Ні, самого Алімпія звідсіля, з височини крутої вулиці, вони не побачили. Зразу їм в очі впало те, що із заходу під заборолами їхав верхи чоловік на добрім коні. І його коня вів під вузду якийсь отрок. Коли вершник під'їхав до купки людей, що наближались поволі до брами, він спішився. Зняв шапку і привітався з кимось. Кого Ілько та Іванко не бачили з-за високих чернечих постатей. Монахів було двоє, але вони закривали собою того, з ким вітався найгречнішим способом вершник. Крім спішеного вершника, хтось іще підійшов до гурту.
— Побігли? — Спитав Іванко. — Он він, хоч його й не видно!
— Побігли!
І вони помчали униз. Так розігнались, що Ілько аж злякався, чи не вилетять вони з розгону в стіну. Та якось вони спинились, просто впритул до цих людей. Стали потихеньку пролазити межи дорослими, щоб побачити Алімпія, якого їм застували дорослі мужі і два високих молодих ченці.
Один із світських людей, у дорогих сап'янових чоботях зауважив їх, і тихо сказав.
— Чого вам? Ану киш звідсіля!
— Ми нічого поганого не робимо, — відказав Іванко.
Але той чоловік прихопив Іванка за комір і відтрутив від гурту.
— Господине! Ми нічого не робимо! Чого ви так?! — Обурився голосно Іванко, не стримався.
Дорослі обернулись на них. На якусь мить запала тиша. І зразу з-за високого молодого ченця почувся лагідний голос.
— Що там сталося?
— Та тут якась вулична босота крутиться! — Пояснив невдоволено чоловік у сап'янових мережаних чобітках.
— Господине! Ми не босота! Мій батько торговець! Його батько — тесля. Ми із Житнього торжка прибігли...
Молодий чернець у короткій хламиді (чомусь), відступаючи, щоб не застувати Алімпія, спитав:
— І чого вас сюди з Глибочиці занесло?
Іванко відкрив рота, щоб щось відповісти, та його випередив Ілько.
— Ми хочемо подивитись на Алімпія... На калугера Алімпія.
— І тільки подивитись? — Гостро спитав той вершник, що спішився, як побачив гурт біля Алімпія.
Хлопці мовчки закивали головами.
— А чому? От ти, скажи, ти в шапці! — І багато вбраний вершник у легкім зеленім плащі простягнув руку до Іванка.
— Бо... ізограф Алімпій бере найдорожчу ціну за свої ікони...
— У-гу! — Поважний чоловік хитро посміхнувся в рудувату борідку. — А ти, хлопче з птахом, чому ти хотів подивитись на ізографа Алім-пія?
— Бо калугер Алімпій пише образи, від яких іде радість...
— А ти хоч один образ отця Алімпія бачив?
— Ні, господине. Я ще на прощу до Печер не ходив. А в нас на Подолі, на Житнім торжку, немає його образів...
— О! О! Бачите, чуєте? — Вихопився підстаркуватий чоловік у дорогому вбранні і з великою калитою на поясі. — Ось і дитина каже — хочуть люди на Подолі, отче Алімпію, бачити образи, мальовані вашою рукою та сповнені святої радості!
— Добрі мої чада! — Звернувся лагідним голосом чернець середнього зросту, в охайній, але зіпраній рясі, трохи скулений. — Перед брамою ми скінчили нашу мирську суєтну розмову. На всіх вас хай зійде благословення Боже! — Він усіх перехрестив невеликою худою рукою. — А тепер полиште мене з цими отрочатами.
І він, вже ні на кого не дивлячись, торкнувся плеча Іванкового, немов кличучи за собою. І пішов до брами рівними впевненими кроками. Ілько приступив до ченця з іншого боку.
Коли вони проходили крізь браму, до калугера Алімпія підбігло кілька людей на благословення. І він їх з великою приязню і на лиці і в голосі благословив.
