Плутон ніби пожартував наді мною, ви-явивши поміж мороком пустелі прекрасний фантом, щоб роздирати моє серце надіями та сумнівами.
Я приніс до корабля чимало зразків гірських порід та кристалів. Аналіз показав, що щільність речовини планети перевершує земні породи в десятки разів. Це був особливий стан елементів. Чи не є Плутон грандіоз-ним штучним ковчегом, створеним таємничою цивілізацією для мандрів у зоряних просторах. А може, й в ін-ших координатах часу-простору.
Я вирішив розширити коло досліджень. Намітив маршрути. Саме в цей час, неподалік від статуї Невідо-мого, мене чигала несподівана пригода.
Над зубцями скель зійшла зірка — Сонце. Я кілька хвилин з ніжністю споглядав ЇЇ, посилаючи в той бік свої думи, серце, найкращі почуття. Зненацька на тлі зоряного простору майнуло ніби мерехтливе крило. Не-вловима мить — і вертикальна людська постать з’явилася на шляху до скульптури. Вона була тремтлива, не-стійка і міняла інтенсивність своїх барв. Колихнувшись, постать рушила до мене.
Морозець прокотився поза спиною. Що це? Невже житель Плутона? У світлі далекого Сонця істота зда-ється напівпрозорою. Подібна до людини Землі. Граціозна жінка. В серці з’явився острах: може, галюцинація?
Постать жінки наблизилась. Обриси її імлисті, але видно яскраві очі, повні вуста. Почулися схвильовані слова:
— Друже Буревій! Нарешті ми знайшли вас. Ми врятуємо вас.
Я занімів від несподіванки. Ні, ні, це не може бути! Це гра втомленого розуму.
А жінка, простягнувши руки до мене, лагідно промовила:
— Ми пишаємося вами. Ще трохи — і ви будете на Землі. Ви чуєте мене? Ви розумієте?
Я проковтнув клубок у горлі і хрипко сказав:
— Я чую вас. Але хто ви? Тут відсутнє повітря, а ви — без скафандра. Як же я чую вас?
— Не бійтеся, — усміхнулася вона, — я не привид. Нема часу пояснювати. Майте терпіння. Я мушу зни-кати… Повідомте ваші координати. І ввімкніть прожектор через двісті годин. Чуєте? Через двісті годин!
Я продиктував координати. Хотів ще щось запитати, але постать жінки розпливлася туманом і зникла.
Долаючи сумніви й зневіру, я наступні сто п’ятдесят годин монтував на скелі біля корабля прожекторну установку. Підвівши кабелі, ввімкнув атомну батарею. Потужний блакитний сніп променів пронизав простір, загубився в безмежжі. Полегшено зітхнув. Якщо в моєму видінні є якась правда — то друзі побачать прожек-тор. Знайдуть і корабель, і мене.
Минали тягучі години.
Я виходив вартувати біля прожектора, палав на багатті надії та відчаю.
І ось… зненацька… з боку Сонця заіскрилася маленька зірочка. Сяйво її потужно посилювалося, нарос-тало.
О доле! Це ж квантовий корабель! Те видіння не було привидом. Вони своєчасно прилетіли, як і обіцяла жінка.
Зірка лягла на планетну орбіту, зникла за обрієм. У мене потемніло в очах. Невже не помітили прожекто-ра? Його видно за тисячі кілометрів у космосі. Невже промах?
"Спокійно, спокійно!" — Промовляв я сам до себе. Вони повернуться, обов’язково.
Чому так важко? Паморочиться в голові, спазми в грудях.
Я похитнувся, впав. Розкинув руки, щоб утриматися. Та прірва нездоланно тягла вниз.
"Тільки б не було пробоїни в скафандрі", — майнула остання думка.
Зірки сплелися в барвисте мереживо, закружляли, оточивши мене мерехтливою спіраллю. Тіло безвільно занурилося в шар дрібних крижинок.
