ. Уже сам той факт, що на ділянці, на яку він націлився, табір був укріплений меншою кількістю возів, мало б насторожити гетьмана, але ж не насторожило!
Відомо, що, після чеських "гуситів", до формування "по-ходних таборів", або "рухливих фортець" стали вдаватися в багатьох арміях світу, проте всі знали, що ефективними вони бувають тільки на марші, або під час відступу. А ось як Пав-люк збирався використовувати " рухливий табір", ведучи в ньому все своє військо в наступ на сильно укріплений стаціонарний ворожий табір – залишається загадкою.
Мало того, з'ясувалося, що Павлюк не лише не потурбу-вався про розвідку та про ефективні способи атаки, але й про створення власного табору. І це при тому, що він майже не мав кавалерії, здатної прикривати піхоту, артилерію та обоз під час його закладки.
Тобто вже під час цього безглуздого наступу на болото, а потім відходу і закладки табору, під час котрої будь-яке військо втрачає дисципліну і боєздатність, повстанці зазнали значних, а головне, невиправданих втрат. І потім, чим можна було керуватися, щоб у розпал битви, пізнього вечора, обид-ва командувачі повстанцями, разом із двома загонами козаків, могли залишити своє військо напризволяще, пояс-нюючи це необхідністю набору нових повстанців та пошука-ми пороху?!
Повстанцям, тепер уже під проводом Гуні, дуже пощас-тило, що Потоцький не кинув військо їм навздогін. Тому що тоді мало хто з них дійшов би до Мошен. Проте польний гетьман розсудливо вирішив: бійці стомлені, запаси куль і пороху майже вичерпані, багато поранених… Та й взагалі, навіщо знову втрачати солдатів у відкритому бою, адже й так втрати великі? І наказав війську відпочивати та готуватися до наступних боїв. Туди ж, під Мошни, без пороху і без будь-якого серйозного підкріплення, і прибули незабаром Павлюк та Скидан. Хоча більшість повстанців уже, мабуть, не сподівалися побачити їх у своєму новому таборі.
Коли рейдовий загін поляків під командуванням полков-ника Лаща наблизився до Мошен, козаків там уже не було, вони відійшли до Черкас. Коли ж той-таки авангардний загін добувся полкового центру, виявилося, що повстанці підпалили його з усіх кінців; причому пожежі були такими, що поляки навіть не наважилися входити в місто. Та в цьому вже, власне, й не було сенсу. Оскільки в цей час до армії По-тоцького приєдналися кілька тисяч реєстрових і просто вірних Польщі козаків, під командуванням корсунського та білоцерківського полковників, то тепер коронний гетьман уже не поспішав. Він розумів, що далекі польові мандри по-серед грудня виснаженого, майже знекровленого повстансь-кого війська остаточно деморалізують його; чимало повстанців уже зараз полишають полки Павлюка і розбігаються.
Потоцький зі своїм хоругвами ще тільки перепочивав у селах під Черкасами, як надійшла звістка від непогамовного Лаща, який доповідав, що Павлюка з двома тисячами повстанців оточено в містечку Боровиці, розташованому на Дніпрі, на північний захід від Чигирина. І що на озброєнні у повстанців усього три польові гармати і шість легких гарма-ток-гаківниць. Та найважливішою виявилася звістка про те, що повстанці розділилися, і майже всі запорожці та чимало реєстрових козаків подалися разом зі Скиданом на Січ.
Насправді ж уже на другий день повстанцям стало зрозуміло, що довго протриматись на грудневому морозі, під вітром, у широкому полі, без харчів та набоїв, не вдасться. Сили ж для того, щоб розбити поляків, чи хоча б прорвати оточення, бракує... Отже, табір доживає останні години. Отоді-то, посеред ночі, полковник Скидан та ще кілька відомих козацьких старшин, сформувавши невеличкий штур-мовий загін, зуміли пробитися до Дніпра і кригою перейти на лівий берег. Тільки так вони і врятувались, негайно відступивши до Січі.
4
А що ж діялось по цьому в ставці Павлюка? Під його командою зосталася тільки частина реєстрових козаків, що мало коли додержувались послідовності в боротьбі з поляка-ми; але, крім них, під рукою були лише недисципліновані та ще гірше озброєні, не вельми боєздатні повстанці. Тобто після відступу – чи краще сказати втечі – найбоєздатнішої частини запорожців на чолі зі Скиданом, Гунею та Филонен-ком, у таборі гетьмана почалась агонія. І сталося те, що найчастіше в таких випадках буває: на вимогу поляків, реєстровики і повстанці пов'язали своїх вождів – Павлюка, Томиленка, Летягу, Шкурая та ще кількох – і здали ворогові. Тільки за таку ціну всі інші здобули собі право на життя.
