Ти—новий тип галичанина, власне — того нового соборного українця. Гроші тобі при першій же зустрічі я поверну ціленькими, а за те, що ти такий — хвала тобі і сердечне спасибі.
Тут, у будинкові, перебуває і Креміна, старий мій знайомий з Харкова — ще в ДВУ, коли я працював редактором, він увесь час працюваб бухгалтером. Дивно якось: від часу до часу доля стикає нас на важливих життєвих переходах. Так було восени 1933 р., коли я після висипного тифу приїхав на відпочинок до письменницького будинку в Межгір’ї і зустрів його. Потім — у Харкові, 1941 р., теж восени, коли після здобуття міста німцями вперше вийшов на вулицю і зустрів його на Сумській. Нарешті — тепер. Він евакуювався з Харкова, нудьгує вже за Харковом, але поки що побоюється вертатись. Хлопець розумний, розсудливий і, безсумнівно, переконаний українець. Вчора багато розповідав мені про евакуацію Харкова, висловлював цікаві, здорові думки щодо сучасного стану України й перспектив у майбутньому. Мислить реально, прагне щиро і тим часом наполегливо вивчає нім. мову. Отакий собі бухгалтер. Більше б нам, більше цих бухгалтерів!
Передучора, їхавши зі Львова, мав просто насолоду, чуючи в купе виключно українську мову: їхали студенти й студентки, укр. поліцай, кілька сільських хлопців, якийсь урядовець зі Стрия. У Стриї я віддав на вокзалі речі на схованку і пішов оглядати місто. Рівні чисті вулиці, чепурні будинки, але руху значно менше, ніж, прикладом, у Тернополі, і скрізь на всьому лежить помітний відбиток тихої теплої провінції. Як далеко, далеко війна! Одна вулиця в центрі побіч костьолу (готика ця теж обмежена, провінційна) — називається БсгешсгепкоБ^аз-бє. А в кафе, утримуваному місцевим комітетом, на стінах, облямованих візерунком укр. вишивки, висять портрети Гітлера і Петлюри. Думаю собі: спробував би якийсь наддніпрянець отам у нас почепити цього портрета та ще в "публічном месте"! І згадав Козика, харківського художника, що перед самою евакуацією видав кілька портретів, в тому числі і Петлюри. Коли німці довідались про це (а донесли росіяни), Козика хотіли під гярячу руку розстріляти. Врятували друзі тільки тим, що нашвидку зібрали всі кілька десятків розповсюджених вже портретів і принесли до відділу пропаганди. Безглуздя! Але що б там не було, які б прикрості й труднощі не повставали, яка б інквізиція не загрожувала, — ти, Галілео, лишаєшся незмінним, бо... бо вона все одно крутиться. І вірю я, свято вірю, що саме тепер таки викрутиться. Страшні поневіряння, тяжкі страждання, але... "даром нічто не дайотся, судьба жертв іскупітєльних просіт". Тут навіть так: смертію смерть поправ. І прийде, і буде радісне осяйне Воскресіння!
В Стриї, пересідавши о 7-й год. на станіславівський потяг, спостерігав крізь вікно групу італійських офіцерів. Жодної військової виправки, якісь присутулені малорухливі незграбні постаті, і незграбности [стиліст, незроз. — Ред.] особливо майже партикулярна уніформа — оті шинелі a la raglan, широкі та бахматі, або капелюхи з перами. Один, чорнявий, вродливий середніх років із сумними очима й виразною втомою на всьому обличчі, сидів понуро. Потім добув із портфеля сире яйце, випив; добув білого дуже сухого коржика і ножиком колупав його, їв по кришичці, мляво й довго жуючи. Інші мовчазно товпились тут же на пероні біля купи їхніх валізок. Невеличкі, миршавенькі, якісь підтикані, обсмикані. І це — вояки? Та наш український парубок проти них — Геркулес. Недарма ота тітка на Харківщині, давши притулок у своїй хаті одному з цих "вояків", що тікали з Дінця, закутані в ковдри, сказала сусідці, тицьнувши на лежанку:
— Отам воно сидить... хай хоч душу нагріє, бідне та нещасне.
Мадяри зовсім інші — на зріст вищі, кремезніші, загалом здоровілі. І виправка у них почувається військова. Але що жде цих мадярів на випадок, коли цілком переможе Німеччина? Адже вони — не арійці. Скільки сьогодні диких протиріч! А нас що жде? — адже ми — слов’яни.
5/ІУ— 1943р.
Німці війну програють. Дедалі з більшою певністю приходжу до цього висновку. Вчора вранці перед сніданком гуляв на повітрі, дорогою на Болехів (так щодня годину-півтори гуляю), і зупинився біля братньої могили край дороги на узліссі. На могилі білий березовий хрест, на хресті дошка з написом: "Борцям, полеглим за волю України". Я зняв капелюха, станув схвильовано. Густий ліс теж стояв над могилою задумано, ялини стиха шуміли, ворушилась руда трава на могилі, злегка взята вітерцем, і знаменно, велично німів білий хрест. Хто вони, ці борці? Молоді, старі? Від чиєї руки полягли — большевицької, польської? Не знаю, не хочу навіть знати, їх так багато! Скрізь, скрізь...
Так багато пролито української крови, так багато ще й зараз її ллється. Невже даром? Ні! Не може бути.
Я знову Думав: чим, як скінчиться ця війна, і ясно повстав твердий висновок, що німці її програють, але й большевики не виграють, заваляться. Дуже загадковою є поведінка Японії. Може, це тому, що я зовсім погано інформований, — не збагну, не зорієнтуюсь як слід. А проте здається мені, що саме вона, Японія, щось хитре задумавши, лише наприкінці подій вповні розкриє свої заміри, вразить несподіванкою і старанно збереженою силою, категорично продиктує свої вимоги, накине свою незаперечну волю всьому Сходові. Здається мені, що так воно зрештою мусить бути.
