Але то було нерозуміння, сором, що він бачить її в такому вигляді, якесь передчуття чогось приємного. І на диво вВона не боялась цього чоловіка, щось підказувало їй, що вона в безпеці, коли він порч. – А Ви хто?
Чоловік вмить спохмурнів. Підійшов ближче, взяв її за підборіддя, змушуючи дивитись собі в очі, роздивлявся її лице, ніби намагався там щось побачити, і ніяк не міг угледіти. Від чоловіка приємно пахнуло парфумом і милом, здається він щойно поголився, і на скронях волосся було ледь вогке. Захотілось окреслити його ідеальне обличчя пальцями, поправити неслухняне пасмо чорного волосся, що впало на лоба.
Лєна не відсувалась від незнайомця, не робила спроб звільнитись. Його близькість будоражила дівчину ще більше, забажалось хоч би просто доторкнутись до чоловіка у відповідь, бодай помацати, чи він дійсно реальний, чи марудиться їй в якомусь черговому сні.
— Ти не пам'ятаєш? – запитав він, і відпустив дівчину, відступаючи на крок. Лєна ледь не застогнала від розчарування. По при задерту в гору голову і незручну позу, їй здавалось вона б могла простояти так увесь день, відчуваючи його тепле дихання і дотик пальців до власної шкіри.
Дівчина похитала головою, безсило опустивши руки, і стала чекати, що він зробить далі.
— Взагалі нічого? – знову запитав незнайомець. — Ти не прикидаєшся, мадемуазель Долинська? Не прикидаєшся. Я Олександр, князь Оболенський, твій.. наречений.
Він глузує. Такою була перша думка у Лєни. Ну не може бути, щоб цей чоловік обрав її в свої наречені. Він такий, такий… Сильний? Красивий? Владний? Аристократ до кінчиків пальців! А що ж вона? Лєна подумала, що навіть не уявляє як зараз виглядає, але була точно упевнена, що вона не пара такому чоловіків, як князь Оболенський. Але Олександр дивився на неї цілком серйозно і ніжно. І Лєні навіть захотілось повірити йому.
Олександр внутрішньо кипів від гніву. Хотілось повернутись у Мшанці і особисто розтовкти поміщику Страшинському носа. А потім пристрелити, як скажену собаку. Без всіляких дуелей, і довгих розбирань. І того негідника, лакея, якого він вдарив у конюшні. Якби Хелен не знепритомніла, він би добряче провчив би слугу з нагайкою. Але вночі князеві було не до того. Треба було забрати мадемуазель Долинську якнайдалі від того жаху, в якому вона опинилась через жадібність якогось цигана і компанії.
Подумати тальки, їм варто було лишень повернути дівчину в Аккерман, а не везти в Одесу продавати, і нічого б цього не було. Але контрабандисти, які під прикриттям шторму ошивались навколо фортеці, отримуючи товари в обхід офіційних митниць, побоялись з'являтись до коменданта, адже тоді б довелось надавати пояснення, що вони робили в морі в такий час.
Втішало лише те, що не зважаючи на синці, Хелен була жива, і дуже скоро її непритомність перейшла в звичайний сон. Це і врятувало Страшинського від негайної розправи. Та й мшанський сотник Захар Плешко, злякавшись, що розлючений князь просто пристрелить поміщика, ледь не благав Олександра не поспішати з висновками, і провести слідство як слід.
Олександр знову повернувся думками до спальні вдомі сотника, люб'язно наданого йому і врятованій наречені. Олена Долинська схудла, і великі карі очі ще дужче виділялись на обличчі. І зараз вони дивились з таким щирим непорозумінням, що Олександр на мить розгубився, як так могло вийти, що вона нічого не пам'ятає. Але потім йому на думку прийшло опустити деякі пояснення, переконавши дівчину що він вже є її наречений. Можливо не так і погано, що дівчина все забула. Адже тепер у Олександра з'явився шанс збудувати їх стосунки по новому, а всі ті непорозуміння, що були залишити в минулому.
Олександр зробив знову крок до Хелен, і обережно притис дівчину до своїх грудей. Вона не опиралась, навпаки, довірливо поклала голову йому на груди, прислухаючись до того, як б'ється серце в чоловічих грудях. В цьому біло щось знайоме, і дівчина остаточно розслабилась.
— Я маю відійти у справах, а ти відпочивай, завтра вирушимо додому, — сильні руки погладили її спину, і Олександр ледь торкнувшись губами дівочої скроні, відпустив її, м'яко підштовхнувши назад до ліжка. – Зараз пришлю покоївку з сніданком, чи радше раннім обідом.
Лєна знову залишилась сама. Здавалось її все ще укутує запах чоловічого парфуму і тепло його турботи, яке так явно і неприкрито звучало в його голосі. Такі знайомі, попри те, що вона нічого не пам'ятала про нього. Дівчина опустилась на ліжко, але не встигла вона вмоститись зручніше, як зайшла молода дівка в селянському одязі, по якому стало зрозуміло, що вона прислуга. Дівчина занесла піднос з гречаною кашею на молоці, млинцями политими медом, чашкою теплого ароматного чаю. Поклонилась, і розставивши їжу на столику біля ліжка покинула кімнату.
Лєна поїла, і майже до вечора лежала в ліжку. Дрімаючи і роздумуючи що робити далі. Ближче до вечора знову прийшла прислужниця. Принесла одяг, воду, учтиво повідомила:
— Його світлість просив Вас спуститись в їдальню на вечерю. Я допоможу підготуватись.
Нарешті вони зможуть поговорити, вирішила Лєна. Ім'я Хелен вона так і не змогла ідентифікувати з собою, продовжуючи називати себе так, як назвали її в домі Самуїла. Душу охопила якась нетерплячка. І дівчина усвідомила, що вона до свербежу в долонях бажає знову побачити свого нареченого. Лєна щасливо посміхнулась, дозволяючи покоївці зайнятись її зовнішністю.
