— Та певно, що такі випадки були, як отака Аксінья із своєї дєрєвні опинилась у Львові. Але от що... Львівські панюсі похопили це, роздули й перенесли огулом на всіх "східнячок".
— Східнячок? — не зрозумів Микола. — Цікаве слово!
— Ще такого не чув? Львівського походження. Там нас усіх східняками прозивають. Ой, ці львов’яни з їх язиками! А особливо жіночки! Часом поставлять тебе в таке становище, що на грані леза балянсуеш. Я одній інтелігентній жінці, — бібліотекарці! — порадив був вивчати російську мову. Мовляв, здасться. Як приїдете до Києва… А вона мені: "То це в вас там така Україна, що я в Києві мушу по-московському говорити? Такої України я й знати не хочу! Не люблю московської мови й ніхто ніколи не змусить мене "чтокать да какать"! Ох, дурепа, дурепа! Мій обов’язок був про те переказати, куди слід... Бож ти, мабуть, знаєш, що всякий, хто дістає перепустку за колишні кордони, має таке зобов’язання. І що? Гарна, розумна, інтелігентна жінка через пару необдуманих слів — ф-ф-і-і-ть? А якщо я цього не зроблю, то я — ф-ф-і-і-ть! Дурацьке становище. Не можна було зустрітися ні з ким через оце їхнє нестримне розпатякування. Якби я був ретельний у виконанні свого зобов’язання, то... тільки й чуєш: там підстрелили кореспондента газети "Совєтская Украйна", там без вісті пропав уповноважений культ-пропу… Потім знаходять труп… Весь час будь напоготові, постійно озирайся на всі боки, неси на собі забороло... Ні, у найбіднішій цій кімнатці я вільніший і щасливіший, ніж там серед килимів.
Микола киває головою. Зрозуміло тепер, тут і здогадуватися не треба. Ясно й так. А він збирався…
— Один тільки раз, уже на від’їзді, я був щирий у Львові. Милі й гарні люди, — які вони там гостинні! — влаштували мені прощальну вечірку. І я, відпроваджуючи додому ту оглашенну бібліотекарку вже маючи в кишені квитка на поїзд, не витримав. "Шкода мені, — сказав я їй, —шкода мені, що ми вас завоювали. Галичина, — такий чудовий нерушений заповідник України, а як ми побудемо тут з пару років, то й тут заведемо все оте наше свинство". Не знаю, що вона подумала на це. Здивовано так глянула й нічого не відказала. Порозумнішала за півроку.
І так само здивовано Микола глянув на Василя. Якісь нові нотки, що їх не знав у дольвівському Василеві, відчув він.
А все ж, хоч там і лезо бритви, а все ж цікаво було б побачити такий світ, де люди звикли казати, що думають, де не ховають своїх переконань за сімома запиналами.
54
Як нудно, як нудно! Від нудьги Гаїна гине! Примусила себе сидіти вдома й писати якийсь марудний нарис про свинарку з орденом. Про таку епохальну високоідейну справу: свині її народили багато поросят і за те вона дякує товаришеві Сталінові. Зрештою, і такі в нас є: мріють про орден і люльку Сталіна. Гаїна не кривить душею. Але так нудно!
Вже знову гарчать на неї ці критикончики-балабончики. Гаїна того й у думці не мала, що є між ними Алік, критик із таким самим ім’ям, що й у її "Білій хустині". А тепер вони особливо зацікавилися цим її оповіданням. Чула вже... Зіна казала, що в найближчому числі "Радянської критики" буде гостра стаття на це оповідання. І щоб якось захиститися, треба цю свинарку репіжити. Колгоспна тематика. А ось відколи маринується в журналі "Юна гвардія" її новелька "Пахощі сте-пового зілля", з числа на число відкладається, а й досі не друкують. Певно, від Мікадовича нема санкції. То ж кажуть, що цей князь української літературної сатрапії затверджує особисто зміст усіх журналів… А також запрошення на бенкети.
