Запала тиша.
І тоді дядько Півень потяг за вузду печенізького жеребця. І малий на ньому верхи.
— Дядьку, що ти робиш? — Зашепотів хлопчик, не здогадуючись зістрибнути на землю. — Постав шаблю! Постав шаблю!!! — Шепотів йому згори хлопчик.
— Цить! Чим зітну голови татям? — Процідив крізь стиснуті зуби.
Притяг коня під самий палац, де на галереї сидів князь із родичами і старшою дружиною.
Півникові з висоти коня було найближче до князя. Великий князь щось говорив впівоберта до якогось літнього воїна.
Ось він повернув суворе худе лице і, звівши праву густу брову, уважно глянув на хлопчика. І на якусь мить наче здивувався і ледь всміхнувся. Ще мить, і знову риси худого лиця набрали владного виразу та незворушності. Тільки очі пильно і зацікавлено стежили за низькою поставою дядька Півня.
Базарний же староста вислухав недоладну дядькову промову і голосно спитав хазяїна вороного, чи згоден він вважати самого полового заставою?
Стрункий високий воїн здивовано зиркнув на дядька Півня, на полового огиря. Затримався поглядом на синцях і спухлій брові дядька.
— А, це ти, болотна личино?! Давай сюди печеніга та йди по гриби!
— Я на твоєму вороному поїду по опеньки! — злостиво просичав дядько,
— Як так, то зводимо!
Дядько скинув Півника на землю і зразу ж щосили скрикнув і протяг жеребця палицею.
Воїн оперіщив свого жеребця нагаєм.
За мить жеребці важко зітнулись грудьми, заіржали, розвіяли вихорами свої гриви і товкли, гризли, копали один одного.
Ось вороний відскочив від полового і побіг по колу межи розставленими возами.
Половий за ним, ставав дибки, намагався столочити передніми.
Воїн навперейми вороному. Та, збитий з ніг власним конем, шкереберть полетів під воза.
Дядько Півень хотів перейняти свого обісілого печеніга, та й собі опинився на землі.
— Біда! Помагайте, люди добрі! — Заволав дядько Півень,
І йому з линвами й кийками зразу ж кинулись допомагати. Спочатку відігнали печеніга від вороного, а потім і спутали коней.
Щоб огир вгамувався, дядько посадовив на нього Півника, хоча Півник аж трусився від пережитого страху.
Бо він не ховався за вози. А стояв, притисшись спиною до муру княжого палацу. Кілька разів скажені тварюки вдарялись об мур поруч малого, тільки дивом не розтовкли його на мокре.
Бо кінь все ще вихав, хлопчик не почув, що сказав староста Півневі, тільки бачив, як дядько попрямував за княжим слугою на галерею.
— Князю, вітаю тебе і зичу здравія многая літа!… Мене звати Півнем і родом я з Нижньої Рудниці. А ім'я моє Павло.
— Звідки в тебе цей огир? — спитав старий із золотою гривною на шиї.
— І його, і його господаря я захопив на Росі. Печеніга віддав княжим людям, а огиря взяв собі.
— То це, значить, ти полонив печенізького витязя? — подав голос великий князь.
— Так, мій князю! Я його тупою стрілою із дуба зсадив.
— Молодець!… Іване, — кивнув головою назад великий князь. — Дай йому ногату за печеніга, за витязя! — А тоді обернувся до воїна із золотою гривною. — І з Петра взяти в казну гривну! Щоб, не розвідавши досконало, не поспішав, чи треба нагороджувати воїв срібною гривною, коли можна нагородити шелягом! Вчіться господарювати! А ти, молодцю, старайся! — Великий князь махнув рукою, відпускаючи дядька Півня.
— Князю! Я дуже хочу тобі служити!
— Ти хіба не служиш?
— Я привів урок людей робити. До городніх робіт.
— Скінчиш урок — відпускай людей і на Берестове до конярень!
