Вона так не вважала і була впевнена у своїх силах.
— Ви хочете остаточно зірвати свій голос,— сказав їй якось один із львівських доброзичливців.
— Боже збав! — віджартовувалася Соломія.— Навпаки, прагну укріпити його!
— Це далеко не такі безпечні жарти, як вам здається, панно Соломіє. Відомо дуже багато випадків, коли сильні співаки псували голоси бурхливою музикою Вагнера.
— Вибачте, що ж то за сила, яка зривається на середньому діапазоні?..
Бернард Шоу, перебуваючи в ролі музичного критика, дозволяв собі іронічні роздуми:
"Верді писав просто не по-людськи для співаків і страхітливо для оркестру. В мистецтві творити для вокалістів немає нічого темного або важкого. І справа зовсім не в тому, що їх силують брати найвищі або найнижчі ноти. Гендель і Вагнер, які, безперечно, були найдосвід-ченішими і уважними композиторами драматичної вокальної музики, зовсім не цуралися крайніх нот, коли мали співаків, здатних узяти їх. Але обоє вони ніколи не псували голосів. Навпаки, генделівський і вагнерівський співак процвітає, тренуючися на їх вокальних партіях, і так довго тримається на сцені, що іншим разом починаєш думати: "Ох! Заспівати б йому раз "Трубадура" та й забратися на той світ".
Уся таємниця вмілого творення вокальної музики полягає в тому, щоб пристосуватися до природних якостей голосу і, отже, використати переваги середнього його діапазону. На жаль, середня теситура не найкрасивіша у незрілих або кепських співаків, а в недостатньо тренованих голосів вона часто буває найблідішою ділянкою діапазону. Тому композитори впадають у спокусу користуватися лише його верхньою квінтою; власне так без всяких докорів сумління і чинив Верді. Фактично він розглядав цю верхню квінту як увесь голос і втискав у неї свої мелодії замість того, щоб приділити їм середину всього діапазону, внаслідок чого голос піддавався крайньому перенапруженню. Це перенапруження не мало відпочинку — співак без перерви співав від початку і до кінця номера, між тим як Гендель допомагав голосу, часто вносячи в партію один-два такти паузи і вводячи музикальні ритурнелі.
Якщо говорити про голоси не дуже високі, то для вердів-ських співаків справи кінчалися погано — зривом голосу, втомою, нестерпним перенапруженням, надмірною вібрацією і, врешті, повною втратою голосу... Генделя він (такий співак.— В. В.) і не намагається співати, а в драмах Вагнера провалюється з тріском; ось чому такий співак розносить по всій Європі чутки, що музика Вагнера руйнує голос".
Соломія добре знала якості свого голосу і відчувала, що середня частина його досить досконала і сильна, щоб витримати і перемогти в операх Вагнера. Переконана в цьому, вона у травні 1895 року прибула у столицю Австрії.
Відень вразив Соломію перш за все своїм дивним розташуванням і красенем Дунаєм з гранітними берегами. Зі східного боку місто оточував знаменитий ліс, а на півдні тягнувся величний ланцюг Альп. Десь там губився шлях до Італії.
Соломія і Олена оселилися на Строгштрасе у старого оберста-чеха і його дружини-німкені. Вони найняли кімнату з окремим входом, у просторім салоні стояло фортепіано. Харчувалися у господарів, але їжа була настільки кепською, що після вечірньої кави сестри часто ходили іще до кав'ярні Штадтпарку.
У Відні мешкало досить значне українське студентське земляцтво. Ті, хто знав Соломію з часів львівських виступів, не забарилися з візитами. Серед них були Йосиф Кос, Зенон Левицький, які вчилися на медичному; дівчата із задоволенням фліртували, а хлопці влаштовували Соломії концерти. Одначе це не заважало Соломії кожного ранку рівно о дев'ятій з'являтися у професора Генсбахера. Вони почали з розучування "Лоенгріна".
Прогулянки вечірнім Віднем, бесіди з друзями в затишних кафе компенсували їй напруження робочого дня. Соломія знов відчувала у собі сили й енергію... Дуже часто відвідувала оперу, що містилася в прекрасному Бург-театрі. Святкова атмосфера перед початком спектаклю стимулювала в ній бажання вчитися. Цей чужий світ, що оточував її, ці сніжно-білі прикраси величних залів, пишно розмальовані стіни ніби підкреслювали Соломіїну відчуженість і бідність. їй жагуче хотілося щось протиставити цьому блискучому світові, щоб не втягнутися у його вир і не забути про його фальшиву вартість. Вона оборонялася усім, що мала, а були в неї тільки талант і працьовитість... Власне цього було досить.
Нове місто, нове життя не змінює Соломію. Вона майже в кожному листі до Павлика згадує про літературу з різних питань або просить книжок. Він не забуває про її інтереси. Лесі Українці, яка мала намір саме в цей час повертатися з Болгарії на Україну, радить зупинитися у Відні, щоб познайомитися з Крушельницькою, і навіть подає віденську адресу Соломії.
