Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. "Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському".
Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. "Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри
мають, ніж я. А тринітар?"
Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. "Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів". Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?
Раб бунтувався проти власті господина свойого. Вічна залежність, безнастанний послуг, повсякчасна тінь, у якій йому поводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честилюбиву душу.
"Гарно! Регіментар ти єси, а ми підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти прикази твої вірно... Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як куклами в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!"
Кинув Ломиковського письмо на стіл.
"Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас".
Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню вткнув. "Малися, щоб Господь устроїв усе по добру". Не прийняв. Він не нищий. "А чого ж ти тут лежиш?" — "До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле"
Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?
Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив.
Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: "Здоров був, батьку!"
"Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу", — сказав і повалився трупом.
Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. "Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має".
Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. "Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!"
Орлик встав. "Що ж тоді?.. — питався сам себе тривожно. — Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть...
Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, нігде ні живого духу. Спить. Один, добре вимірений удар штілєту, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в табор другим боком, і — кінці в воду".
Орлик гірко всміхнувся: "Фантазії. Зрада Валлєнштайнових офіцерів, український Хеб". Він неспосібний до того.
Чув жар в очах. Чи не яка недуга?
Прикладав руку до висок. Рука дрижала й була гаряча.
"Всі ми, ніби в бреду. Він один здоровий, він один знає, чого хоче і що йому робити, отсей старий, дряхлий чоловік, що так спокійно спить за шовковою стіною, тоді як його генеральний писар, молодий і дужий Пилип Орлик, з ума сходить. Кінець тому, кінець! Піди, кинь йому цей лист і скажи, що довше гратися в політичні піжмурки не будеш. Складай перо й печать і йди собі від нього, до жінки і дітей, ти ж муж і батько. А як не пустить? Так вночі вихопиться з табору і поїде геть, щоб не бути при ньому й не відповідати, як генеральний писар, за тую небезпечну затію..."
— Пилипе! — почувся Мазепин голос з третього переділу. — Є ти там, Пилипе?
Орлик встав, поправив пояс, пригладив рукою чуб, взяв Ломиковського письмо і відхилив занавісу. "Йди геть! Геть!" — приказував собі в душі.
Гетьман глянув на свого писаря, піднявся, сів на ліжку, очі в нього вп'ялив.
Орлик хотів видержати цей погляд — не міг. Повіками зіниці накрив.
Турецькі узори затанцювали на долівці, соняшні квадрати засуєтилися, як живі, гетьманська хоругов залопотіла, як крилами птах.
"Втікати, втікати, втікати!" Ноги трималися землі. Рушитися не міг. Стояв у ногах постелі. Лист "дурницями" записаного паперу дрижав у його руці.
— Пилипе! — почув м'ягкий оксамитовий голос.
— Слухаю милості вашої, — відповів, підступаючи до гетьманської руки.
Перед ним лежав гетьман Мазепа.
— Важко тобі. Пилипе. Гадаєш, мені легко? — казав гетьман, беручи Орлика за руку і притягаючи його до свойого ліжка. — Сідай. Побалакаємо хвилину. Багато часу не маю. бо нині ще треба бачитися з тринітарем, з отсим шпигом, знаєш.
Орлик сів на краєчку лавки. Голова йому горіла.
— Хвилюєшся? — почав гетьман. — Розумію тебе. Жінка, діти. Що ж! Кажи. Коли в тебе сили нема, я не налягаю, іди до них. Важко мені оставатися без тебе, але не хочу, щоб Орлик в куропатву перемінився. Краще випущу його з клітки, хай летить.
Орлик віри ушам своїм не йняв. Чи справді він це чує, чи лиш йому в бреду верзеться?
— Кажи, Пилипе, кажи! Ще час. Ще можеш умити руки свої, як Пилат, простять тобі. За декілька днів, може, буде запізно. Рішайся!
Орлик незчувся, коли коліна його опинилися на долівці, а голова припала до постелі.
— Пане мій! Не проганяй мене від себе. Не гідний я ласки твоєї, не варт бути вірником твоїм, бо я лиш чоловік. Але — поборю я ворога в собі, не зраджу тебе, як жінці і дітям своїм щастя бажаю.
Почув долоню гетьмана на своїй голові.