— Дякую, князю, дякую, князю! — І, кланяючись низько, відступив боком, боячись обернутись спиною до великого князя…
Дядько Півень підхопив під вузду огиря і повів, повів швидко на Поділ.
Там у тісній золотарській майстерні йому пробили дірочки в золотнику і в ногаті.
Просто тут, у майстерні, привісив до натільного хреста княжу ногату.
На розі біля найстаршої київської церкви святого Ілії він полишив малого на коні, накинувши повід на гостре пакілля чийогось тину,
Довго не було дядька. Повертався, випнувши груди, і призивно протяг до небожа правицю.
— Іди і подивись, як наш золотник сяє на іконі самого святого Іллі!
Споглядаючи велику ікону з великим багряним сонцем, до якого на червоній колісниці мчав володар грому Ілія, малий так і не второпав, де висить дарований церкві золотник. Бо весь низ ікони було обвішано дорогим намистом та золотими та срібними монетами, карбованими у всіх краях і язиках…
— Бачив?! — піднісши вгору правицю, завзято виголосив Півень. — То ж бо й воно!
І так само швидко покрокував, ведучи коня за вузду.
— Куди ми?
— Тьху на тебе! Наврочиш мені все діло своїми "кудиками"! — злостився Півень на малого.
Десь неподалік вдарили в бубон і засвистіли кугички. Опинились просто в широко розчиненій брамі заїзду. Під стіною заїзду з'юрмився натовп. Вибухав реготом, вигуками, плесканням в долоні.
— Дядьку, можна я подивлюсь?
— Іди та не барись! Бо мені…, — не доказав дядько.
Малий і не озирнувся туди, куди дивився дядько Півень. Хлопчина з великою напругою продерся крізь тісне коло людей і ледь не викотився на майданчик, де відбувалося дійство.
Дівка з розфарбованим лицем щосили дмухала в кугички, а літній здоровань похмуро товк билом у бубон і щосили тупав ногою.
Під голосну музику танцювало двоє — коза та хлопчик. Тільки коза підстрибувала на задніх ногах, а хлопчик, вдягши на руки постоли, танцював догори ногами.
"От би мені так із Ходою навчитись!", — із заздрістю подумав хлопчик.
І тут його штовхнули, і він, щоб утриматись, прихопив когось за плахту.
— Ану не шарпайся! — Долинув згори знайомий дівочий голос.
Півник задер обличчя — над ним височіла дебела перевізникова донька. А її прихопив правицею нічний гонець. А лівицею він обхопив служницю. Так, служницю городника. І всі троє підпилі.
"Невже вона така п'яна, що не пізнала мене?", — з тривогою подумав хлопчина. І став прислухатись до того, що шепотів гонець дівкам.
Тільки зрозумів, що щось сороміцьке. Вони йому нічого не відповідали, хихикали та попискували, коли він засильно лапав їх.
"У городі все не так, як у нас!", — вирішив Півник і хотів знов дивитись на чудасію, як почув той голос, який купальської ночі керував татями.
Малий вивернувся, щоб бачити того…
— Чуєш, Волосе! — шепотів у потилицю княжому гонцеві ставний чорновидий молодик. — Дурник у заїзді із своїм стрибунцем…
— На те він і дурник, щоб сюди припертися із стрибунцем, — не обертаючись, відповів гонець, ще міцніше торсаючи дівок.
— Тю на тебе, ребра зламаєш! — засичала служниця.
— То йди до Гречина, може, ти йому миліша за коняку! — прошепотів гонець, торкаючись пухнатими вусами палаючого дівочого вуха.
Дівка приснула, але не відповіла.
— Скажи Зоряні, нехай почастує…, — шепотів чорновидий.
— Не тре, — вперше обернувся гонець. — Стрибунець примітний. Сьогодні взяв йому три сонечка на Бабинім! Поведеш крізь браму — примітять зразу. Сам нехай виведе…
— Довго чекати… А гості скоро підуть до… Хто тоді візьме?… Не перефарбуєш…
— Поговоримо ввечері, там, де завжди. А зараз — згинь!
