І взагалі… З роботи він приходить заклопотаний, щось буркне й одразу ж іде в кабінет, займається своїми безкінечними підрахунками орбіт на міні-комп’ютері… "Хоч би іноді на мене звернув увагу, — якось дорікнула вона чоловікові. — Чи тобі орбіти зірок та планет дорожчі й ближчі?" Він здивувався: "А чому на тебе звертати увагу? Ти ж моя дружина…" — "Ну, спасибі, втішив, обрадував! — відрізала Єва. — Коли я дружина, то повинна перетворитися на хатню робітницю? Але ж я не хочу бути Прісею!"
"Я не хочу ні вас звинувачувати, ні робити вашого чоловіка страждальцем. З його боку теж готовність "споживати", а не віддавати самому, чекати незвичайного свята, створеного кимось, а не бажання творити його, не заслуговує на підтримку".
"Ну, знаєте, — енергійно заявила абонентка. — Немає коли творити те свято. Та й для чого? Відносини у сім’ї, як я вважаю, повинні бути простими і спокійними, без різних там… наївних сентиментів. Ми ж з ним не кавалер і дівчина, — вона помовчала й закінчила з образою у голосі: — А йому, бачте, захотілося свята! І взагалі, що таке любов в одружених?.."
2
Знадвору донісся моторошний регіт.
Єва здригнулась, наче пробудившись зі сну.
— Що то?.. — запитала стривожено, прислухаючись до розкотистого і неприємного реготу.
— Мартин.
— Налякав, — Єва полегшено перевела подих. — І вночі товчеться. У кого він навчився реготати, коли тут немає людей?
— То в нього такий голос і стиль крику.
— Спасибі, просвітив.
Єва поставила лікті на коліна, сперлась підборіддям на долоні і, дивлячись у вогонь, замислилась… Стривай, що ж вона тоді відповіла тій жінці на запитання про любов? Що ж усе-таки любов у зрілому віці?..
"Потяг однієї людини до іншої — це ще не любов, якщо немає чогось вищого, значнішого, суттєвішого. Перші роки подружнього життя рятує фізична близькість. А далі? Інерція буднів — жахлива річ. Любов виявляється у прагненні відчути радість, від свіч єну од радості коханого. Адже формула любові проста: якщо мені добре від того, що тобі добре, а я хочу, щоб тобі було ще краще й дію з цією метою, то я тебе кохаю… Здається, ще Стендаль говорив про "кристалізацію" любові. А народжується вона поступово, проходячи декілька фаз (захоплення, сподівання, насолода, сумнів і так далі). Найвищим етапом любові є стадія кристалізації — термін Стендаля. Це "особлива діяльність розуму, який з усього, з чим він стикається, одбирає (вишукує) відкриття, що коханий предмет володіє повними досконалостями". Простіше, уява людини, яка кохає, може перетворити жінку, іноді звичайну, буденну, в незвичайну".
"А якщо, приміром, у мене немає талану до любові? — швидко запитує співбесідниця. — Не всі ж можуть сказати: я люблю тебе".
"Але здатність до кохання не є вродженою. Ця здатність може рости, розвиватися, а може й зачахнути… Якщо людина виступає джерелом радощів, то ця людина завжди приємна. Або ще точніше: мистецтво любові є мистецтвом приносити радість".
"Це, мабуть, треба записати", — пожвавилася жінка.
Вона записує, а Єва тим часом з сумом думає:
"А чому я від Руслана ніколи не відчуваю радощів?.. Завжди він зайнятий, по-діловому зосереджений, щось вирішує, щось пише. Не квартира, а філіал обсерваторії. Навіть за столом, як снідаємо, втупиться у газету, і тільки його лисе тім’я видно…"
А вона приносить чоловікові радощі, розбудила в ньому інтерес до чогось? За консультаціями про чуже щастя ніколи подумати і про власне. Відчергує, повернеться додому, буркне щось на зразок: "Ну як там?" І по всьому спілкуванню.
