казала мені переконано:
— Тьотя Ліда? Хм! Вона все може! "Пан" — тільки пан і більше нічого. Ти знаєш, його вигнали з другого класу Кадетського корпусу — от їй-богу!..
— А чому ж його всі бояться? — питала я наївно. Шурка була трошки старша і досвідченіша в життєвих
питаннях.
— Дурна! Все ж таки він пан! — відповідала вона безапеляційно.
А мені було незрозуміло. Мені взагалі було незрозуміло — навіщо тут пан в "Трудолюбії". Завжди, коли мама починала яку-небудь справу: чи хотіла віддати хлопців учитися далі, чи влаштовувала ялинку або яку вечірку,— завжди треба було ламати голову,— а що, як пан не згодиться? Ні, справді, пан існував тільки для того, щоб перешкоджати! От і з'араз. Чому він так противно дивиться на ялинку? Мама ж так клопоталася за неї. Але, на щастя, пан швидко пішов, і всі зітхнули вільно. Хлопці загомоніли, підбігли до своєї вчительки.
— Хлопці, після обіду — до мене на Різницьку на репетицію. Усі чисто, хто виступає! — наказала вона.
Це був приємний наказ, і його не треба було повторювати двічі. Всі хлопці любили репетиції на Різницькій. І я теж.
Звичайно, особливих художніх тонкощів мама навчити не могла. Найголовніш, їй здавалося, це щоб виходило з почуттям і зворушливо.
— І дивіться прямо перед собою,— вимагала мама.— Дивіться в очі тим, хто слухає, а не собі під ніс.
їй здавалося, що це найвища школа.
Байки Глібова хлопці читали чудово. Особливо мені подобалось, як виходить "Вовк та Ягня". Цю байку читали мої приятелі — Митько, Борис і маленький Каленик.
За автора був Борис — руденький, миршавий, некрасивий хлопець, слабкий і неоковирний. Від усіх йому перепадало, бо ніяк він не міг пристосуватися до суворих звичаїв трудолюбе ького життя. Але Боря був такий здібний до науки, що мама потай від усіх (тільки я про це знала) мріяла віддати його в гімназію або реальне — неймовірна кар'єра для трудолюбця! У нього нікого не було з рідні, крім сліпої старої бабусі десь на селі, і коли мама іноді гладила його по рудій вихрястій голові, він увесь, як кошеня, тулився до неї і жмурився.
За "ягня" був Каленик — ще маленьке хлоп'я, загальний улюбленець, лагідний, ласкавий, спокійний, з блакитними очима і рожевими щічками, які навіть у "Трудолюбії" не змарніли. У нього був чудовий дискант, і він співав у архієрейському соборному хорі. Хлопці, що співали в архієрейському хорі, були трохи в привілейованому становищі: вони не працювали на пекарні, їм давали кращий одяг,— все-таки вони частіше бували на людях. їх підгодовували добрі люди на похоронах і весіллях, мамі легше було виклопотати для хориста стипендію в "духовне".
Але працювати їм доводилось багато. І у них у всіх, крім рожевенького Каленика, був не менш зморений і сонний вигляд, ніж у решти хлопців.
За "вовка" читав, звичайно, Дмитро. Наш Дмитро. Наш — бо він довгий час жив у нас на Різницькій.
Я пам'ятаю, як з'явився Дмитро. Це було влітку. Мамі передали, що на кухні її чекає якась тітка з хлопцем. Тільки мама вийшла, а я слідом за нею, тітка почала кланятися в ноги і тоненько плакати.
— Матінко, рідна, ні батька у нього, ні матері, та зробіть вже милість божу. Привела його до приюту, а там, кажуть, місць нема, на літо не приймають, кажуть, до осені чекайте! А куди я його діну? У самої шестеро, хоч би їх переполовинило, хоч з моста та в воду! Двадцять верстов пішки йшла...— І раптом, змінивши тоненький голос на густий спокійний, сказала, ніби між іншим, але показуючи, що вона знає хороший тон: — Митько, підбери соплі!..