Хлопчики з Алімпієм вийшли з Лядської брами і пішли ліворуч по вузькій стежці через болітце. Це було те саме болітце, з якого витікав Хреща-тицький ручай і бадьоро плинув Хрещатицькою долиною до річки Либеді.
Тут вони йшли мовчки — попереду по вузькій стежці Іванко, за ним калугер Алімпій, а позаду помаленьку крокував Ілько з чикотнем у клітці.
Коли Ілько озирнувся — на добрій відстані від них ішли по стежці двоє молодих ченців і той підстаркуватий чоловік з тугою калитою на поясі.
Вони всі щось говорили один одному просто на вухо. Тому нічого не було чутно. Але всі вони розмахували руками, хапали один одного за одяг. Один раз навіть той мирянин з тугою калитою кілька разів ударив себе в груди. Було видно, що вони про щось шалено сперечаються, та тільки голоси свої притримують.
Ось і болітце під горою крутою скінчилось. Ліворуч була глибока улоговина між двома крутими горами. Ліворуч по крутих пагорбах збігла вгору стіна міста із заборолами та бойовими вежами. Праворуч — такі самі високі горби, порослі прадавніми кленами і липами.
А ота улоговина межи горами — то й було місце знаменитих Перевесищ. Як і в прадавні часи, Перевесища — місце княже! Тут двічі на рік — восени і весною на високих щоглах підіймали велетенські сітки. Бо цією дорогою межи горами літали птахи. Весною на північ, а восени — на південь. З розгону, з лету птахи потрапляли в сіті — перевесища. А далі вже на княжий стіл...
У цих місцях Ілько ще не бував. Тому з цікавістю розглядався на цю велетенську опадку, яку треба було перекрити сітями. І зразу Ілько подумав: а з якого дерева робили ті щогли, що вони витримували вагу сіток і всіх линв та вірьовок? А скільки важили птахи, що попадали до сітей?
Іванко та калугер Алімпій все вище підіймались крученою стежкою. Ілько трохи відстав від них, бо все озирався на знамените урочище — Перевесища.
А двоє супутників Алімпія і чоловік із калитою взагалі ще не дійшли до кінця болота і щось там з'ясовували. Видно, що вже на повен голос, бо й окремі слова долітали до Ілька. Але нічого дібрати він не міг.
Алімпій та Іванко спинились на вершку схилу на чистій галявинці. За нею зразу починались віковічні дерева. І під них, у зелений морок прохолодний, із галявини забігала стежка.
Ілько швидко дістався до них.
— Ну, чада мої, давайте трохи відпочинемо в холодочку. — І Алімпій зійшов зі стежки і вмостився на випнутім корені старезної липи. Показав мовчки рукою хлоп'ятам, щоб вони сіли коло нього.
— Дивіться, чада мої милі, і радійте душею, що ви народились у такім краснім богоспасаємім граді Києві!
Алімпій простяг свою худу бліду руку й обвів широким жестом весь київський краєвид. Всі його стіни-заборола, сторожові вежі, високі ворота, незліченні дахи осель, від простих городян до князів і бояр, і великі муровані і рублені храми.
І так вони сиділи під могутньою липою і споглядали всю широку картину Києва, яка з цього місця була досяжна для зору.
Ілько навіть не міг сказати, як довго вони милувались разом із славетним ізографом Алімпієм київськими краєвидами. Мить чи може годину? Коли тут піднялись до них двоє молодих монашків.
Алімпій поманив до себе того, хто ніс велику торбу. Так само мовчки показав, щоб той опустив торбу до нього на траву. Попорпався в ній. Видобув якусь темно-зеленого, майже чорного, скла пляшечку і товстенну очеретину. З очеретини зняв дерев'яний ковпачок і видобув звідтіля тонкий пензличок з чорного волосу.
Так само мовчки показав, щоб молоді монахи пішли подалі і не підходили до нього і хлопчиків.
Коли монахи відійшли аж до краю схилу над Перевесищами, Алімпій повернувся до Іванка і спитав.
— Коли тебе вдарили в груди?