Якби ц е надрукували, то може б і те.
Дивно, але так виглядає, що Гаїна випливає на ширші води. Починають її друкувати, навіть ось статті на себе діждалася. Хай лайливої, але… але не те мертве мовчання, наче вона не існує. Дивно, проте на спині четвертої хвилі випливає вона.
Це має Гаїна таку теорію. Бачить вона хвилю за хвилею, що зносить цілі верстви, шари суспільні змиває. Перша хвиля — початки революції — забрала й "скинула в Чорне море" поміщиків, імперське чиновництво, велику буржуазію, фабрикантів і купецтво. Друга хвиля пішла на хуторян, на дрібних землевласників і на ремісників-кустарів. Серед них змела й Гаїниного діда, і його хутір із стома десятинами землі. Правда, дід і так би помер, від старости. У своїй хаті, а не на цементі "холодної". Може це потрібно було революції, але за законами марксизму є ще якийсь містичний зв’язок між тим дідом, який хіба цукерку на Різдво подарував, та Гаїною, яка усе своє життя — чистий пролетар. Коли яка власність була в її життю? Коли з чиєїсь праці жила? В шістнадцять років прийшла до Києва вчитися пішки. Ця друга хвиля відкинула Гаїну на далеку відстань, хоч не зімняла.
Але третя хвиля, що перейшла землею українською, — вирила прірви, змила найширші селянські маси, залишила вимерлі села й вікопомну кривду цій щедрій землі. Ця третя хвиля покрила Гаїну, кинула об ребра скель із гострозубими назвами-пащеками: "буржуазний націоналізм", "рупор дрібної буржуазії", "куркульська агітаторка" та іншими рогатими страховиськами. Чи такі в неї сили, щоб опертися? Упала й лежала непритомна.
Та за тими хвилями прокотилася й четверта, вже на тих, що доконували попередні спустошення. На членів партії та тих, що тако-сяко зачепилися за наш радянський корабель. Через Гаїну ця четверта хвиля пройшла горою і не зачепила, бо що ж таке Гаїна Сай? Безталанна невдаха, Синя Панчоха, невиразна тінь, викинута за борт. Інші недобитки третьої хвилі поставали хоч сторожами, двірниками та шахтарями, а вона просто ніщо. Парія. Тільки одна вона в усьому світі сповнена певности, що праця із словом — її святе право. І більш ніхто. Але хай! Хай увесь світ думає інакше, Гаїна буде своє право здійснювати. Які не є малі сили, — боротись за нього. Пробиватись крізь каменистий ґрунт і рости.
Тепер вона потрапила в цікаву позицію. То ж звідусіль її виганяли ті, що сьогодні самі поставали "ворогами народу". Але не всі виганяли. Є такі, що з першою можливістю прочинили їй двері. "Приносьте щось, надрукуємо. Тих, що вас били, вже нема". От, і журнал "Колгоспниця України" замовив нарис. Гаїна випливає на четвертій хвилі у життя!
Тільки нудно їй писати на замовлення. Нецікаво! Не вміє! Лише те, що само собою виливається, не питає, — можна, чи зась, — те запалює вогник творчости, креше іскру, жере час.
Так нудно Гаїні, що навіть туга знітилася. Тільки жаль до Пагуби. Сперечається з ним у думках. Чого він нарочито її принижує? Гаїна йшла йому назустріч, а він надувся й не глянув! Хіба це можна забути?
А коли б так із приємністю для себе міркувати, то Вродливий може те саме відчуває, що й Гаїна. Та його надутість може маскує глибину, і сум, і тугу, що й у ній? І може те чекання, коли нема тільки одної людини в залі…
І це все, що на її долю припадає, — вірити своїй уяві?
55
Микола гадав, що вже назавжди позбувся багатоголової медузи, горгони й мегери, — а вона його таки знайшла!
