Вляглись. І тоді Кадуха вголос пожалкував, що не прихопив свою лайбу — трофейного магнітофона, купленого на товкучці. Це б прогриміла у дебрях, сказав він, така музика, що риба сама, без динаміту, вискакувала б, оглушена, на берег: бери і смаж або суши на тараню…
Полежали хлопці й почали сваритися, бо від варення посклеювались тілами докупи.
— Вилазьте! — пробурчав Кадуха, який взагалі не любив сидіти на одному місці: по-перше, коли сидиш, тебе обов’язково хтось сцапає, а по-друге, чого сидіти, коли можна десь полазити?
Вибрались на сонце і гуртом закурили під наметом. (Директорові слова про чорні легені не дуже стурбували Бена і його шкільних дружків: у якому це фільмі ковбої не курять? Всі, паразити, курять, і не "Приму", а громобійні сигари. І бачили, які в них морди і які мускули: раз! — і череп суперникові надвоє! Словом, дотягли "Приму", і тоді Кадуха сказав:
— Бен, виділи охорону табору. Та дивіться, щоб нас тут ніхто не застукав. А ми підемо половимо рибу.
Ми — це вони, тобто Кадуха й Бен. Генералітет. Прогуляються собі над водою. А стирчати на сонці будуть нижчі чини — Костя й Родька. І якщо вайлуватому Зінчукові це було на руку (щоб полежати), то Костя Панченко з таємною гіркотою подумав: "Нічого! Я вам ще встрою! Щоб не командували!.."
А Кадуха (йому начхати було, що думають про нього дружки) витяг з-під палатки один, а потім другий спінінги. Замилувано оглянув рибальське спорядження, і очі в нього гарячково забігали:
— Оце да! Добрячі спінінги! Чиї, ти кажеш, Бене?
— Японські. Як і палатка. Із Саппоро той привіз.
Після загадкового "той" Кадуха повторив уже чуті сьогодні слова.
— Живуть же люди!
Спінінги, що й казати, були добрячі, в усякому разі на вигляд: чорні поліровані ручки, дуже замашні, так і хочеться кидати: котушки невеликі й легкі, приємного ніжно-голубого кольору. А блешня! Схожа на золотисту рибку, і під нею хитро вмонтовані стальні гачки. На таку блешню щука відразу кинеться, бо й сам ти, аби побачив у воді цю золоту рибку, погнався б за нею. А до всього і на ручках, і на котушках, і на блешні — закордонний штамп: сонце, хвилі й чудернацькі ієрогліфи…
— Пішли, Бене, покидаємо, — нетерпляче вимовив Кадуха. — А ви, братва, караульте. Якщо той — свисніть…
Вадька з Беном озброїлись спінінгами й почалапали, вгрузаючи по кісточки в пісок. А коло палатки, одразу посмутнівши, зосталися сидіти вдвох Панченко та Зінчук. Провели вони поглядами своє начальство, побачили, як Вадька розмахнувся й закинув сріблясту нитку далеко у воду. Бен щось завовтузився, спробував кинути й не вийшло — мабуть, заплуталась волосінь…
А річка гула, розбурхана катерами, з високого правого берега вже лягали на воду довгі вечірні тіні.
Дивно: якщо вдень Кадуха оглядався, тривожився, то з наближенням сутінок ставав дедалі бадьоріший та веселіший. Ніч, безлюдність, таємне зорювання в урочищі його цілком влаштовували: темрява — своя тітка, не видасть. Але така перспектива — і на ніч залишитися тут, у глухому урочищі, — не дуже посміхалась іншим синам Лук’янівки, Зінчуку та Панченкові.
