Отець Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, і за нашу православну церкву дав би душу.
— Я того всього не знаю, який він для церкви, але його браток — то поганець, який не варт козаком називатися, і тому я про ніякого Наливайка чути не хочу.
— Я би таки рад, щоби зачинати з богом.
— І я того хочу, а хіба нема попа крім Наливайка? Та про те ще час говорити, церква ще не готова.
— Як не готова?
— А образи де? А іконостас? А дзвони? Навіть кадильниці не придбав... Я гадаю так. У мене є в Умані — до Умані ближче нам, як до Острога, — знакомий піп, Юрко Книш, гарний чоловік, і гарно співає. До нього напиши від мене листа, щоб або готових образів нам купив, або вишукав богомаза, який би нам всі образи до церкви вималював, які треба, та щоби роздивився за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цілу зиму. Отож з твоїм святом треба підождати на рік.
Петро схопився за голову:
— Хіба ж ті бранці будуть зимувати в редуті? Що з нашої редути станеться? Треба буде в стодолі печі поставляти, бо померзнуть. А де ж зложити хліб?
— Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собі їх хоч би зараз на слободу, а з попом то відложим справу на рік...
Нічого було говорити, коли не можна інакше. Сотник прийшов у світлицю, як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:
— Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звідсіля, за хліб та сіль дякуємо.
— А ви куди?
— На Січ йдемо або світ за очі...
— Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?
— Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редуті завелось таке, що сором козакові тут пробувати. Говорилося, що Чубівка — то мала Січ, і січовий закон тут є. І так воно тут було, поки чорт бабів не наслав. Тепер тут не Січ, а бабський кагал. Козаки нівечаться, бабіють, місто козацького ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дівками, а старий Касян дітей няньчить...
— Та хіба ж ви не бачите, що всі ті люде підуть у село жити, а тут заведеться старий січовий порядок?
— Бодай так пси траву пасли! Хлопці забігати будуть на село до дівчат, нікому буде в редуті службу робити. Зле ти, пане сотнику, діло обдумав, нам того не треба було.
— Пождіть ще зо два дні. Я обдумаю діло ще інакше.
— Нічого не продумаєш. Один вихід: відігнати слобожан куди-інде.
Сотник узявся за голову. Справді, старші козаки, по приміру Максима, порозлітаються, останеться сама молодь, а тій все зелено в голові.
Сотник покликав Касяна:
— Що будемо робити, старий товаришу? Ми собі біду напитали, козаки старші ремствують і втікати збираються від нас. Ось тільки що Максим з Ониськом подякували за хліб та сіль.
— Хай ідуть з богом, я відсіля не рушуся і моїх сиріток від себе не дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже пора дати старим костям одпочити.
— Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редуті осавулом буде?
— А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.
Якраз надійшов Петро.
— Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втікають? Ось Максим нагородив мені сім міхів полови.
— Боже мій! Та зараз нині забираю всіх слобожан на село.
— Він каже, що хлопці до дівчат забігатимуть, а в редуті собаки сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свій дозвіл дав?
— Пане сотнику, таке можуть говорити старі діди, яким заздро, що ніяка дівчина їх не хоче. Але світ для молодих. Коли б світ так робив, то би рід людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителів: "Ростіте і множітеся, ісполняйте землю..."
— Але через бабу й Адам в раю не вдержався, —' докинув Максим, що збоку прислухався тій розмові.
— А господь казав ще інакше, — говорив Петро — "Не добре єсть чоловіку єдиному бути, сотворім єму человічицу".
— До чорта зі всіма чоловічицями, тьфу, — сказав Максим і хотів відходити.
— Пождіть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Січі жінкам під карою смерті не можна жити, бо такий закон.
— Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.
— Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, і знаєш, що на Запорожжі, поза Січчю, живуть жонаті козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то кожний вилазить із запічка, хапає за шаблю і — знову козак, ще може завзятіший, чим той нежонатий, бо він стає в обороні своєї небоги та діточок, правда, що так?
— Ну і що з того?
— Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редуті, то наша Січ, а там, за редутою, то наше село. А те, щоби молоді козаки не нівечилися, на це в рада; закон. Не вільно виходити, та й годі. А хто не послухає закону, то зробиться з ним те, що й на Запорожжі. Не бійсь, у старого Касяна тверда рука.
— Ні, синку, — каже Касян, — твоя рука твердіша, і я саме говорив сотникові, щоби тебе на моєму місці поставив. Мені вже час спочити та за піччю галушки жувати.
— Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашій Січі. Порядкування села передай твоєму побратимові Маркові, а ти заводи тут порядок, як знаєш
— Це для мене велика честь по старім козарлюзі Касянові тут осавулувати, та я ще замолодий.