І знову тоненько, хитаючи головою і витираючи сльози краєчком чорної з вилинялими квітками хустки, продовжувала благати маму влаштувати хлопця в притулок.
— Проси ж, шибенику,— знову змінила вона тон, штовхнувши племінника.
Митько, хлопець років одинадцяти, босий і замурзаний, стояв, чухаючи одну ногу другою, і трохи байдуже, трохи хитрувато поглядав жвавими очима на маму, на мене, на куховарку Марфушу, на стіл, де стояла миска з борщем. Він спокійнісінько витер пальцем ніс, глянув ще раз на мене і засміявся. А тітка хлипала, і на неї було жалко дивитися. Мама не могла терпіти ані сліз, ані жалібних сцен, і я вже знала, чим це закінчиться.
— Не плачте, тьотю,— мовила мама.— Сідайте з хлопцем, пообідайте, а ми щось вигадаємо. Марфушо, серденько, нагодуй їх.
А сама пішла і тихенько постукала в кабінет до батька.
— Митю,— сказала вона тихенько,— там хлопця з Кар-лівки привели, круглий сирота, а в "Трудолюбії" місць нема зараз, просять, щоб у себе залишили. Може, поки що улітку хай у папаші поживе, садок чиститиме, звикне трохи, як ти думаєш?
Це було все "для проформи". Батько добре знав: що б він не думав, мама, незважаючи на свій тихий прохаючий тон, зробить по-своєму. І він уже звик до того, що в домі з'являлися, жили цілими місяцями якісь діти, якісь юнаки, дівчата. Всі вони звали його дядею Митею, він їх усіх плутав і ніяк не міг розібрати, де племінники, де діти якогось чотириюрідного брата — сільського вчителя, де учні, де незчисленні мамині хрещеники й хрещениці. З його боку була тільки одна вимога — тоді, коли він працює в своєму кабінеті — пише фейлетони або править гранки,— у вітальню, яка поряд, щоб ніхто не заходив, а в їдальні, яка поряд з вітальнею, щоб говорили пошепки, а по обіді, коли він спить, не дуже галасували в саду і не дражнили собак. Тому слова "дядя Митя працює" або "дядя Митя спить" набирали магічного значення.
І так Дмитро залишився у нас. Він жив у флігельку нашого дідуся, бігав по гранки в редакцію, чистив з дідусем садок, наловчився так грати в крокет, що за кілька ходів ставав "розбійником" і безжалісно заганяв мої і Шурчині шари, чудово виконував ролі дядьків у наших хатніх виставах, дражнив мене, як і всі, "кирпою", завжди був веселий, добродушний, хитрий — взагалі акліматизувався і почував себе як дома. Усім нам шкода було, коли восени він переселився в "Трудолюбіє", та й йому там прийшлося не солодко. Він з такою охотою прибігав з яким-небудь дорученням від мами до бабусі, а я завжди власноручно шила і надписувала йому зошити. Йому дуже полюбилися наші хатні вистави, і він з особливим ентузіазмом готувався до ялинки.
Так от Митько своїм тринадцятирічним басом говорив за вовка:
— Нащо це ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій?
А Каленик жалібно і смирно відповідав:
— Ні, паночку, водиці я не сколотив!
Виходило дуже добре! Мама була задоволена.
— Ну, хлопці, дивіться мені! У нас сама губернаторша на ялинці буде!
Губернаторша! Навіть у мене і Шурки перехоплювало дихання.
Ми з Шуркою малювали програмки, а Боря каліграфічно, без єдиної помилки, як друкував, переписував їх.
Але треба було потурбуватися не тільки про програму і про саму ялинку. Мама забігала до Парасковії Федорівни і прохала, ніби це була її особиста справа:
— Кумонько-голубонько, ви ж постарайтесь, я в боргу, ви знаєте, не лишуся. Усі ж будуть, ви вже для мене...