Через дорогу проти могили — стара мурована капличка. Зазирнув у розбиту шибку дверей: на мене з павутинної сутені суворо й сумовито дивились троє святих. Великий старий образ геть почорнів (це ще більше підкреслював рушник, який обрамляв його, мов рямці), і святі видніли з темної глибини, наче з вікової далечини. Така відстань сивезна мимоволі збуджує цікавість і пошану. Пройшовши таку відстань у віках, сповнених бур і страждання, можна справді набути мудрости, вміння передбачати. І я намагався вгадати за похмурим виразом цих тьмяних облич, чим саме дихає сьогодніший день і що обіцяє загайне, тривожне завтра? Там, ген-ген у затьмареній далечині, проступало знайоме минуле моєї України, і що ближче сюди, до денного світла, — ставало воно виразнішим, тривожнішим, болючішим. А вчорашніше вже ятрилось пекучою раною, сочилось липкою, терпкою кров’ю. Я зрозумів ці суворі, сумовиті очі святих, але мене враз охопило обурення: чому тільки терпіння, тільки страждання? Якщо стражданнями треба здобувати істину, то їх ми зазнали вже чи не занадто. Дивно, як вони досі не обертаються в своє заперечення. В такому разі заперечую я. Я роблю рішучий виклик. Жодної безоглядносте, відчайности — я роблю це свідомо, спокійно, твердо. Боже, ти чуєш? Де — не дріб’язкове бунтівництво замисленого неврастеника, ні! Якраз я почуваю, що ти, створивши мене здібним страждати й терпіти, даєш мені силу повстати й звірячим терпінням, прадавньою витривалістю перемогти страждання. Я тебе закликаю не тільки в свідки, але й в спільники. Підемо разом, Боже! Я створений за твоїм образом і подобою — тому не винен, що прагну волі, не хочу коритись.
Аркадій Любченко
7/IV— 1943 р.
Зараз 5 1/2 год. дня. Сонце, тепло, тихо, сухо, дарма, що зранку вітер був і падав сніг з дощем.
Допіру прийшов після першої соляної купелі — добре, трохи почувається втома. Вранці після звичайної порції теплого гіркого й соленого питва (ой, гидке ж!) гуляв годину в лісі під дощем. Сильний запах прілого листя, ноги грузнуть, чвакає набрякла валява, хрускають галузки, сльозинки скрізь на вітах — немовби осінь, немов і весна. Ні, в повітрі вже ясно вчувається весна. Якесь ріденьке кущовиння викинуло подекуди фіалковий цвіт. Вперше таке бачу. Нарізав пучечок, але в кімнаті воно почало занадто приїсно пахнути — віддав служниці.
Днів два тому чув і бачив високо на дереві першого солов’я. Він уже пробував співати, тільки ще не вковиристо, несміливо, як захриплий, — і було це справді зворушливо. Позавчора пізно увечері, год. о 8-й, летіли гуси, кишкали жалібно на все небо. Я розчинив вікно, висунувся і довго слухав їх, радіючи життю. Брожу перелісками, як зачудований, придивляюсь, прислухаюсь, і все таке нове, зачіпливе, незнане, дивовижне, ніби вперше бачу я цей світ. Корисгаюсь, поки можна ходити далі від дому, бо через кілька днів доведеться вже обмежити себе: небезпечно. Хто зна, що може спіткати мене за першим-ліпшим деревом чи в якому завгодно ярку. Адже рука НКВД досить довга й пролазлива. Цими днями викрито серед співробітників Кургаус’у чотири жидівки, а вчора вночі втікло два співробітники (досить відповідальні) — жиди, що так само досі приховувались за польською мовою з польськими документами.
Пишу зараз нарис про Хвильового до травневого числа "Н. д.". Прочитав "Розподіл Росії" Ю. Липи — розкидана книжка, млявий виклад, поверховість, примітивність. Наддніпрянців такий матеріал (мало обгрунтований) навряд чи переконав би. Інша річ — "Призначення України", яку зараз читаю. Так, мовби не той автор писав.
Передучора ввечері покликали мене вниз, — мовляв, секретар місцевої сільради просить мене і Керницького на чашку чаю. Виходжу, а там, крім них, ще й комендант місцевої поліції. Рекомендуються, ведуть до того самого "Tirol", що видніє з мого вікна. Кафе вже зачинене, але хлопці рішуче стукають, і боса сонна дівчина відчиняє. Проходимо через кухню, потім якимись закапелками на другому поверсі, де так само сплять дівчата, нарешті опиняємося у великій ледве освітленій залі кафе, де в одкритій грубі горить гас, а перед грубою на залізній койці спить ще одна дівчина. Говоримо пошепки, ступаємо навшпиньках. Все виглядає учуднено і таємничо, як початок якогось пригодницького роману. Коли сіли до столика й дівчина принесла випивку та закуску, несподівано з’явилась стара сива жінка в чорному. Це — власниця кафе, польська графиня. Вона хвилювалась, щоб не зазнати неприємностей за таку пізню годину. Комендант заспокоїв, і всі заспокоювали, звертаючися до неї "бабуне". Вперше в житті сидів я в товаристві полісмена за чаркою горілки, полісмена культурного, ще й свідомого українця. При всьому моєму упередженні до всякої поліції не почував якої-будь незручносте — навпаки, було вдоволення. Виявляється, що переважна більшість укр. поліцаїв у Галичині — люди з середньою і вищою освітою.