Похиливши голову, спокійно, рішившись на все можливе, стояв Максим під піднесеною сокирою Бурунди. Тільки Тугар Вовк, не знати чого, тремтів цілим тілом.
— Е, що нам так довго ждати! — скрикнув наостанку Бурунда.— Раз мати родила, раз і гинути прийдеться. Але поперед мене гинь ти, рабе поганий!
І він із страшенною силою замахнувся, щоб сокирою розлупати Максимову голову.
Але в тій хвилі блиснув меч Тугара Вовка понад Максимовою головою, грізна, вбійча рука Бурунди враз із топором, відтята одним замахом від рамені, впала, оббризкана кров'ю, мов сухе поліно, в воду.
Ревнув з лютості і з болю Бурунда і лівою рукою стис Максима за груди, а його очі з виразом пекельної ненависті звернулися на зрадливого боярина.
Але в тій самій хвилі Максим похилився і з цілою можливою натугою вдарив страшного туркомана головою і плечима в лівий бік так, що Бурунда від сього удару стратив рівновагу і покотився в воду, потягнувши за собою й Максима.
А в слідуючій хвилі зашуміло повітря, і величезний камінь, кинений з тухольської метавки руками Захара Беркута, з лускотом грюкнув на купку ворогів. Бризнула аж до хмар вода, загуркотіло каміння, роздираючий серце зойк залунав на березі,— і за кілька хвилин гладка й тиха вже була поверхня озера, а з Бурундової дружини не було ані сліду.
Мов мертва, без духа стояла над берегом тухольська громада.
Старий Захар, досі такий сильний і незломний, тепер тремтів, мов мала дитина, і, закривши лице руками, ридав тяжко. При його ногах лежала зомліла, непорушна Мирослава.
А втім, радісний крик залунав іздолу. Молодці, що плавали на плотах, наблизившись до того місця, де потонув Максим з Бурундою, разом побачили Максима, як виринав із води, здоровий і сильний, і повітали його веселим криком. Радість їх живо уділилася цілій громаді. Навіть ті, що потратили своїх синів, братів та мужів, і ті радувалися Максимом, немов з його поворотом повертали всі дорогі серцю, страчені в бою.
— Максим живий! Максим живий! Гурра, Максим! — залунали громові окрики і понеслися широко по лісах і горах.— Батьку Захаре! твій син живий! твій син вертає до тебе!
Тремтячи з глибокого зворушення, з сльозами на старечих очах, піднявся Захар.
— Де він? де мій син? — спитав він слабим голосом.
Весь мокрий, але з лицем, роз'ясненим радістю, вискочив Максим із плоті на беріг і кинувся до ніг батькові.
— Батьку мій!
— Синку, Максиме!
Більше не міг сказати ні один, ні другий. Захар захитався і впав у могутні Максимові обійми.
— Батьку мій, що тобі такого? — скрикнув Максим, бачучи смертельну блідість на його лиці і чуючи ненастанну дрож, що потрясала його тілом.
— Нічого, синку, нічого,— сказав потихо, з усміхом Захар.— Сторож кличе мене до себе. Чую його голос, синку. Він кличе до мене: "Захаре, ти зробив своє діло, пора спочити!"
— Батьку, батьку, не говори того! — ридав Максим, припадаючи коло нього. Старий Захар, спокійний, усміхаючись, лежав на мураві, з лицем проясненим, зверненим до полуденного сонця. Він легко відняв руку свойого сина від своєї груді і сказав:
— Ні, синку, не ридай за мною, я щасливий! А глянь лише тут обіч. Тут е хтось, що потребує твоєї помочі.
Озирнувся Максим і задубів. На землі лежала Мирослава, бліда, з виразом розпуки на прегарнім лиці. Вже молодці принесли води, і Максим кинувся відтирати свою милу. Ось вона дихнула, створила очі і знов зажмурила їх.
— Мирославе! Мирославе! серце моє! — кликав Максим, цілуючи її руки,— прокинься!
Мирослава мов пробудилась і здивованими очима вдивлялася в Максимове лице.
— Де я? що зо мною? — спитала вона слабим голосом.
— Тут, тут, між нами! коло твойого Максима!
— Максима? — скрикнула вона, зриваючися.
— Так, так! гляди, я живий, я свобідний!
Довго-довго мовчала Мирослава, не можучи прийти до себе з дива. Втім разом кинулася на шию Максимові, а гарячі сльози бризнули з її очей.