Вдень та ще в гурті вони веселились. А зараз удвох сиділи біля палатки — і чи їх розморило на спеці, чи стукнула тривога в серце (додому!), бо Костя й Родька примовкли, вже не обсипались піском, навіть не хотіли розмовляти. І потай один від одного зиркали на той, на високий берег Дніпра, де в голубуватих вечірніх димках можна було вгадувати (чи вигадувати) силуети далекого Києва. А там школа, метушня, дзвінки: "Де Панченко? — Нема Панченка! Де Зінчук? — Нема Зінчука!" Директор натискає кнопку, вбігає кирпата Нюся, розсильна, і летять директорські депеші на Лук’янівку, одна батькам Кості, друга батькам Родьки, а дома…
У Роді, що спік собі тіло до червоного жару, серце раптом стискається від холоду, і він простудженим напівшепотом спитав:
— Слухай, Костю… А як там у тебе… дома?
— Ай! — відмахнувся Костя й сховав очі, повні нудьги й каяття. Двійки батько прощав, куріння з горем пополам прощав, а от втечу з дому, та ще в останні, у вирішальні дні навчання… Давно погрожував батько: ти в мене дограєшся — шкуру спущу! Оце, мабуть, і настав той момент. Спустить! І якщо не шкуру, то штани. Стопроцентна гарантія!
Костя й Родька переглянулись, тяжко зітхнули. А довга тінь потяглась від правого берега Дніпра через усю ріку і вже лягла зовсім близько: на піщану відмілину, на кущі лози, на оранжеву палатку. Потягло холодком, і холодок той змішувався із запахом води, бензину від моторки, що поторохтіла до Києва. Оповило берег сутінню, вечірньою пустельністю, тишею. Час, коли всі повертають додому. До чаю, до телевізорів.
— Костю, дай закурить! — нервово засопів Родька. — І свисни, щоб ці, генерали, швидше мотали назад. Їсти, аж пече отут! — він погупав себе кулаком у груди.
У міському відділенні міліції майже одночасно пролунали три дзвінки.
Першим подзвонив якийсь старий чоловік, що назвав себе ветераном імперіалістичної війни. Він заговорив у трубку хрипким голосом, збуджено, й одразу почав з того, що буде скаржитись на міліцію, що піде на прийом до самого міністра: де це видано — третю добу нема онука; він, тобто ветеран війни, обдзвонив уже всі районні відділення міліції — на Лук’янівці, на Подолі, на Печерську, добивався в лікарні, в морг, в Київське бюро знахідок, і скрізь йому одне й те ж: нема, не числиться. Як це нема? Як не числиться? То ж не голка, а жива дитина, і дитина слава богу росленька — по груди йому, Андронові.
— Минутку! — хотів був сказати черговий міліціонер Євген Мстиславович Рябошапка (той, що писав на Женю рапорт). — Не хвилюйтесь, папашо, давайте все по порядку…
Але нелегко було вклинитись у швидке бурмотіння діда, що скаржився і погрожував, а тут пролунав дзвінок іншого телефону. Черговий кинув у трубку: "Секундочку, громадянине!" — і підійшов до другого телефону:
— Слухаю!
Тепер почувся твердий, енергійний голос:
— Говорить доктор біологічних наук професор Гай-Бичковський. З ким маю честь розмовляти?
Рябошапка спантеличено хмикнув у трубку, почервонів до вух і гукнув по-військовому:
— Маєте честь розмовляти з молодшим сержантом міліції товаришем Рябошапкою!
— Чудово! Вельмишановні працівники міліції та карного розшуку! Виношу офіційну заяву: в нашому будинку, тобто по Стадіонній, шість, сталася крадіжка. Невідомі особи, очевидно, вночі, по-злодійському залізли в підвал і з сарайчика під номером тринадцять, що належить безпосередньо мені, витягли двомісний туристський намет, два спінінги, надувний гумовий човен, не кажучи вже про кілька банок абрикосового варення, яке я заготовив власними руками…
— Хвилиночку! — сказав товариш Рябошапка, бо глухо, але настирливо, аж підскакуючи на столі, задеренчав третій телефон. — Слухаю! — кинувся до нього міліціонер.
