Нічого ріднішого не було од того невиразного запаху димів, чомусь невіддільного од спогадів про свіжоздоєне молоко, криницю, матір...
Нарешті в димному світі виникло томливе сонце — важкий розпечений зливок, який виплив із осінніх задніпровських просторів, ніби батисфера, що вихоплюється з надр океану. Сонце кинуло мерзлякувате світло на київські горби, і на град велик, що воссіяв на цих горах, і на лівобережну ніздрювату кору пісків, і на темні, слизькі смуги заплесків, обмитих струменистими водами Дніпра, які раптом вкрилися оранжевими карбованими брижами сонячної стежки, що побігла по хвилях, ковзнула по вранішньому вогкому гудрону, по сивих дахах, по золотих банях, під якими колись було мовлено віщі слова Мономахового казання: "Смерті бо ся, діти, не боячи ні від раті, ні від звіра, але мужськеє діло творіте".
1964 р.