Павлик, як і раніш, намагається бути їй помічником у її сценічних навчаннях, а часом навіть намагається розпалити в ній честолюбство. "Тут гостила Д. Беллінчіоні. Я чув її спів давніше і говорив Вам, що якби Ви так вміло виправили свій голос і запанували над ним — то б геть закасували її, бо матеріал у Вас прекрасний. Тепер я не був на її виставах, але всі в один голос кажуть, що вона краще грає, ніж співає. Всі з ума сходять від її гри. А я в душі жалів, чому Ви ще не майстер? У Вас і тут матеріал прекрасний, але Ви і досі не знаєте йому ціни — не вмієте взяти в руки свого організму і сказати йому: мусь! Ради цього осмілюся Вам сказати ще, що Вам не-премінно треба піти в драматичну школу і видресируватися в грі. Зробіть це, поки Ви в Мілані — N. В., коли позволять матеріальні засоби... Зробіть же ласку— послухайте мене бодай у цім однім, а воно вийде на користь Вам і штуці. Зрештою, може, Ви й самі це зробите — в такім разі звиніть за моє "дерзновєніє".
Соломія визнавала, що Павлик має рацію, сама добре відчувала свої недоладності. Найбільш турбувала її ота неможливість для неї узгодити спів і драматичну гру. Щоправда, коли бувала, як то кажуть, в ударі, те якось виходило само собою. Вона це добре відчувала. Але в інших випадках, якщо слідкувала за співом, тіло наче дерев'яніло; коли намагалася грати, збивала дихання і втрачала ритм співу. Соломія вирішила обов'язково пройти ще раз курс сценічної гри. Павлик, як завжди, нагодився вчасно, хоча на той час у їхніх особистих стосунках знову з'явилася шпаринка.
Від'їжджаючи до Відня, Соломія не повідомила про це свого вчителя, і він не проминув їй того згадати. Він дав волю гіркоті: "...Вам найбільше шкодить манера поведінки з людьми: зразу Ви до людини надто привітні, а швидко Ви для неї робитеся або байдужі, або стаєте против неї дуба. Це бісить людей, а позаяк мало є таких, котрі були б вищі над оцю Вашу основну хибу, то воно страшно шкодить Вам і як людині, і як артистці. Тим часом рівний обхід з людьми в межах "чемної потреби",— як каже один кумедний українець,— і легший був би для Вас, і корисніший. Не сердьтеся на мене за цю увагу, бо я знаю, чи Вам би хто її сказав і чи Ви самі усвідомлюєте свою хибу, котра може Вас зовсім погубити наверху Вашої артистичної слави і особистого щастя".
І далі він ніби роз'яснює причину цієї гіркоти, запитуючи: "Чи слуга готелю Штадміллера віддав Вам лист, що я Вам написав на прощання, не маючи надії бачитися з Вами? Страшно глупо, та що ж мені було діяти. Потім я таки не міг видержати, щоб Вас не бачити ще. Справді, мука була для мене несказанна — таке моє щастя". Гіркого трунку накопичилося у серці Павлика доволі, і він вже не може зупинитися: "Кобринська закидає Вам ненатуральність в житті — і на це ви повинні звернути увагу. Дійсний артизм і дійсна образованість — товариші простоти, а у Вас того матеріалу аж надто, так що нічого штучного Вам не треба в житті (на сцені інше діло)".
Соломія вже не схильна приймати такі заповзятливі повчання, певно, вона промовчує,— не відповідає. Павлик обережно називає це небажання Соломії писати "галицькою лінією" пресимнатичної, але "галичанки". Він влучає в болюче... її гострий розум і важка рука вмент парирували удар: "Те, що Ви охрестили мою лінь до писання теперішнім часом "галицькою лінією", мене зовсім не здивувало, бо мені страх не хочеться писати так, без найменшої рації, а тим більше переливати з порожнього в пусте, як то, бувало, я робила. Але дивує мене (а, власне, чоловік не повинен і не може дивуватися нічому), що Ви, такі вирозумілі на все безвзглядно, називаєте мене "пресимпатичною, але галичанкою". Взявши річ на увагу, мусите признатися, що симпатія є річ дуже взглядна. Вам воно видається так, а мені зовсім інакше, помимо того, що посідаю більше як вроджений егоїзм. Так само і з тим нерівним поступуванням з людьми. Це не виходить із того, що я галичанка і що то є моя вина, бо я навчилася (а мала досить нагоди до того) ліпше, політичніше поводитися з людьми, це є мій характер, і повинні знати, що характери ломляться, але не згинаються... А що таке поступування моє бісить людей, то це прецінь не рація, щоб я того не робила, що вважаю (і за що сама відповідаю) за відповідне. Ви ж мали найбільше нагоди (хоч тепер її не маєте) переконатися в тім, скільки в мене галицького духу і галицьких манерів, а проте в тому самому галілейському тоні самі до мене з Галілеї одзиваєтеся".
Певно, Павлик настільки призвичаївся до своєї освітньої переваги, що не помічає, як його щирі поради почали виглядати надто нав'язливим, безапеляційним ментор-ством. І Соломія як могла боронилася від порушення суверенітету її особистості. Вона своєю відповіддю цілить у серце Павлика, але в останній момент притримує руку: "Як^же мені дивуватися після цього людям, що тільки одні галілейські погляди мають, чи можу я від них сподіватися чогось більшого, ніж галілейства. На щастя, я тільки біля тих затримуюся та щиро відношуся, з ким мені добре: хто мене розуміє, а я його. Шлюбу жодного я б ні з ким не взяла, бо занадто я несталої вдачі, а по-друге, шкода мого характеру постійного".
Потім вдається до "політики", розуміючи найкращі наміри свого друга. Тільки переконаність у його помилці змусила її написати такого листа. В кінці просить прислати їй Ібсена і повідомити точніше, коли Леся Українка буде у Відні.
Павлик не сподівався на такий "бунт", він виправдовується, він боляче переживає удар.