Станув у дверях, кинув грізним оком по громадці селян, що, показуючи пальцями на букви, вголос читала і, підійшовши до наляканого учителя, спитався єго:
— Що ви тут робите?
— Учу.
Інспектор глянув ще на здивованих усатих школярів, на таблицю, записану буквами і числами, на господаря з крейдою і губкою в руці — і незамітно усміхнувся. Справді такі школярі з букварями перед собою виглядали досить оригінально.
— Я думав, що ви тут яку агітацію проводите,— замітив інспектор.
— Борони боже,— відповів Горошинський, в котрого дух вступив,— я знаю, що мені вільно, а що невільно.
Інспектор став перепитувати декотрих господарів—ті знали що лиш початки читання і писання — а по хвилі як прийшов, так і пішов. На відході казав Горошинському, що такої науки зборонити не може, але радив держатися здалека від політичної агітації і бажав собі, щоб селян учити радше польської мови, як руської. Від'їхав до двора. Старі школярі були вдоволені, що перед самим інспектором здали іспит, а Горошинський рішився більше пильнуватися, але свого не покидати. Відколи мав жінку і сина, котрих любив, працював радо. Хто на него доніс, не міг відгадати; аж вибори до ради громадської відкрили єму донощика.
Дивний кандидат на війта виринув у селі; ніхто би був перше і доброго слова не сказав про него, а тепер він був найважнішим кандидатом Мошка Зільбера, за котрим той вів широку агітацію. Кандидатом тим був Козак. Відколи дістав гроші від доньки, з того часу все село стало інакше на него дивитися. Тої думки, щоб стати війтом, він ніколи не мав, аж Мошко навів єго на неї.
По похороні доньки прийшов він до коршми гордий і неприступний. В коршмі було кілька господарів і дурнуватий Антошко. Він кинув оком на Антошка, сягнув у кишеню і кинув єму кілька срібняків:
— Знай пана! — каже.
Антошко схопився, щоби єго поцілувати в руку, але Козак відкинув єго від себе і каже до Мошка:
— Чуєш, Мошку, от якби ти мене поцілував в руку, то дав би-м тобі десятку.
— Ей, брешете!
— Пес бреше, а не я, жиде. При свідках кажу, що дам.
— Дайте за руку отсему ґазді.
Козак дав десятку, а сам наставив руку до поцілунку. Мошко схопив руку і ледви діткнувся устами.
— Не так, жиде, поцілуй добре, як єгомостя! Чи так цілується, панове сусіди?
— Не так,— відповіли сусіди, сподіваючись почесного від Козака.
— Ано, цілуй! Ти думав, що мене на діда зведеш, а я тепер більший пан, як ти! Цілуй!
Жид поцілував Козака, як належиться, в руку, сховав десятку, і не робив собі нічого зі сміху господарів, котрим Козак поставив цілий горнець горівки. Навпаки, він ще дальше піддобрювався Козакові і вихопився притім із словом, що Козак повинен тепер бути війтом. Всі зібрані згодилися на то однодушно, мовби на доказ, що чия горівка на столі, того правда на селі.
Гадку ставити Козака на війта розважив собі потім Мошко добре і рішився єго підпирати. Хоч би Козака і не вибрали, то можна видурити від него гроші на підкупства; а коли виберуть, то з того, для кого як для кого, а для Мошка шкода не вийде. От він і закликав Козака до себе, поговорив з ним розумне слово,— і Козак вийшов з тої наради цілком певний, що стане війтом Залісся. Ся почесть єму так подобалася, що він, хоч війтом ще не був, а вже згордів.
Заким наступили вибори, він тим часом шукав собі розривки в селі і в сусіднім містечку. Приклад з Мошком додав єму охоти спробувати таке і з іншими жидами і жидівками. Він давався цілувати по руках і платив за се. Жиди цілували радо, а він з того мав велику потіху. Раз по п'яному на торзі порозбивав гончареві всі горшки палицею, потоптав чоботами і заплатив готовими грішми. В шинках розбивав склянки і фляшки — і платив. Оселедці купував цілими бочівками, переплачував завсігди і кидав ними жидам в очі. Подібних розривок він придумував більше, але фантазія єго не могла ніколи видумати якусь кращу розривку; єго одежа мало що була лучча, як перше,— а в хаті так само терпів порося під лавою, як доки став багачем. Жінка і сини по змозі спиняли єго від марнотратства, але він десь більшу часть грошей заховав і розпоряджався ними, як умів, не слухаючи нікого.
Гадкою стати війтом займався у тверезіших хвилях і ходив на наради до Мошка. Мошко брав на підкупство десятками, а підкуплював шістками, а найбільше гульденами і горівкою та оселедцями. По виборах, казав, дасть більше.
Однак вибори випали в некористь Козака. Вийшла рада така, що вибрала війтом Головатого, на котрого вкінці і Заборовський згодився, а Козак дістав лише кілька голосів. Мошко разом з Козаком подали протест — і заряд громади лишився далі в руках Заборовського. Той уже сварився з Мошком, казав, що з села єго вижене, але Мошко вперся, він був певний, що ще видере немало грошей від Козака,— а єму о ніщо більше й не ходило.
— Дивіться, що той жидисько собі мислить! — говорив розсерджений Заборовський перед Славком.— Він думає зі мною справу виграти! Пане, прийдіть-но, напишемо і ми письмо до виділу повітового — ви маєте красне письмо. Хочу ту справу чимскорше полагодити, бо я тепер запрята-ний іншими справами.
Які були ті інші справи, Славко дізнався аж від Мані.
