Чавить чобітьми гарбузове гудиння, ось скручує соняшникові буйну голову, що неживою повисає на волокнах.
І зникає в сінях у Срулихи.
— Бож-ж-женьку ж мій,— згадує про бога баба Ликора. Й починає хапатися: — Ходімо... Ходімо до Тилимона та Ніли.
Прихапцем збирає якогось вузлика, бо по гостях не ходить з порожніми руками, й ми в тривозі виходимо надвір.
Виходимо саме тоді, коли на весь куток розлягається лемент Срулихи:
— Віддай! Віддай дитину!
Розпелехана сусідка б'ється розлюченою птахою перед Павлом Голохою, а той крутить головою, рятуючись від її пазюристих рук. Зрештою, відводить ліву руку — й навідліт б'є Срулиху, що вона, шкопертаючись, падає на спориш.
Правою рукою він тримає чорнявого хлопчика, зодягненого в білу полотняну сорочечку з мережкою на грудях. Білі полотняні штанці висять на ньому, наче на кілку. Я дивлюся на нього, а він дивиться на мене блискучими чорними очима, які так часто цвіли мені в причілковому вікні.
— Ходімо хутчій,— смикає мене за лікоть баба Ликора.— Ходімо до Тилимона.
А сама, здається, не годна відірвати від землі обважнілих ніг.
Я бачу, як Срулиха в сльозах повзе по зеленій траві й голосить. Вона повзе до Павла Голохи, що тримає за ручку маленького Марка в білій полотняній сорочечці. Павло Голоха задирає чобіт — і носаком так штурхає в груди сусідку, що вона з зойком валиться на подвір'ї.
— Ходімо, дитино, ходімо хутчій. Чуються скрики-голосіння:
— Моя дитина... Моя дитина, іроде...
Я ще бачу, як Павло Голоха тягне чорнявого Марка до груші, під якою навесні сусідка закопала свого застреленого собаку Реп'яшка. І — більше нічого не бачу, бо баба Ликора смикає мене за лікоть, аж я спотикаюся.
Вже на шляху чую раптовий постріл. Постріл долинає зі Срулишиного подвір'я.
— Що це? Що?
Баба Ликора пхає мене в плечі, водночас пальцями затикаючи мої вуха.
— Нічого... Нічого...
Та навіть затуленими вухами я чую ще один постріл і пронизливий жіночий лемент, який б'ється над нашим кутком, над усім Овечачим. Наче кричить сама земля. Наче від страшного болю кричать небеса над селом.
— Швидше, швидше, а то й нас дожене.
Світ розпачливо лементує у моїх вухах, горе плаче голосом невтішної Срулихи. Ми тікаємо, а не можемо втекти, горе та біда не відстають від нас, вони тікають разом з нами — й не відстають.
ОНИСЯ, ОНУКА ДІДОВА
— Агов, ти хто? Ноги мої летіли, я летів на ногах, а голос ударив звідкись — і я зупиняюсь. Може, озвалася калина? Може, груша? Може, яблуня? Переводжу очі з калини на грушу, з груші на яблуню — мовчать. А коли бузина? І бузина мовчить.
— Куди біжиш?
Переводжу сполошений погляд на рясний молодий вишник, бо то вишник таки озвався, питає, куди біжу.
Поміж молодого вишнику соняхи цвітуть, і мальви цвітуть, і стебла кукурудзи, і стебла конопель,— хащі Такі, що й дивитися страшног та я дивлюсь, шукаю голос. І, нарешті, бачу той голос, що озвався до мене. Бачу той голос поміж вишнику — у розквітлих мальвах, кукурудзі та коноплях. Той голос сам скидається на розквітлу мальву й лагідно усміхається.
— Чого так злякався?
Я не злякався, я здивувався, але язик не повертається в мене сказати, що я здивувався.
Бо невже ця дівоча голова так виросла в молодому рясному вишнику, як тут повиростали мальви, кукурудза та коноплі? То чому я не бачив цієї дівочої голови тут раніше, а побачив тепер ось?
Усміхнена дівоча голова дзвенить усміхненим голосом, наче ластів'їним щебетом:
— А ходи-но сюди ближче, не бійся.
Може, я б і не пішов, та ноги самі несуть... Що це так пахне? В Овечачому ніколи не доводилося чути таких запахів, ніде не доводилось... І чим далі я ступаю у вишник, тим дужче пахне, аж у голові паморочиться.