Хвиля забуття заколисала мене і понесла у безвість…
Мені марилися космічні простори. Тільки були вони не чорні, а ніжно-блакитні. І зірки здавалися не да-лекими сонцями, а близькими й рідними істотами.
Я мчав між планетами й зірками в супроводі багатоголосої мелодії. Якась частка свідомості дивувалася, що не потрібно мені було ракет або іншого пристрою. Можна було летіти просто так — силою власного во-ління.
Спочатку зірки мали вигляд пульсуючих вогняних квіток у небі. А потім, коли я підлетів ближче, розпі-знав, що то знайомі люди. Ось Колослав. Ось покійна мама. Поруч — друзі по школі: Юрко, Рамат, Юріана. І в кожного в грудях палає квітка. Ба, то не квітка, а серце. Зорі — то серця людей. А я досі не відав про це. Як чу-дово! Треба неодмінно розповісти всім про таке диво. Всі будуть раді, що зірки — не кулі розжареного газу, а рідні, теплі людські серця.
Десь із простору підпливла ще одна зірка-серце. Це дівчина. Звідки вона знайома мені? Нібито ніколи не зустрічалися, проте її серце здавалося дуже близьким, невіддільним від мого.
Дівочі очі заглянули глибоко в мою душу, почулися ніжні слова:
— Як довго я чекала тебе. Хоч і прекрасно в небі, поміж інших зірок, але ж ти один-єдиний. Колись нас розлучили, і ми вже тисячоліттями шукаємо свою долю. Хочеш знову бути спільним серцем?
Я щасливо засміявся. Так ось в чому таємниця кохання? Так просто? Злити два серця в одне?
Я розкрив обійми, кинувся до рідного серця. Але зненацька загуркотів оглушливий грім. Навстріч мені наїжачилися чорні кам’яні громаддя і зелені вістря гострих кристалів. Таємниче дівоче серце зникло. Замість нього випливло з імли титанічне темне обличчя. Де я його бачив?
Гори. Широка рівнина. Далеке Сонце. Пустеля, і над нею байдуже сяйво світил. І статуя. Статуя таємни-чого Брата. Погляд його занурений у безодню Космосу, шукає розгадки віковічної тайни Буття. Вуста його во-рушаться, і чути суворі слова:
— Не поспішай, брате. Щоб стати єдиним серцем, треба забути ті віки, коли ти був розділеним серцем. Самозречення й подвиг — ось твій шлях. Чи знайдеш у собі силу, щоб ввійти добровільно в озеро вогняне?
Вістря кристала пронизало моє серце. Гострий біль блискавично змів з поля свідомості все — зірки, сер-ця, гори, статую. Я застогнав. Поворухнувся. І одразу ж почув грубувато-ніжний голос:
— Нарешті отямився. Вставай, вставай! Нема часу кабанитися.
Я розплющив очі. Наді мною схилилося знайоме обличчя. Хто це? Невже Колослав? Як, звідки? Він же на Місяці. А тут Плутон… Ба, мабуть, не Плутон. Бо я без скафандра, довкола стіни невеликої каюти, за широ-кою спиною Колослава у оптичних отворах мерехтіння зоряних сузір’їв. Ми в польоті? Отже, я врятований?
— Проспав, — сміється Колослав, і рудувате волосся смішно майорить над високим чолом, ніби язички полум’я. — Ех ти, ледащо! Скільки з тобою мороки. Шукай тебе серед снігів Плутонових! Витягай, неси. Гада-єш — легко?
— А ти все такий же, — радісно озвався я, вже цілком прийшовши до тями. Потім, згадавши, де я був недавно, я поторсав товариша за руку. — Послухай… А як ви дізналися, де я? Хто вам повідомив?
— Як хто? — здивувався Колослав. — Ти сам.
— Я?
— А хто ж іще?
— Як?