— Минулого року, отче! — зніяковів Іванко, а тоді пояснив. — Я не остерігався і близько став до нашої корови. Вона мотнула головою і потяла рогом своїм мене...
— Стань отако сюди, на коліна переді мною. Та тримай комір сорочки, щоб не зійшов і не торкнувся твоєї виразки. Тепер подумки проказуй молитву. Яку знаєш. Як же напам'ять не знаєш молитви, то проси у Всевишнього допомоги. І я тебе вилікую. Алімпій відкрив чопик із пляшечки і подав Ількові. Ілько мовчки взяв.
Затим Алімпій занурив пензлик у пляшечку, а, виймаючи, віддавив з волосин зайву рідину.
Обережно, ледь-ледь торкаючись шкіри в місці, де ніяк не гоїлась виразка, намалював хреста і написав якісь дві літери. Потім намалював на руках Іванкові маленькі хрестики. Якраз у м'якому трикутнику межи великим і вказівним пальцями.
— Тепер, чадо моє, почекай. Поки не висохне під сонцем. Зрозумів? Три дні на груднині не змивай водою. А тепер спитаю тебе, чадо моє, — Алімпій звернувся до Ілька.
Ілько здригнувся, бо він заплющив очі і щось ворушив вустами, і розкліпив повіки.
— Га?..
— Не полошись. Ти ж молився. Щоб помогло твоєму другу?.. Так?
— Ага, отче... Алімпію!
— То я тебе зараз питаю: а що ти хочеш робити, як виростеш? Бо я знаю, що твій товариш хоче стати заможним і поважним купцем. А ти — теслею? Як твій батько?
— Я хочу стати і теслею, і городником. Щоб будувати такі гради і вежі, щоб ніяка облога їм не була страшна! Щоб ніколи чужі навіть не підступились до Києва! Щоб більше ніхто не палив святі келії на Печерах!..
— Вельми похвально! Але скажи мені, чадо, ти щось при людях не доказав, чому ти хотів на мене подивитись?
Ілько широко розкрив очі, облизав губи і схриплим голосом відповів.
— Так, отче! Я хотів на вас подивитись, бо ви мою сестру солоною кашею врятували...
— Щось... щось... пригадую... Ану, чадо моє, стань отако, щоб сонце зліва падало... То ти брат того молодця, що обрудив піском стражників?.. Кмітливий твій брат і хитрун великий до всього. Ну а ти з того кореня, що й він. Тому поклади свою кмітливість і хитрість у своє ремесло! Будеш ти теслею! Будеш ти і городником! Благословляю тебе на це діло на наших правічних горах!
Алімпій підвівся і наклав руку на пелехату Ількову голову і, тихо прочитавши молитву, вирік.
— Бути по новому! Амінь! Тоді до Іванка:
— Встань, дитино, підведись! Бути тобі кріпким купцем! І ніколи благословення Боже від тебе не піде! Тільки якщо виконаєш дві обітниці. Перша — на церкву завжди давати від трудів своїх. Друга — убогим давати милостиню від кожного прибутку. Благословляю тебе, чадо моє!
Алімпій наклав руку на причесані вмащені кучері Іванка і тихо проказав молитву. І вирік.
— Бути по тому! Амігіь!
— Отче Алімпію! Я вам дарую свого чикотня і клітку. Я її сам спорядив за один день. Візьміть, отче!
Алімпій нахилився і поцілував Ілька.
— Чадо моє! Мені це зайві клопоти. Адже все живе вимагає догляду. А в мене стільки справ, і я не знаю, чи я їх встигну завершити. Ти подаруй клітку і птаха своєму другові. А він тобі подарує свого перочинного ножичка.
Хлопці просто поніміли від здивування. І не знали що й сказати. Алімпій же сказав їм:
— Ходіть із Богом додому! Та хай вашим батькам від вас буде радість! Амінь!
Хлопці низько-низько вклонилися славетному ізографу Алімпію.
Та й побігли вниз стежкою до Хрещатицького болота.