— Бери шоколад...
У руці, що запаморочливо пахне, палахкоче скибочка срібла, й ця незнайома скибочка також пахне п'янко.
— Ось так розгортай і їж.— Голос її звучить угорі, наді мною, а я боюся відірвати очі від чудного срібла, щоб не спурхнуло й не зникло.— Ось я з Вінниці приїхала до діда в гості, а діда в хаті нема... Ти не знаєш, де мій дід Ілько?.. Ілько Танцюра?..
Й рукою показує на дідову хатину, що зеленіє шапками моху на стрісі.
— Дід Ілько?— спромогаюся на голос.— Таж у діда Ілька є кінь!
— Який кінь?
— А розжився дід Ілько на коня!
— То й що?
— То дід Ілько з конем їздить скрізь!— мало вже не кричу, бо так хочеться, щоб вона все зразу втямила.— Й по Овечачому їздить! І в Новій Греблі! І в Вівсяниках! Скрізь... У нього кінь і грабарка, то він скрізь помагає. І йому скрізь щось дають.
— А-а,— тільки й озивається вона.
— А що мене розбирає страшна цікавість, наче вовка опеньки, то зважуюся запитати:
— Хто ти така?.. В Овечачому таких нема...
І вона сміється так славно, що я забуваю й про шоколад у своїй руці.
— Таж кажу, що Онися, онука дідова. Перебралася з села до Вінниці, ось ти й не пам'ятаєш мене. А це навідалася до діда в гості, скучила. І гостинців привезла. Ти любиш такий шоколад? Чого крутиш головою? А я люблю... Послухай, що ж мені тут без діда Ілька? Може, ти його пошукаєш і покличеш? О, знаєш, що я придумала? Скажи хлопцям, багатьом овечацькші хлопцям... Усі подивіться, де той дід їздить, коли онука в гості навідалася. Дід мені зрадіє, ой, зрадіє, а я вас усіх шоколадом пригощу. Німецьким шоколадом, у мене багато в чемодані. Бачиш, ген чемодан стоїть біля ґанку?.. Юо я сама кваплюся назад у Вінницю...
Біля ґанку справді щось чорніє, сяючи блискучими гострими кутами. Невже там повнісінько шоколад. який я лизнув язиком лише раз, чуючи на язиці смак, який не порівняєш ні зі смаком печеного, ні пирога з квасолею, ні з вишнею?
Ноги мої самі зриваються в політ, і я вже на своїх ногах!
Очі мої нишпорять по шляху, по вулицях і по чужих обійстях: чи не видно діда Ілька. Він дідок росту дрібненького, ледве й виріс над землею. то треба дивитися за його чалою конячкою. Щоправда й чала конячка в діда невеличка, миршавенька, та таки вища за діда Ілька.
О, якийсь дід, згорблений, з клуночком на плечі ген-ген майнув!.. І я вже біжу, наздоганяю,— та зупиняюся, бо це таки хоч і дід, але Нездійминога, а який він мені дід Нездійминога, коли онука Онися прибилася в село до діда Ілька Танцюри?
Обертаюся — і вже щодуху біжу на інший сільський куток. Де він, де? Бо Онися ото завернеться — й тільки ви її бачили...
— Дядьку Тилимоне!— весело кричу, побачивши дядька, що накульгує попереду.— А з Вінниці приїхала Онися!
Дядько Тилимон зупиняється і, вийнявши з рота цигарку, питає:
— А це ж яка Онися з Вінниці приїхала?
Спиняюсь на стежці і я, сторопівши: дядько Тилимон відати не відає? Таж він для всіх посплітав колиски, всі повиростали в його колисках, сам скільки хвастався.
— До свого діда Ілька приїхала,— белькочу спантеличено,— а його в хаті нема.
— До діда Ілька? Онися?— темним стовом стоїть дядько Тилимон.— Та не може бути!
— Хресійбо!.. І назад у Вінницю квапиться...
— Та не може бути!—ще дужче супиться дядько Тилимон.