— Недобру клятву проговорив ти, Пилипе. Щастя жінці й дітям своїм бажати і мені вірним оставатися — не все одно. Родина — щастя і служба вітчизні своїй — теж щастя. Подружити ті два щастя з собою — це вже забагато добра. Треба забути про одно, щоб другому служить. Я про все думав, Пилипе. Про жінок і дітей ваших теж. Не хочу їх безпомічними лишати, бачить Бог, як не хочу. Та чи зможу я захистити їх перед важкою рукою царя, котрий навіть Меншикова в злості не щадить, не знаю. І тому, жалуючи тебе, ще раз кажу, як хочеш, іди до них.
— Остануся біля тебе, Іване Степановичу, аж до смерті.
— Моєї?
— Ні, своєї. Так мені, Боже, допоможи!
Гетьман підніс його і казав сідати.
— Що ж там письмо? — спитав нараз другим голосом, спокійним, діловим. — Написав Ломиковський? Покажи!
Гетьман прочитав.
— От тут ще треба справити, Пилипе, щоб сумніву ніякого не було.
Подиктував в однім і другім місці змінені речення в тій самій актовій мові, в якій зложено було письмо і якою він писав свої універсали й листи до полковників і старшин.
— Підеш до Ломиковського, щоб ще раз переписав це прохання і щоб завтра вранці приніс мені. Хай прийде також Апостол, Горленко, Зеленський і, розуміється, ти. А тепер зайди до холодної, виведи звідтам нашого шпига і достав його тут. Поклич Кендзеровського.
Орлик розпрощався з гетьманом. Цей ще раз завернув його.
— Якщохощет Господь, да устроїт. Пригадуєш собі?
— Пригадую.
— А все ж таки маєш час до завтра, роздумай гаразд.
Діло велике й важке. Якщо не почуваєш у собі сил витривати біля мене аж до кінця, щасливого або ні, так краще скажи, і відпущу тебе.
— Витриваю, милосте ваша!
Кендзеровеький перший прийшов. Поміг гетьманові вбратися і накрив стіл до вечері.
Робив це, коли гетьман не хотів мати ні чурі, ні служок біля себе, довіряв йому. Стародубського полковника свояк, дослугував ранги біля гетьмана, до котрого приляг цілим серцем.
— Що чувати? — спитав його гетьман.
— Нічого незвичайного. В таборі, як в улику, шумить. Так перед кождим походом буває. Козаки хвилюються.
— Що кажуть?
— Всячину торочать. Той клянеться, що на шведів у степу наткнувся і ледви втік, другий запорожців бачив, як із Січі до нас тягнули, третій короля Станіслава десь пізнав, — чого хто собі бажає, те й увижається йому.
Гетьман усміхнувся.
— Нашим усе чогось нового захочеться.
— Надокучила Москва.
— І ти на тую нуту співаєш? А дух у таборі який?
— Як звичайно, козацький. Молодики сумують, а старші розважають себе і їх, то жартами, то чаркою.
— Розважають?
— Розважають, милосте ваша.
Кендзеровський бачив, що гетьман не від того, щоб щось веселого почути.
— Вчера був я свідком веселої приключки.
— Якої?
— У вдарній сотні Прилуцького полку гостилися старшини. Сотник Федір, випивши трохи, куняв. Нараз хтось гримнув: "В удар!" Старий сотник зірвався, вискочив з куріня, допав коня і сів, але лицем не до голови, а до хвоста. Товариство в сміх. Котрийсь із молодших і каже:
"Ваша милість їдуть назад".
Сотник страшно подивився на нього.
"Не знаєш, куди їду, так і знати не можеш, чи вперед іду, чи взад. Це одно, а друге, як треба, то поверну конем і поїду вперед, а третє, піди-но ти краще та купи мені табаки" (він родом із-за Збруча й нюхає табаку). Насилу зняли його з коня.
— Краще жартувати, аніж сумувати, але ось і Орлик шпига веде.
Гетьман гукнув на шпига:
— Увійди!
Цей, згорблений, увійшов у шатро. Але як тільки опустилася за ним занавіса, випрямив спину і латинським привітом повітав гетьмана. Кендзеровський подав зимну вечерю і налив чарки. Гетьман відправив його з шатра з тим, щоб, як затрублять у таборі на сон, прийшов до нього.
Гетьман з тринітарем по-латинськи балакали. Гетьман дякував йому за корисну і справну вислугу, нагородив щедро і вгостив на славу.
— Діло добігає до кінця, а тоді пічнеться щолиш властива акція з новими союзниками.