— Пішла би я, та боюся, — говорив Касян, — не відмовляйся, тебе Ще кошовим не вибирають, а слухай, що старші говорять.
Петро став осавулом у Чубовій редуті. Проголосив це сотник усім, що зібралися обідати. До них говорив Петро:
— За вас, товариші, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебі так випарю, що йому біс присниться. У цю неділю відправимо молебень, і всі слобо-жане підуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по корові і хліба стільки, щоби перезимував, а про все інше треба самому промишляти. Кожний дістане і зброю. У вільних хвилях від роботи, коли сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара і раз, і другий не поможе, тоді зі слободи проженемо на чотири вітри. Жінкам до редути під карою смерті приходити невільно. Село має собі вибрати свого старшину, котрого всі мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут проголосив, такий буде наш закон козацький. Розуміли?
— Добре, того будемо держатися.
— Пам'ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого добра. Під боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усіх забере, як кури з-під стріхи, і в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто вибрав собі дружину, хай тебе запишу у реєстр.
Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з дівчиною, а хто з молодицею.
Надійшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вісімнадцять літ зі старшою молодицею, літ понад сорок. Всі стали сміятися, а Петро, оглянувши їх, каже;
— Ти, Климе, хочеш з нею жити?
— Так.
— Підожди, я тебе зараз звінчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття і став з цілої сили парити прутом та по кожнім ударі приговорював:
— Беру собі тебе за жінку, а іж тебе не опущу. Ось тобі, жовтодзюбий ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-під носа не висохло, а він женився би! Тепер, княгине, прочитаю тобі шлюб... — Із бабою зробив те саме. — Недавно тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш мені хлопця-молокососа баламутити... Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о хлібі й воді...
Усі страшно сміялися, а сотник на рундуку аж присідав зі сміху.
Максим каже до Ониська:
— А що, товаришу, йдемо?
— Ні, лишімся, той дасть собі раду, і буде порядок. Такого не сором і старому слухати.
І справді, відтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане пішли на село жити. Кожний порався під зиму в хаті й коло хати дороблював, чого йому не ставало.
Петро часто скликував слобожан у редуту, і тут зарядив вправи військові. Першого, що спізнився, вибив. Показалося, що Петро строгіший був, чим Касян. А мимо того всі його любили, бо й порядкувати любив, і оповів щось цікавого, і на бандурі заграв та заспівав.
Сотник послав з листом до Умані по образи й за те заплатив червінцями. Попа Юрка Книша замовлено заздалегідь, щоби приїхав посвятити церкву, коли буде готова, і повінчати слобожан. Коли це буде, сотник опісля дасть йому знати.
Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця Юрка Книша:
"Ваша милость, благочинний отче!
Я, товаришь славного сечового Запорожского войска і наказний сотникъ Иванъ Чубі на козацкой редутЬ тогож имене надь рікою Сенюхою положеной, упорядковавши на способъ козацкій запорожскій слободу Чубівку, прошу со всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити наші новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда жиетъ въ безбрачномъ сожитію, ибо священника не было доселЬ, то жиченіемъ нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитаніе учинити соблазны избЬженія ради. Такожде было бы желаніемъ нашемъ приобрЬсти нам попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохію имЬ л и для насъ богослуженіе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.
Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою и осаулъ Петрі Конашевичъ".
Листа того повіз відділ козаків, забравши з собою два вози, навантажені всяким добром для протопопа Книша.
У той час приїхав до Умані о. Дем'ян Наливайко. Він був з о. Юрком добрий знайомий, і того року загадав його відвідати. Якраз під ту пору приїхали козаки з листом від Чуба. О. Юрко прочитав листа і передав його о. Дем'янові.
— Не знаю, звідкіля у тій пустині такий гарний писар знайшовся, ось глянь.
О. Дем'ян довго придивлявся листові, читав, став щось нагадувати собі, а далі вдарився радісно по полах і аж скрикнув:
— А я по ньому вже й панахиду відправив...
— Хто ж то такий?
— А ось тут підписаний Петро Конашевич, колишній спудей Острозької школи. Та скажи мені, хто цей лист приніс, і приклич його сюди.
Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В міру того, як слухав оповідання козака, щораз більше цікавився о. Дем'ян. Був дуже радий, дізнавшись, що і Петро, і Марко живі та здорові.
— То ціла з тим історія, — говорив о. Дем'ян до о. Юрка, — там, в бурсі, зчинилася халепа дітвацька з наклепу одного диякона. Та по тім всім одної ночі, серед лютої зими, пропали оба хлопці, а з ними й диякон, Артемій звався.