А то однаково кров людську хлептатиме.
— Звірі! — прошепотіла невідомо до кого побілілими губами Олеся.
— Не бисть сьому, паки і паки реку! — промовив протодиякон досить голосно.
— Отче Абакуме! — докірливо зауважив йому благочинний.
Але при тому гаморі, що знявся, шляхта не могла почути ні диякона, ні благочинного.
Пан Бойко гримів:
— Неодмінно хочу побачити цих ракалій і кожному шельмі харкнути в очі!
— Покажу, з приємністю покажу їх усім... Тільки плювати на них за статутом не можна! — посміхався наглядач.
— А що мені статути? Відьмі під хвіст!
— Ловко! — пирснув сп’янілий франт.
Прибічники пана Бойка покотилися від реготу.
— І ми з панством: я неодмінно хочу побачити злочинців! — звернулася городничиха до наглядача.
— О, з превеликою радістю,— обізвався той.
— А^ пані не злякається? Гайдамаки страшніші за чорта!—сказав економ, сусіда городничихи.
— Під прикриттям панським — ніколи! — відповіла та, усміхаючись.
— Ох, любки, панєнки! Підемо й ми подивитися, підемо! Цікаво! — не могла всидіти, підштовхуючи своїх сусідок, мЬлбда диякониха.
Нарешті, коли обід закінчився, останню здравицю за гостей було випито й господар, підвівшись, почав хреститися широким хрестом, несподівано увійшов до зали вістовий, який допіру прискакав, і вручив тюремному наглядачеві пакета.
Наглядач розкрив його і став пробігати очима папір. Всі насторожилися.
— Що? Що там написано? В чім річ? Небезпека якась? — посипались з усіх боків запитання.
— Ніякої небезпеки, а встановлення належного спокою! — промовив наглядач урочисто...— Дістав наказ приготувати цих гайдамаків, щоб негайно вирядити до Кам’янця; підводи й цілий загін для конвою мають незабаром прибути... Отже, якщо шановне панство бажає, то тільки зараз можу показати розбійників,— бо муситиму потурбуватися приготувати надійний склеп для архібестій: схопили Кармелюка і його, з закованими руками й ногами, вже везуть сюди.
Всі завмерли від несподіванки:^ якийсь болісний звук, неначе протяжне зітхання, вирвався з усіх грудей і завмер у гнітючій тиші...
Гості вирушили гамірливою компанією подивитися на цікавих розбійників.
Перед вів, як хазяїн міста, пан городничий разом з наглядачем тюрми; за ним тяглися: пан Бойко, справник і асесор, дами йшли ще далі, коло шляхетних пань увихалися економ і два шляхтичі, і тільки диякониха, Олеся й про-тоієрейська дочка тримались окремо, трохи на віддалі від решти товариства, бо городничиха ясно показувала* що вважає себе за справжню аристократку й уникає зближатися з попадями та попівнами.
Олеся йшла неначе уві сні, тримаючись за руку подруги Марії. Вона не розуміла, чого йде до тюрми, що її тягне туди, що вона сподівається там побачити. Але якесь незрозуміле бажання побачити хоч тих людей, які були вкупі з ним, а може, побачити й Кармелюка, хоч у кайданах, • хоч в арештантському сіряку,— тільки це бажання й штовхало її вперед.
Звістка про арешт Кармелюка тяжко приголомшила Олесю і порвала вмить у її серці чарівно-співливу струну... Тепер вона жалісно тремтіла й сповнювала дівоче серце болісним стогоном...
Всі ці дні по приїзді до Літииа Олеся провела в якомусь солодкому напівсні. Вона мало розмовляла з тими, що її оточували, а коли й говорила, то усміхалась і рухалася з такою ніжною обережністю, немов несла в своїх грудях кришталеву чапіу, повну чарівничої вологи, краплини якої боялася розхлюпати...