Думаючи про це, Єва починає говорити вголос, мовби про співбесідницю й забула. Наче ділиться думками сама з собою:
"Ніщо не минає безслідно: ні радощі, ні страждання, які ми завдаємо один одному. Всі протиріччя, тобто скандали, непорозуміння, сутички, грубість, тільки збільшують "фонд страждання". Потім з’являються невдячність, ворожість, байдужість".
"На жаль", — почулося гірке зітхання у трубці.
"Але радість, яку приносимо близькій людині, теж не зникає, вона зберігається і працює на зміцнення любові. Ось чому мистецтво любити — це мистецтво накопичення радощів у людських стосунках. Так поступово створюється світ інтимних радощів, і він зміцнює, оновлює, збагачує любов".
"Але ж ми з чоловіком не…"
"Ви хочете сказати: минула пора обіймів, поцілунків, радісних зустрічей, хвилювань, відкриттів?.. А настав, мовляв, час буднів та роботи. Сім’я, мовляв, є, діти ростуть, що ще треба?"
"Саме це я і хотіла сказати".
"Жаль… Підтримувати нормальну температуру любові потрібно і в подружньому житті! Ділові робочі будні мають бути на службі, але не вдома. В сім’ї необхідне свято, і не просто свято, а свято любові. І як іноді для цього небагато треба — щира посмішка, довірливий погляд, теплота в очах, зичливе слово… Прихід цього свята залежить тільки від вас…"
Розмова триває і триває.
Нові дзвінки, нові скарги, нові поради.
Єва охоче і багато дає порад, а сама думає:
"А я вірю, що так просто і легко створювати й підтримувати щоденне свято любові в сірих буднях? І чому я не годна створити це свято у власній сім’ї? Невже теорія — то одне, а практика — то зовсім інше?.."
Знову дзвінок.
— Алло, "Служба сім’ї"? — цього разу чоловічий голос— Прошу вас… порятуйте. Розпадається сім’я. Точніше, ось-ось розпадеться. Я кохаю свою дружину, але вона чомусь звинувачує мене, що я їй мало приділяю уваги, тепла, душевної щедрості і так далі.
— Щоб тебе дощ намочив, Руслане! — сміється Єва. — Слава богу, нарешті згадав, що і в тебе є дружина. Звідки дзвониш?
— Із роботи, з обсерваторії. А за дощ — спасибі. З великим задоволенням побігав би під теплим літнім дощиком. Жаль, що на Марсі це нездійсненно.
— В оздоровчому комплексі, як ти знаєш, є озеро, і там, за бажанням, іде дощ.
— Не дощ, а банальний душ! І взагалі, мені вже набридла імітація. Все імітація, імітація… Сонце, зміна дня і ночі, штучне повітря, імітація земних краєвидів, дощу, лісів, полів, гір, імітація…
— …любові, — зауважує Єва не без докору. — Ти весь час імітуєш, що мене кохаєш. А мені, як і тобі, вже достоту набридла імітація. Хочеться справжніх, непідробних почуттів.
— Ну, знаєш! Ти чужим даєш поради, як зміцнювати сім’ї, як дарувати тепло, як дбати про щастя, що таке мистецтво любові, а сама… Теж мені, консультант по щастю! Ти хоч уявляєш, що воно за штука така — щастя! Тільки не теоретично, а практично.
— Ні.
— А другим легко даєш поради.
— Не так легко, як ти гадаєш, давати іншим поради, бо в самої — ні сім’ї, ні любові, а просто… банальне співіснування під одним дахом.
— Всі ми у Марса під ковпаком.
— Це не виправдання свого духовного збайдужіння.
— Тобі просто так здається! — уже сердиться Руслан. — І взагалі, чого тобі треба? Хіба ми молодята, щоб бігати на побачення?.. Життя повинне бути діловим! Ми живемо для того, щоб служити справі, яку обрали.