Але, знову ж таки, це лише одна з версій, якої, з різними варіаціями тлумачення, дотримуються автор "Історії України-Русі" Микола Аркас; автор "Історії русів" Георгій Кониський та кілька інших істориків. Що ж до автора статті "Павлюк" в "Малій енциклопедії Українського козацтва" В. Щербака, то він відтворює дещо іншу нтерпретацію: "Скори-ставшись із ситуації, коронний гетьман С. Потоцький запро-понував розпочати переговори. Після тривалих суперечок козаки вмовили Павлюка погодитись на зустріч із урядовими комісарами. Ватажок повстанців був по-зрадницьки схопле-ний і відправлений до Варшави, де невдовзі його стратили".
Що ж, неважко припустити, що й суперечки між коза-ками були, і якась частина старшин умовляла Павлюка роз-почати переговори з комісарами… Але принагідно зауважу, що такого "коронного гетьмана С. Потоцького" в природі не існувало. Насправді ж коронним гетьманом у той час був Станіслав Конецпольський, а безпосередньо командував ка-ральною експедицією польний гетьман (тобто заступник го-ловнокомандувача польськими військами) Микола Потоць-кий, якого було призначено на посаду великого коронного гетьмана Речі Посполитої значно пізніше за повстання Пав-люка, аж 1646 року... Одним із командирів його війська був син польного гетьмана Петро Потоцький, який мало не по-трапив у полон до Павлюка. У ці ж часи діяв і брат польного гетьмана брацлавський воєвода Станіслав Потоцький, але коронним гетьманом він ніколи не був. Як не був ним і син Миколи Потоцького Стефан, який на час повстання Павлюка був ще занадто юним для коронного гетьмана, і загинув у травні 1648 року, в битві з військом Б. Хмельницького під Жовтими Водами.
Відтак існує версія полону Павла Павлюка, якої дотримується історик В. Голобуцький. Виходячи з його трак-тування, польний гетьман Микола Потоцький відправив на допомогу авангардному загонові Лаща п'ятьсот драгунів, при двох гарматах, а згодом прибув і сам, з основною частиною армії. Проте кидати на місто полки з розгорнутими прапора-ми він не поспішав. Навпаки, наказав оточити містечко око-пами, відрізавши шлях і для відступу, і до Дніпра, тобто до води, і відбувалося все це 20 грудня, в сильні морози.
Слід погодитися з Голобуцьким, який, посилаючись на свідчення очевидців, так відтворює становище загону Пав-люка: "Повстанці виявилися в облозі. Становище їх було ду-же важким. Містечко палало, підпалене ворожими ракетами. Не вистачало води і продовольства. Не дивлячись на все це, козаки чинили ворогові рішучий опір; вони відстрілювалися і під ворожим вогнем споруджували укріплення.
Не сподіваючись зломити козаків силою зброї, Потоцький тієї ж ночі запропонував їм розпочати переговори. Для ве-дення їх до польського табору подалися Павлюк, Томиленко і троє інших старшин. Потоцький і комісар у справах козацтва А. Кисіль обіцяли їм життя і свободу, якщо вони припинять опір. Враховуючи тяжкий стан обложених, старшина погоди-лася на капітуляцію. Та щойно козаки вийшли з міста, як польське військо оточило їх. Майже одночасно Павлюк і деякі інші козацькі ватажки, які брали участь в переговорах, були… закуті в кайдани і під сильним конвоєм відправлені до Варшави".
Жахливий досвід цього повстання ще раз показав, наскільки воно страшно — розпочинати велике бойовисько, виходячи тільки з власних амбіцій, не подбавши про належну всенародну підготовку, а покладаючись лише на могутність і традиції Січі.
Павлюк розпочав повстання взимку, тобто дуже непридатної для цього пори року. До того ж, із 23 тисяч його воїнів 17 тисяч не мали бойового досвіду, а головне – жодної зброї, окрім вил та кіс, а дехто йшов у бій з палицею. За кілька годин бою лише під Кумейками полягло понад шість тисяч повстанців. Ще кілька тисяч загинуло під Боровицею, або було страчено після розгрому повстання.
Деякі дослідники твердять, що, зрозумівши, скількох людей він привів до загибелі своїми квапливими й непроду-маними діями, Павлюк покаявся перед козацько-повстанським колом і сам попросився до рук поляків. Попро-сився й пішов, – поклавшись на слово честі православного сенатора від України Адама Кисіля, який запевняв, що в сеймі висловлено намір стратити лише керівників повстання, а всім іншим буде дароване життя. Одначе каяття виявилось запізнілим, а слово честі сенатора – нічого не вартим. Після жорстоких катувань, Павлюка, як уже мовилося, стратили.
То що ж, можете запитати ви, треба було не повстава-ти, терпіти? Повчати пращурів – річ марна. Але висновки робити треба навіть із фактів минулого. І тут висновок одно-значний: якщо повстання не підготовлене, воно переростає в криваву, трагічну братовбивчу провокацію.