— Та що ви, кумушко! — хвилювалася Парасковія Федорівна.— Хіба я не знаю, хіба ви для себе клопочетесь? Ми ж коло вас, як у Христа за пазухою, та чи віддячить хтось вам!
— А чи чуєте...— махала рукою мама.
Кажуть, що у товстих і добрих жінок завжди тісто особливо добре, і пироги найкращі, і все зробити і зварити вони вміють до смаку. А Парасковія Федорівна була така товста, лагідна, що завжди мені здавалося, ніби єдиним її бажанням було всіх нагодувати. Кулінарка вона була надзвичайна, тому всякі тонкі закуски, фарші, здоби, печиво для почесних гостей були на її руках.
День цих великих заготівель ми з Шуркою завжди проводили у них. Як там чудово пахло і скільки смачних речей нам перепадало "на пробу"!
Напередодні ялинки мама хвилювалася не менше, ніж перед щорічними іспитами.
А випускний іспит в "Трудолюбії" — це неабищо. Мама знала, що справа не тільки в знаннях, а треба ще й показати "товар лицем", бо від цього залежить дальша доля її учнів, що, звичайно, мало обходило пана, який байдуже їх всіх пустив би в наймити. Трудолюбці гаряче готувалися. Крім знань, які справді були потрібні, скільки ще треба було вивчити нісенітниці, і у мами був цілий список каверзних питань, які любили задавати екзаменатори: що легше — пуд пуху чи пуд заліза, скільки голубів було в Ноєвому ковчезі та інші.
Увечері, прийшовши додому, мама радилася з бабусею.
— Торік ми піднесли посох,— роздумливо казала мама, підперши голову руками.— Він був дуже зворушений, цей довгогривий. А що ж тепер?
— Ліда, бійся бога,— бентежилась бабуся.— Такі слова про пастиря свого!..
— А,— махала мама рукою,— всі вони одним миром мазані. Ти краще скажи, що, як повезти корзину з нашої майстерні, хлопці щось напишуть і квіти туди поставлять. Що, добре буде?
— Це найкраще! — стрибала я.— Це краще, ніж посох. Квіти йшли вибирати з бабусею, на це вона була спеціаліст.
І от до нашого дому під'їздив візник. Мама чепурилася перед дзеркалом, одягала модну крислату шляпку і, скорчивши зворушливе і богобоязнене обличчя, казала бабусі:
— їду творити жертвоприношеніє! Бабуся супилася:
— Не богохульствуй!
— Моліться краще,— повчально казала мама,— щоб погодився на іспит приїхати. А то, знаєте, його як ґедзь укусить, він ще й не прийме мене.
За мамою виносили і ставили на бричку величезну корзину з квітами, ми махали руками, і мама їхала в монастир запрошувати архієрея на іспит. Від цього багато залежало — принаймні три стипендії для трудолюбців у духовному училищі.
В їхньої учительки дивно перемішувалися забобони, справжня якась наївна віра і разом з нею зневага до попів, архієреїв, легковажне ставлення до церковних служб, які вона мусила простоювати з трудолюбцями.
Учням, які вступали в "духовне", вона казала:
— Нічого не значить, що ти не хочеш бути попом, ніхто цього й не вимагає. Ти можеш бути вчителем, а якщо ти не йолоп і закінчиш семінарію, ти вступиш в університет, а в "духовному" найлегше добитися стипендії. .
Але напередодні іспитів вона щиро молилася і прохала бабусю молитися, і я приєднувала до своїх молитов велике прохання до бога, щоб Сашко, Тихін, Василь — словом, усі кандидати на дальше навчання — склали іспити на кругле п'ять!
На іспит запрошували ще гостей — директора ремісничого училища, якихось учителів, чиновників.
Учителька була сама не своя. Очі в