І дійсно, Гречин за мить наче крізь землю провалився, хоча ось тут стояв.
Дядько Півень вхопив за комір небожа.
— Оце так недовго?!
— Дядьку! Тут така таємниця! Я тобі скажу!…
— Т-с-с-с! Що тут у нього із суглобами? — голосно проказав дядько і присів до жеребцевих копит. — Говори пошепки.
— Дядьку! Тільки-но був отой! Вони із княжим гонцем зговорювались проти тебе… —
— Звідки знаєш, що про мене?
— Вони золотники сонечками називали, а жеребця — стрибунцем. І хотів Гречин, щоб Зоряна почастувала тебе, тобто підпоїла…
— У-у! — захрипів Півень і аж зблід. — Ти… лишайся при… коневі… Я піду меду вип'ю та подумаю.
Тільки дядько зник у дверях заїзду, він видерся на коня, і йому тепер через голови глядачів було добре видно лицедіїв.
Хлопчик стояв у розмальованої дівки на плечах і жонглював трьома редьками, а дівка трьома захалявниками. Нищівні леза миготіли в повітрі і зблискували на сонці сліпучими спалахами.
Ось хлопчина впустив одну редьку, і вона в повітрі накололась на вістря ножа. За тим друга і третя.
Всі загукали, заплескали.
Хлопчик скочив на землю і, втираючи рясний піт із засмаглого чола, почав з тацею обходити глядачів.
Поки одні щось подавали, інші тим часом швиденько відступали, ніби й не вони тільки-но голосно захоплювались спритними скоморохами.
Півник теж не став розсиджуватись на коні, а скочив на землю.
Натовп розпорошився, і під стіною на колоді лишився сидіти хлопчик-лицедій поруч великої торби. Коза намагалась встромити морду в торбу, а хлопчик її відштовхував.
— Ти звідки? — спитав Півника, надкусуючи пишний калач.
— Звідтіля! — махнув Півник на Верхнє Місто.
— Не бреши, ти не киянин!
— Та хіба я брешу? Я з Нижньої Рудниці. Ми до граду прийшли на княжий урок.
— То ви княжі холопи?
— Ні. Дядько боржник боярина Судомира. А всі ми вільні ратаї. То він один такий…
— А кінь не ваший? Боярський? — спитав малий лицедій, відломлюючи шмат калача і подаючи Півникові.
— Дякую красно! То дядько печеніга полонив на Росі, а огиря забрав собі. Він сьогодні на Бабинім Торжку виграв три володимирових златники! — похвалився Півник, заковтуючи смачний калач.
— Дивіться, щоб таті його не звели!
— Чого мають звести?
— Бо де хороші коні, зразу ж там Гречин з'являється. А сьогодні ось тут вигулькнув. Сам бачив.
— Який він із себе, той Гречин? — схитрував Півник.
— Чорнявий такий, з лиця гарний. За ним дівки просто сохнуть. А йому тільки коні. Він їх міняє, продає. Кажуть, що він всяку татьбу на коней направляє. Але поки що його ніхто не зловив. Спритний, гадюка…
— А він справді Гречин? Чи так назвали, бо він на гречина схожий? — спитав Півник.
— Бо він байстрюк, — малий лицедій відштовхнув козу від торби і, озирнувшись, наблизив лице до Півника. — І кажуть люди, що його мати була полюбовницею Анастаса.
— Якого Анастаса? — так само тихо спитав Півник.
— Тю на тебе! Що то значить не киянин! Гречина Анастаса до Києва сам Володимир привіз і поставив головним при Десятинній церкві. А хто головний у Десятинній — той головний над усіма. Той Анастас був найбагатший на Русі. Із золотих мисок їв і з кришталевих келихів мед пив! Його князь Ярослав, як здобув Київ, поставив головним над своїми скарбами. Ну, а потім ляхи добули Київ, а Ярослав утік до Новгорода.