Та найприємніші хвилини для неї наставали тоді, як маленький будинок отця протоієрея поринав у мирний сон і Олеся могла зоставатися сама з собою і з тим чарівним почуттям, яке розквітало в її душі... Зімкнувши очі, вона поринала в якусь солодку дрімоту: то не був сон, але не було й неспання, то не була й виразно усвідомлена дума чи мрія... Чого хотіла Олеся? Вона не знала, але думала весь час про нього і тільки про нього! Кожне слово, кожна дрібниця їхньої недовгої зустрічі спливала перед нею надзвичайно виразно, за кожним невимовленим словом уява розгортала довгий сувій міражних картин... Як білі весняні хмари, пливли її неясні марення в голубу глибочінь, заколисуючи й сповнюючи солодкою тугою всю її істоту... Одне тільки виступало ясно з того туманного моря: бажання побачити його.
І нараз — ця звістка! Героя її мрій — схоплено, закуто... Його везуть сюди, а потім до Кам’янця на страшну кару! І немає сил врятувати його! Ніякі благання не викличуть у цих бузувірів-суддів і краплини милосердя!
Олеся стискала до болю свої холодні руки й відчувала, що вкупі з жахливою звісткою назавжди порвалось її молоде, квітуче життя.
Тим часом розмова товариства трималася й далі на Кар-мелюкові.
— Тільки треба добре держати шельму, щоб не втік! все наполягав пан Бойко.— Кайдани на руки й на ноги...
— Го-го!—перебив його наглядач.— Залізний нашийник на шию, та й прикувати чорта до стіни, щоб і плечем не ворухнув...
— Але що такому негідникові залізні ланцюги? — докинула своє слово городничиха.— Він, кажуть, рве їх, як павутину, та ще запевняють, що в нього є розрив-трава, від неї не вдержаться ніякі замки!
— В такому разі зостається тільки зачарувати гайдамаку, і те можуть зробити лише очі пані! — промовив пан економ, трохи нахиляючись до пишного бюсту городничихи й підкручуючи свій густий, як сніп, вус.
— Мої очі? — городничиха від задоволення розпливлася й усмішку й, опустивши очі, додала сумирно:—Але чи може гайдамака злякатися моїх очей, коли він не боїться й грізних поглядів одважного шляхетства?
— Ге-ге! — Пан економ багатозначно підморгнув широкою чориою бровою.— Шельма до жіночої статі липне, як муха до меду, а перед чудовими очима й геть пасує. Та й пані й паненки, побачивши гайдамаку, нудьгують за Кар-мёлюком...
— Може, хлопки або попівни,—спалахнула городничиха, кидаючи ущипливий погляд у бік Олесі та її подруг,— а шляхтянка може віддати своє серце тільки шляхтичеві і більше нікому.
Пан економ схвально скрекнув і промугикав щось нерозбірливе.
— Яка там трава і які очі! —втрутився в розмову, весь час відсапуючись, Бойко.— Просто, клятий, сильний, як Самсон, та й годі! Він скидає з себе й семипудові кайдани! Тому я й боюся, що хоч сім разів по сорок сторожів поставлять панове коло тюрми, а втече, пес, утече!
— Зменшимо йому сили,— хвацько перебив городничий,— злегенька розпитаємо про дещо, з тортурами!
— Панове судді за те нам що спасибі скажуть,—додав наглядач,— коли ми вивідаємо у нього дещо по гарячих слідах. Найкращий спосіб у цьому ділі — диба: і язик швидко розв’яже, і кісточки перебере як слід.
— Панове, на бога! Який старий спосіб! — скрикнув з удаваним жахом один із кавалерів, Рудковсышй, який раніше в предводителя пропонував влаштувати на Кармелюка облаву.— Хто ж тепер дибою користується? Диба... Пху, та це ж грубо, просто й, либонь, навіть незаконно. Як на мене, то найкращий спосіб — позбавити каналію сну. Атож, чого ви на мене так дивитеся? Немає гіршої муки — не дати спати нізащо. Грати, тріщати, барабанити над його вухом, водити по камері... Повірте, що через п’ять днів собака виляпає все!