У трубці шипіло, скрадливо бриніла музика, хтось ніби з того світу викликав епідстанцію, а крізь ці шуми й перешкоди проривалося далеке жіноче благання:
— …вариші міліція!.. раул! б’ю палицею — лізуть!.. у танку… сторожиха…
— Шо таке? Яка сторожиха?! Чого вона в танку? — сердито загримів Рябошапка й витер піт з чола ("От запарка!" — а з вулиці й справді несло спекою і нагрітим асфальтом).
Тільки після другого чи третього пояснення черговий, нарешті, дещо второпав: дзвонять із-під Києва, з лісу; якісь хулігани залізли у танк, що стоїть покинутий ще з війни, — і щось там роблять, грюкають залізом; сторожиха стукає палицею по броні, кричить: "Вибирайтесь!", а вони, хулігани, задраїлись люком і не вилазять…
Рябошапка натиснув на червону кнопку й гукнув у телефон, що був з’єднаний з усіма паралельними, тобто з ветераном війни, з професором і сторожихою:
— Оголошую тривогу! Зараз виїжджаємо у всі пункти! З собаками!
А на Лук’янівці із двору в двір, із під’їзду в під’їзд сновигав старий згорблений чоловік, аж білий, аж з туманом в очах від горя та переживань. Зупиняв незнайомих людей і щось незрозуміле бурмотів, і дехто обминав старого, думав: хворий. А дехто казав: "Може, нещастя… Погоріла людина, чи що…" Молоді жінки, ті зупинялись, і тоді старий починав швидко й нервово запитувати, чи не бачили вони хлопця — такого патлатенького, високого, з голубими очима, як у матері… Люди знизували плечима, бо що ти скажеш дідові: хіба мало в Києві високих патлатих синків, а про материні очі — то вже й зовсім старече дивацтво. Словом, не маючи як допомогти, люди йшли своєю дорогою, а дідусь сновигав далі й бурмотів у повному відчаї: "Мати-богородиця! Що робити? Як сповістити батькам? Вони ж мене порішать, вони доконають мене: куди глядів, куди дивився, старий дурню?.."
Розбитий, беззахисний у своєму горі, перед усіма винний (перед батьками, перед школою й людьми), дід плентався попід дворами і знав, що без онука йому краще не повертатися додому. І він хотів умерти й гаряче благав смерть, щоб вона його уклала ось тут, просто на дорозі, десь під парканом.
А в професора Гай-Бичковського теж був траур. Узяв в університеті відпустку, і взяв для того, щоб виїхати на природу, щоб позорювати, порибалити в благодатну пору — на початку літа. Напланував собі — попливе на Десну, аж за Сосницю, там є тихі рибні місця. Вже дістав підсаку, накупив приманки, у приятеля позичив портативний комбайн (газова плита й холодильник разом). І от маєш: грабіж! Ні намету, ні спінінгів, ні надувного човна. Та ще й варення забрано, над яким мудрував професор вихідними днями. Ну, бог з ним, з абрикосовим варенням. А що робити без палатки, без спінінгів, без човна, котрі привіз із наукового відрядження, з Японії? Морочив голову, доправляв вантаж за одинадцять тисяч кілометрів, щоб потім пораювати літом, і що ж? Хоч іди в університет та відстрочуй свою відпустку.
Вперше за багато років Гай-Бичковський не зробив ранкової зарядки і відмовився від кросу.
Після даремного никання по дворах та задвірках аж під вечір забрів Андрон Касянович до свого будинку. Сів на лавці під кочегаркою. Важке перевтомлене тіло, в якому гули й крутили всі кісточки та суглоби, благало хоч крихти спокою. Дід приткнувся і навсидячки задрімав, міцно тримаючи о руках сітку з кефіром.
Його розбудив дитячий галас:
— Ведуть! Везуть! Міліція!
— Бен! Дивіться, Бен!
— Де Бен? Який Бен? — прокинувся Андрон Касянович.
Спросоння закліпай сухими гарячими повіками, а руки затрусилися від страху чи від наглого пробудження, і пляшки з кефіром зацокотіли об асфальт.
Широко розплющив очі і на мить завмер.