— А тобі це краще знати. Тут я нічого не розумію. Суцільна містика. Прискакали з Інституту Думки по-сланці до Космоцентру. Ваш Буревій, кажуть, на Плутоні. Негайно посилайте квантовий корабель туди. Дають координати. Ми засумнівалися. Вони продемонстрували відеозапис. Туманно, нечітко… проте там записано контакт з тобою… серед скель Плутонових. Всякі там сентиментальні думки. Ну, а далі — ти знаєш. Ми рвону-ли в Космос. І забрали тебе.
Я зачудовано вислухав друга, а потім сказав:
— Неймовірно. Я теж був свідком такого дива, що свідомість відмовляється вірити. Раптом серед криги, поміж мертвих скель — привид жінки.
— Не привид, — пролунав іронічний бас за спиною Колослава, — а мій асистент, співробітник Інституту Думки Ріона. Чудова дівчина. Не має жодного зв’язку з привидами.
— О, — відсунувся вбік Колослав, — шановний академік тобі все пояснить. Керівник Інституту Думки Багрян. Сам побажав летіти до тебе на Плутон.
— До мене? — здивувався я. — Чим я заслужив?
— Заслужив, заслужив, — махнув рукою Багрян, схиляючись до мене. Академік був невисокий, повно-видий, але погляд його пронизував наскрізь. Очі прозорі, холодні, ніби криниці з іскристою водою. Дуже дивна людина.
— То скажіть же мені, чим я вас зацікавив?
— По-перше, навіть дитина могла б зрозуміти, що експерименти з передачею думки краще ставити в ко-смічних масштабах, а по-друге…
— Заждіть, — скрикнув я, — невже видіння, яке я бачив там, на Плутоні… телепатичний сигнал із Зем-лі?
— Саме так, — кивнув Багрян. — Заспокойтесь. Для вас хіба це дивина? Пам’ятаєте наші давні супереч-ки? Між Космоцентром та Інститутом Думки? Ви твердили — кванти підкорять простір. А ми наполягали — думка.
— Пам’ятаю, — пробурмотів я. — Це було давно. Років сім тому. Я серйозно не сприймав ту суперечку.
— Тим гірше, — іронічно заперечив Багрян. — Смішно те, що найкращі докази на нашу користь дав ко-смонавт.
— Хто ж?
— Ви. Саме ви. Тільки завдяки нашим експериментам ви врятовані, здобуто цінні відомості про Плутон, підтверджено можливість міжпланетного та міжзоряного зв’язку на принципово нових засадах.
— Гаразд, — не здавався я, — хай у вас ведуться експерименти, щось там виходить, але зі мною домов-леності не було? Факт. Я перебував за шість мільярдів кілометрів від Землі.
— То й що? — ласкаво підхопив Багрян. — Відстань у телепатії не має значення. Тут діють інші законо-мірності й константи. В хвилини відчаю (а у вас були саме такі хвилини, спробуйте заперечити!) конденсується колосальна психічна енергія, могутнім розрядом генерується у простір. По закону тотожності цей розряд при-ймається психічно близьким суб’єктом. Саме так відбулося тут. Ми одразу виявили двох…
— Кого двох?
— "Психодвійників". Індивідів, психічний резонанс яких вібрує в одній частоті. Працівник, про якого я казав, — дівчина. Ви знаєте вже її ім’я. Ріона. Дуже талановита. Правда, розхристана, недисциплінована. Саме вона прийняла ваш заклик.
— Я жодного заклику не робив, а просто внутрішньо прощався з Землею.
— От-от! — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання, яке їй пощастило від-творити через оптичний психоінвертор.
— А я? Чому я побачив дівчину там, на Плутоні?
— То — особливий експеримент, — радісно потер долоні Багрян. — То ефект створення особливого… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного: чи підете ви до нас?
— Куди? Звідки?
— З Космоцентру. До Інституту Думки.
— Мене забрати від космосу? Це нереально.
— Навпаки, — сердито замахав руками Багрян. — Не забрати вас від космосу, а дати вам космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з ученими-техніцистами, доводячи їм, що космос неможливо опанувати ракетами.
— Дивлячись якими ракетами, — ревниво заперечив я.