— Добрий спосіб, але ще краще,—не дати води,—додав другий франт, котрий увивався коло панночок.— Нагодува1 тй його солоним, а тоді не давати води. Як. бога кохам, на стіну полізе, сказиться! *
— А поки ви ждатимете, щоб він сказився, шельма скине кайдани, підкупить або передушить усю сторожу і втече! — басом прогув пан Бойко.— На мою думку, найкраще за старим простим звичаєм поперебивати гайдамаці одразу ноги, та й годі: нехай тоді спробує втікати.
— Пан має рацію,— погодився наглядач.
— То правда, правда, пан розсудив премудро,—підтри
мала й городничиха.— Треба ж, щоб Кармелюка було допроваджено до Кам’янця живого, щоб можна було вчинити над ним заслужену кару, а якщо він сказиться в нас, що скажуть панове судді? :
Більшість товариства підтримала городничиху й погоди-лася з думкою пана Бойка, що передусім треба буде поперебивати Кармелюкові ноги, а потім уже робити над ним інші експерименти.
З жахом слухала Олеся ці розмови, збираючи всю силу волі, щоб не зрадити свого душевного стацу ні криком, ні словом, ні рухом; тільки рука її, що була на руці подруги, весь час здригалася, та всім тілом пробігав болісний дрож, їй було не до сліз і жалю: весь мозок, все тіло дівчини охопило одне палке, нездоланне бажання: врятувати нещасного, врятувати за будь-яку ціну. Але як урятувати? Олеся навіть не могла собі уявити цього, але разом з тим вона виразно відчувала, що бажання її було таке яскраве, таке пристрасне, що воно могло дати їй і геройську силу, і винахідливість, і запал...
Тим часом розмова панства перейшла на те, які тортури і . яка страта чекають на Кармелюка у Кам’янці. Одні вважали, що, покаравши його раніше за всіма правилами добрих старих часів,— кінець кінцем повісять, інші запевняли, що проженуть крізь строй, треті віщували каторгу...
Так жваво розмовляючи, всі дійшли до тюрми,— брудпо-го, двоповерхового будинку, пофарбованого в жовтий колір, з високим муром навколо; біля входу походжав вартовий.
— Ну, шановні пані, панни й панове,— звернувся до всіх наглядач тюрми, роблячи рукою привітний жест,— хоч, може, й не чемно, але іірошу панство зачекати тут трохи, поки я сам не огляну арештантів і не приготую їх до огляду.
Всі поспішили погодитись, і наглядач хотів уя^е був зайти до тюрми, як почули, що здаля наближається стук коліс і звуки солдатської пісні, а за хвилину на головну вулицю міста Літина баско вилетіли з-за рогу дві трійки, запряжені у великі вози-деабиняки, в яких було повно солдатів. Солдати сиділи, перекинувши через полудрабки ноги, і голосно співали з вигуками й підсвистом хвацьку пісню. Навкруги возів бігла ціла хмара єврейської дітвори, в якої стирчали з розпірок хвости сорочок; хлопчики виявляли свою радість і подив криками, підскоками й голосним гортанним виском.
Поперед цього кортежу скакав на чудовому вороному коні молодий офіцер. Хмари куряви, збиті кінськими копитами й ногами жиденят, так закутали вершника, що здалеку важко було й розглядіти його обличчя.
— Москалі! — скрикнули разом і городничий, і наглядач тюрми.— Везуть гайдамаку!
В цьому вигукові прозвучала, проте, не радість, а страшний переляк.
— Папе Єзусе! В мене ще нічого не готове! Що ж робити? — сплеснув руками наглядач і, звернувшись до городничого, котрий уже повернувся спиною й намірявся йти собі, скрикнув у розпачі: — Пане городничий, але ж, пане городничий, куди пан збирається йти?
— Додому, — була коротка відповідь.
— Додому?!!
— Пшепрашам пана, там офіцер російської армії,— городничий показав на офіцера, який наближався,— не можу ж я з’явитися перед ним не в парадній формі.