Коли раз єї батько виїхав до Новосілок, а Славко прийшов переписувати письмо, Маня сказала єму новину, що батько жениться з Маєранською, і була при тім така не-вдоволена, нетерпелива, майже гнівна, що Славко ще єї ніколи такою не бачив.
— Жениться?
— Жениться! Так довго їздив учити баронову, щоб робітникам не платила більше, як сам платить, поки ось що з тої "науки" вийшло! Крився переді мною!
У словах Мані чути було глум.
— Мені так жаль,— говорила она по хвилі,— сама не знаю, чому... Видко, забув уже мою маму... Потішав мене, що тепер за такого Більського вже би мене не видав, що Маєранська має далеко лучших женихів для мене... А я...
В очах Мані явилися сльози, але она їх скоро обтерла і говорила дальше:
— Хотів, бачите, порятуватися в своїх клопотах матеріальних і таке придумав. Я не сподівалася... другої матері я не потребую... нащо мені? нащо Стасьові? він же дома не сидить! Що мені робити? — радилася у Славка так, якби він справді міг що у тім порадити!
— Що робити? Нічого не робити! Адже ви на тім зле не виходите!
— Але подумайте: ледви рік, як мама померла. Він її так любив, а тепер... чи так годиться?
— Буває так. Пані баронова, оскільки я мав нагоду її пізнати, добра женщина... Опікується вами...
— І вже, чую, найшла мені жениха... Мачуха... ні! я єї не послухаю! Я не хочу мачухи, не хочу, нащо мені? Я єї не люблю... я не буду її слухати,— нарікала дівчина.
— Будете слухати, панно Маню, не кажіть так! Впрочім, як в чім добрім, то і треба послухати...
— Але в женитьбі, в женитьбі, пане Левицький! Подумайте собі: приводить чоловіка вам незнайомого, зовсім незнаного. І він починає "старатися" о моє серце, о мою руку... Я можу пізнати єго лише з доброї сторони. Він чемний, він надскакує, не жаліє компліментів, товаришить мені, стає моїм лицарем. І я все бачу єго в настрої такім, як на балі, усміхненого, ласкавого, нудного, як лукреція... Ми сходимося цілий рік, мене видають вкінці замуж і я аж тоді дістаю нагоду справді єго пізнати, коли вже, може, запізно... Ні, пане, се така іронія, яку тілько в нашім товаристві можна найти. Пан жених любив уже десять дівчат, а своїй судженій приносить самі останки чуття.
— Чуття відновлюється... Ви самі казали мені торік, вказуючи на клена... Пам'ятаєте? Якраз жених може"4 вам дати ненарушене, правдиве чуття, якого нікому не жертвував.
— І то ви кажете, ви, що торік так жалували за своєю панною?
— Я помилявся... Життя — то рамки, з одного боку емблема колиски, а з другого — домовини. В ті рамки можна всадити бохонець хліба і молитися до него, можна всадити банкнот на великі гроші і так само молитися до него, як до святого, а можна всадити і краєвид, повний світла, і тепла, і весняного чару. Коли один такий краєвид зів'яне, зблідне, то треба старатися вложити натомість другий. Така моя думка тепер.
— Се справді цікаво,— замітила Маня.— Але щоб так думати, на то доконче потрібно бути молодим, а не таким, як наприклад, мій батько.
— Він же ще не старий.
— Все ж таки п'ятдесят літ має.
— І виглядає ліпше і здоровіше, як не один тридцятилітній. Рум'яний, сильний, а груди... ви знаєте, як він уміє крикнути.
— Як же ж би то виглядало, коли б він тепер оженився, а я, донька єго, в карнавалі вийшла замуж? Смішно якось... А ще най би тепер і мій старший брат женився, вийшла би правдива комедія: батько, син і донька... Але яка я нечемна! — зганила себе вкінці сама.
Славко не знав, що на се сказати. Она була така нетерпелива, роз дразнена, так у неї мішалися чуття, так скоро переходила від одної справи до другої, що Славко приглядався їй з немалим здивуванням. Тут щойно говорила з плачем, а ту вже й усміхалася.
— Мій тато жениться! Чи то не смішно, пане Левицький? В такім віці! Буду мати другу маму... таку солоденьку... але баронову! Перша була селянка, а та баронова! Зачнемо і ми бути панами... А ви коли думаєте женитися?
— Не знаю,— відповів Славко і почервонівся.
— А на весілля мене запросите?
— Під тим услів'ям, що ви мене на своє запросите.
— Добре, прийдеться вам, мабуть, довго ждати!
— І вам також...
— Ні, справді, пане Левицький, чому би ви не мали оженитися, коли вже першу суджену забули?
— Вона не була моя суджена, я лиш думав її брати. А чому би я мав або не мав женитися, на то є багато причин pro і contra '. Передусім мушу уважати на численну родину
1 За і проти (латин.).
і на то, що трудно би мені тепер прийшлося шукати панни. Відвик...
І так они дразнили себе дальше різними недомовками, червоніючися напереміну.
"Що за чорт! — злостився того дня Славко і на себе, і на Маню.— Кпить— собі з мене, чи що? Не штука їй жартувати собі, а най би вона знала в моїм положенні, що чинити!"
Але проте та розмова наводила єго на різні здогади, котрі єго дразнили і томили. Дома дошкулювали єму сестри, що "бігає за дідичкою" і тому маловажить попадянки. Він боронився як міг, і відтак розбирав собі, чи справді "бігає за дідичкою". Ну, вже ж бігати не бігає, але що любить поговорити з нею, подразнити її і себе — то правда. В Заліссі так скучно, що годі єму обійтися без товариства.