Та що мені до дядька Тилимона, коли він не знає про діда Ілька! Біжу собі далі, аж у голові макітриться. Зустрічаю овечацьких хлопців—і тепер ми вже біжимо разом. Здибаємо Тарапатого над річкою — і вже Трапатий біжить у нашому гурті. Всі ми шукаємо діда Ілька Танцюру. Бо всім я сказав про шоколад, усім хочеться німецького шоколаду, а мені ще ж хочеться побачити й Онисю! Сам не відаю, чому хочеться, а таки хочеться, і я радий з-під землі дістати діда Ілька, аби тільки дістати.
— Куди це ви такою хмарою летите? Всіх собак поперелякували, аж земля під вами гуде.
Тітка Марія виростає поміж нашого вихору, наче вона з неба впала.
— Таж діда Ілька шукаємо...— тріщать наші голоси, наче сухі стручки гороху.
— А нащо діда Ілька шукати, коли дід удома, сама бачила.
— Онися дочекалася діда? — виривається в мене, бо я оце найдужче боявся, що не дочекається, забере чемодан з шоколадом — і гайда назад у Вінницю.
— Еге ж, дочекалася,— лихим голосом відказує тітка Марія.— Тільки чого ото ви всі так заворохобилися?
— Ура! — кричить Тарапатий, умить повертається, біжить — і ми всі гуртом біжимо слідом за ним.
Уже вечір, сонце лежить над полем, як ожеред соломи, охоплений золотим полум'ям, і ми біжимо через село на той жаристий ожеред, бо десь там — хатина діда Ілька Танцюри.
Він сидить на призьбі, поклавши сніпок розкуйовдженої голови на гострі коліна. Зводить сніпок, і з-під житньої соломи вигорілого волосся вигулькує двоє сірих очей, схожих на польових мишей.
Либонь, ці сірі мишенята перелякаються нас і ось-ось чкурнуть і заховаються в розкостриченій соломі. Дід Ілько Танцюра мовчить, і наша схарапуджена ватага також мовчить. Зрештою, в мене зринає з язика:
— А де Онися?
Щупленький, миршавенький дід карачкувато зводиться з призьби. Так, наче ось-ось пірве ломаку, щоб розігнати нас. І злякавшись, я вигукую:
— Онися обіцяла шоколад!
— Га? — озивається дід Ілько, погойдуючись на хистких ногах.—Шоколад? Який шоколад?
Я злякано оглядаюсь на хлопців, що схожі на колюче будяччя. Либонь, кинуться на мене, аби відлупцювати за те, що обманув,— і я мало не в сльозах кричу дідові:
— Обіцяла шоколад!.. Німецький шоколад!
— А-а!.. Там шоколад, там! — і показує рукою на рясний молодий вишник.— У кропиві шукайте...
Я ще отямитися не встигаю, а Тарапатий прожогом скаче у вишник, далі й інші хлопці шугають у зарості. Нишпорять, колінкують, і від їхньої метушні-шарпанини вишник аж кипить.
— А ти чого стоїш? — бубонить дід Ілько.— Гайдапо шоколад.
Я слухаю діда Ілька Танцюру так, наче й не чую, бо сам уже дивлюся на хатній причілок.
Хто то виглядає з-за причілку, чи не Онися?!
Бо одяг таки її, Онисин. Але чому так високо від землі? Та й начеб висить на сливці. Еге ж, висить на сливці. Поглипуючи на стуманілого, на вчамрілого діда, я ступаю трохи вбік, аби роздивитися краще.
Еге ж, молодесенька сливка, а на тій сливці чомусь висить весь той одяг, який сьогодні я бачив на Онисі. І спідниця її блакитна висить, і рожева блузка, і її фіолетова тоненького перкалевого краму хустина, з-під якої вибивалося її пухнасте біле волосся. І навіть разок намиста висить на кривому сучку. А внизу, біля стовбура, стоять її чорні черевики з короткими хромовими халявками.
Так, наче сливка вбралася в усе Онисине.
А чи так, наче то все залишилося від Онисі.
Мені перехоплює подих, я злякано питаю в діда Ілька Танцюри:
— Де Онися?
Дід мовби зі сну пробуджується:
— Й ти до Онисі, еге?
Я нетямкувато киваю головою:
— До Онисі.
— Й вони до Онисі?— показує на густий вишник, де вовтузяться хлопці.
— По шоколад,— кажу.
І, остережливо ступивши ще трохи вбік від якогось дивного, причмеленого діда, я далі на причілку встигаю помітити якихось людей.