— Вибач, але я… стомилася. Та й телефон службовий, його не можна довго займати особистими розмовами. — Помовчала, ніби збираючись з духом: — Ти коли сьогодні прийдеш?
— Сьогодні?.. — він на мить замислився. — Прийду, мабуть, завтра. Хочу ще раз перевірити деякі експерименти. Та й об’єкт, за яким я веду спостереження, почав вести себе підозріло. Боюся щось проґавити.
— Але ж це ти говорив мені щодня.
— А в мене робота теж… щодня.
— їв тебе не болять очі від безкінечного спостереження? Пожалій хоч себе, як не когось іншого.
— У мене надто мало часу, щоб вони встигли заболіти. У добі лише двадцять чотири години, а я починаю стомлюватися після цього часу.
— І знову я буду ввечері сама?
— Попрацюй над своїми статтями. Їх у тебе чимало, і всі незавершені.
— Але ж не тільки роботою живе людина.
— Я не розумію, чого тобі треба?
— Набридли будні. Хочу свята. Свята любові! Я всім повторюю: мистецтво любити — це мистецтво приносити радість. Тільки до тебе це не доходить.
— Знову ти за своє?
Єва кладе трубку і довго сидить непорушно, обхопивши голову.
Треба було б провести аутотренінг та зняти з себе стрес, але… Не хочеться. Нічого не хочеться. Прокляті будні! Як вони засмоктують! Мов драговина… Все у них з Русланом гарно — хороший він, правильний (може, аж надто, як обчислювальна машина), а радощів немає. Немає тепла, дружби, немає всього того, що об’єднує чоловіка з жінкою в одну сім’ю, в одну духовну спільність…
Дзвінок.
Спалахує лампочка: мікрофон увімкнено.
Зітхнувши, Єва ледве переборює відчай ("З ким би порадитись про свою біду? Хто мені допоможе, хто проконсультує?") і говорить інтимно-заспокійливим голосом:
"Служба сім’ї" слухає. Говоріть, будь ласка, ми готові прийти вам на допомогу…"
— Два роки щоп’ятниці я давала іншим поради, а хто порадить мені хоч раз? Хоч один-єдиний раз?.. — Єва дивилась на Адама замислено, і в її очах танцювали відблиски багаття. — А я хочу бути щасливою. Уявляєш? Щасливою! Навіть на безлюдній планеті. Навіть у цій печері.
— Можливо, від твого щастя якісь крихти перепадуть і мені, — напівжартома відповів Адам.
— А можливо… ми будемо вдвох щасливі. — І засміялась якимось незнайомим досі грудним сміхом. — Мені здається, Адаме, що ми приречені… На щастя!
Адам лиш замахав рукою — пальця обпік, підкладаючи дрова в багаття.
Єва дивилась на Адама і думала: можливо, він і є її щастя? Всюди вона його шукала, на Землі, на Місяці, на Марсі, а знайшла ось тут, на безлюдній планеті, в печері, на Леонії. І почервоніла, квапливо зауваживши:
— Але ти, дорогий мій товаришу по нещастю, не сприймай мої слова всерйоз. Я… велика жартівниця. Люблю іноді покепкувати з чоловіків. Якось пожартувала з одним, що можу в нього закохатися. Так він, от смішно, цілий рік бігав за мною та все чекав, коли ж я в нього закохаюсь.
— Ти все вигадуєш, Єво, — спокійно зауважив Адам. — Не було у тебе таких жартів. Ти просто не знаєш… де сховатися.
— Спробуй на цій планеті від тебе сховатися! І чи варто ховатися?
Адам подумав: "Правду Єва каже: ми приречені на щастя".
— До речі, про щастя, — сказав уголос. — У мого прапрадіда-коваля, про якого я вже згадував, була улюблена поговірка: кожен сам коваль свого щастя.
— Твій прапрадід часом не працював консультантом у "Службі сім’ї"?
— Йому не було коли давати поради, бо він усе життя кував залізо, доки воно було гарячим.
Єва замислено повторила:
— Кожен сам коваль свого щастя.