Глава 30
Покоївка не дуже вміло зробила зачіску – просто заплела волосся в дві коси і заколола їх навколо голови. Лєна прискіпливо дивилась, щоб бува не вибилось зайве пасмо. Чомусь їй здавалось це важливо – мати акуратний зовнішній вигляд. Особливо після всього, що з нею відбувалось. Особливо перед тим, як її побачить князь Оболенський.
Її наречений. При цій думці все всередині приємно завмирало, і в грудях тепліло.
Покоївка принесла з собою тонку спідню сорочку, що ніжно ластилась до тіла, і сукню, невиразного сизого кольору, скромно оздоблену мереживом. Сукня була Лєні велика, і наспіх підшита знизу грубими стьожками. В грудях зшито було гарніше, але все одно не важко було здогадатись, що попередня власниця сукні мала набагато більш пишні форми, ніж Лєна. Ніби вибачаючись, чи навпаки вихваляючись, служниця пояснила:
— Хазяйка віддала вам свою сукню. Кращої немає.
Лєна не ремствувала. Вона була рада приємній легкій тканині, що облягала тіло, і не змушувала задихатись як у важкому футлярі. Після чого дівчину провели на перший поверх у їдальню, яка займала простору овальну кімнату, і вся округла стіна являла собою французьке вікно, з виходом в сад. В прочинені вікна вривались аромати троянди. Лєні здавалось вона потрапила в якесь інше життя. В цьому світі не було місця торгівлі людьми, принизливим побоями батогами, чи приниженням і катуванням. І від того ставало моторошно, що комусь можна так легко виокремити всі ці жахіття із свого життя.
За столом Лєну чекали – князь Оболенський, і незнайома Лєні пара.. Чоловіки синхронно піднялись, вітаючи її. Дівчина мазнула поглядом по немолодому незнайомому чоловіку в офіцерській формі, пишній жінці поруч з ним, і надовго задивилась на свого нареченого. Він посміхався Лєні, нагороджуючи дівчину теплим поглядом світлих очей, і ніби доторкуючись до оголеної шкіри декольте, шиї, ніжачи шкіру на вподобу сонячного проміння. Лєна відчула як її кинуло в жар. Вона вся почервоніла, і несміливо наблизилась до компанії.
Князь допоміг Лєні сісти, представив господаря будинку, сотника Захара Плешко, та його дружину Марину Михайлівну.
— Як ваше самопочуття, рибко? – ввічливо запитала жінка. Але від Лєни не сховався холодний вираз її очей.
— Все добре, дякую, Ви надзвичайно гостинні.
— Ну що Ви, це така честь, приймати в себе самого князя Оболенського, — Марина Михайлівна посміхнулась. І Лєна все зрозуміла. Жінка боялась князя, його присутність в Мшанцях створювало загрозу їх мирному існуванню, тихому і звичному, сповненого свавілля поміщика Страшинського, на яке всі благочинно закривали очі. Але вигоди, що обіцяло близьке знайомство з Оболенським пересилювало страх, і змушувало вимушено всміхатись несправжніми посмішками, і рахувати хвилини допоки князь і його блаженна на всю голову наречена покинуть село.
На щастя подали холодні закуски – оселедця і гусячий паштет, і розмова припинилась сама собою.
Після вечері, Олександр подав Лєні руку:
— Я б хотів прогулятись з Вами.
Дівчина погодилась. Розмовляти про особисте під колючим поглядом сотника і його дружини бажання не виникало. Князь вивів її з їдальні, подав руку, щоб дівчина могла опертися.
— Що ти пам'ятаєш? – сад у сотника був із вишень і черешень, між ними росли кущі шипшини. А єдиний рідкісний і дорогий кущ червоної троянди квітнув на виході з овальної вітальні в оточенні мальв без запаху. Але Лєна з Олександром не стали затримуватись біля квітів, відійшовши подалі від будинку.
— Нічого, — Лєна розпачливо знизала плечима. – Знаю як їздити верхи, люблю коней. Знаю що плавала на кораблі… Але більше нажаль нічого не пригадую.
— Мені дуже шкода, — князь зупинився, повернувся до Лєни обличчям, взяв її за руку. Рукавичок до сукні їй не давали, і дотик голими руками, шкіра до шкіри, обпік не гірше окропу. – Я напишу Єфрему Йосиповичу Осипову, кажуть він кращий український лікар, який давно вивчає хвороби людського мозку. Він допоможе тобі все пригадати.
— А Ви? – несміливо запитала Лєна і довірливо подивилась нареченому в очі. Її сердечко пришвидшило свій рух. Чомусь близькість нареченого відчувалась неймовірно сильно. Вона відчувала його владну енергію, агресивну силу, якою так і віяло від князя. І від того мимо волі її ноги підгинались, слабіли коліна, хотілось ухопитись за Олександра, щоб втриматись рівно.
Олександр моргнув, ніби намагаючись позбавитись від мани. Але натомість відчув як його все сильніше затягує його вир шоколадного погляду. Як він тоне і розчиняється в її бездонних очах. І ця вимушена безпорадність, в якій опинилась Хелен, породжувала в його грудях хвилю не знаної раніше ніжності і турботи. Чоловік не стримався, обвів великим пальцем контур пухких губ. Дівчина несподівано потягнулась за ласкою, зводячи Олександра з розуму своєю покірливістю.
Палець продовжив виводити візерунки на вилицях і щоках, ледь торкаючись оксамитової шкіри, ніжнішої від пелюсток таких дорогоцінних троянд в сотниковому саду.