Приходить він оце додому, а на порозі біля дверей сидить цяця. Голос її той обридливий, горловий, безапеляційний! Все, що вона каже, вже давно вирішене, тільки виконувати.
— Я принесла тобі листа від твоєї Надії, — сказала Майя так, наче вони вчора бачилися. — Лист прийшов на мою адресу.
— Чому на твою? — здивувався Микола.
— Бо я написала їй, щоб не турбувалася більше, я твоя жінка. Чи дозволиш відкрити й прочитати?
Гарпія ще й знущається! Лист, справді, нерозкри-тий. Микола знизав плечима. Що нового для себе може вичитати ця? Надія вже давно написала, що виходить заміж, за якогось осетина. Микола знає, що лист — лише привід. Розмова буде далі.
— Ага, — читала Майя листа (листа про себе, а коментарі вголос). — Вона мудро зробила, і от — щаслива. Бач, яку корисну дала я їй научку. Тепер знає, як треба фронтовим ударом завойовувати чоловіка й не ловити ґав.
— І чого ти ще хочеш? — перебив Микола пащекування, навіть не беручи листа з її рук, щоб самому читати.
— Я вже нічого не хочу більше, як маю! — Майя з апльомбом заклала ногу за ногу. — Знаєш, де я взяла твою нову адресу? У партійному комітеті. Я там сказала, що ми, — жінка й чоловік.
— Де це написано? — скрипнув зубами Микола.
— Не турбуйся! Але ти повинен бути мені вдячний.
— Я — вдячний?
— За те, що я принесла тобі добру новину. Призначення на Урал тобі не буде.
Що вона меле? Яке призначення? На який Урал? Микола на Урал не просився.
— Так! І дякуй мені, що я випросила тебе й ти залишишся на Україні.
В Миколі підносилася хвиля люті. Взяти б і викинути це зінське щеня за двері! Прийшла мене шантажувати тут! Але це, знов, дуже цікаво. Ми ще нічого не знаємо, ще місяць до закінчення учбового року, як уже десь у якихось кабінетах призначають, лічать, мов курчат у койці, — що на юшку, а що на печеню. І тому Микола стримався. Що вона ще виплеще своїм нахабним краканням? Отже, мене "призначають", а вірніше, засилають...
— Хоч би і на Сибір, хоч на Камчатку, хоч на Чукотський півострів, — аби здихатися фурії, — проте не витримав він.
— Не турбу-у-йся! — проспівала Майя. — Я за тобою й на Огненну землю, і на полюс, і ще далі, якщо можна буде… Але я тебе випросила, пам’ятай. І май на увазі: це вже другий раз я тебе врятувала. Твоя пам’ять, мабуть, тримає, що зроблено з поклонниками Зерова й послідовниками школи Грушевського? А тепер — адьє-о-ревуар, не буду заважати тобі в твоїй науковій роботі. Проведеш мене трохи?
Вона "не буде заважати"! Цілий вечір тремтіла душа, всі фібри, всі нерви від обурення. "Науковій роботі…"
Лють його відступила трохи на задній плян лише тоді, як почав читати Надійчиного листа. Справді, дуже цікавий. Писала вона аж із Північної Осетії. От, куди може занести доля людину. Писала, що й досі не може звикнути до тамтешніх звичаїв.
"Уяви собі, — писала вона, — всі в селі, де народився мій чоловік, вважають себе братами й сестрами. Уяви собі, приїжджає до нас у місто із села такий брат, а по-нашому, односельчанин, і гостює собі, живе, — він бо в себе вдома. Може він гостювати тиждень, місяць, рік і більше, — та й вважає це своїм правом. Він же в своїй родині. Яко братова жінка, я маю йому варити, прати, вслуговувати за столом. І непристойно було б з мойого боку виявити хоч виразом лиця своє невдоволення…"
Який не був схвильований Микола, а це його наелектризувало.