— Максиме, серце моє!..
Більше не могла нічого сказати.
— А де мій батько? — спитала по хвилі Мирослава. Максим відвернув лице.
— Не згадуй про нього, серце. Той, що важить правду й неправду, важить тепер його добрі і злі діла. Молімося, щоб добрі переважили.
Мирослава обтерла сльози з своїх очей і повним любові поглядом глянула на Максима.
— Але ходи, Мирославе,— сказав Максим,— ось наш батько, та й той покидає нас.
Захар глядів на молоду пару ясними, радісними очима.
— Клякніть коло мене, діти,— сказав він потихо, слабим уже голосом.— Доню Мирославе, твій батько поляг,— не судім, чи винен, чи не винен,— поляг так, як полягли тисячі інших. Не сумуй, доню! Замість батька доля дає тобі брата...
— І мужа! — додав Максим, стискаючи її руку в своїй.
— Нехай боги дідів наших благословлять вас, діти! — сказав Захар.— В тяжких днях звела вас доля докупи і злучила ваші серця, і ви показалися гідними перестояти й найстрашнішу бурю. Нехай же ваш зв'язок в нинішню побідну днину буде порукою, що й наш народ так само перебуде тяжкі злигодні і не розірве свого сердечного зв'язку з чеснотою й людяним норовом!
І він холодними вже устами поцілував у чоло Мирославу й Максима.
— А тепер, діти, встаньте і підведіть мене крихіточку! Я хотів би ще перед відходом сказати дещо до громади, якій я старався щиро служити весь свій вік. Батьки і браття! нинішня наша побіда — велике діло для нас. Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. Чи нашою хитрістю тілько? Ні. Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас. Але я знаю, браття, і чує се моя душа, що се не був остатній удар на нашу громадську твердиню, що за ним підуть інші і вкінці розіб'ють нашу громаду. Погані часи настануть для нашого народу. Відчужиться брат від брата, відмежиться син від батька, і почнуться великі свари і роздори по руській землі, і пожруть вони силу народу, а тоді попаде весь народ у неволю чужим і своїм наїзникам, і вони зроблять із нього покірного слугу своїх забагів і робу-чого вола. Але серед тих злиднів знов нагадає собі народ своє давнє громадство, і благо йому, коли скоро й живо нагадає собі його: се ощадить йому ціле море сліз і крови, цілі століття неволі. Але чи швидше, чи пізніше, він нагадає собі життя своїх предків і забажає йти їх слідом. Щаслив, кому судилося жити в ті дні! Се будуть гарні дні, дні весняні, дні відродження народного! Передавайте ж дітям і внукам своїм вісти про давнє життя і давні порядки. Нехай живе між ними тота пам'ять серед грядущих злиднів, так, як жива іскра не гасне в попелі. Прийде пора, іскра розгориться новим огнем! Прощайте!
Важко зітхнув старий Захар, зирнув на сонце, всміхнувся, і по хвилі вже його не стало.
Не плакали за ним ні сини, ні сусіди, ні громадяни, бо добре знали, що за щасливим гріх плакати. Але з радісними співами обмили його тіло і занесли його на Ясну поляну, до стародавнього житла прадідівських богів, і, зложивши його в кам'яній контині, лицем до золотого образа сонця, вміщеного на стелі, потім привалили вхід величезною плитою і замурували.
От так спочив старий Захар Беркут на лоні тих богів, що жили в його серці і нашіптували йому весь вік чесні, до добра громади вимірені думки.
Багато змінилося від того часу. Аж надто докладно збулося віщування старого громадянина. Великі злигодні градовою хмарою перейшли понад руською землею.
Давне громадство давно забуте і, здавалось би, похоронене. Та ні! Чи не нашим дням судилось відновити його? Чи не ми се жиємо в тій щасливій добі відродження, про яку, вмираючи, говорив Захар, а бодай у досвітках тої щасливої доби?
Нагуєвичі, дня 1/Х-15/ХІ 1882.
ПРИМІТКИ
Повість була надрукована вперше в 1883 році в ж. "Зоря" .№№ 7—15. Того ж року вийшла окремим відбитком з журналу (Львів, накладом редакції "Зорі", 184 с.).
У другому виданні повісті (Львів, 1902, накладом Українсько-руської видавничої спілки, 224 с.) І. Франко виправив не лише мову, орфографію, пунктуацію, а й зробив незначні зміни в тексті, переніс епіграф з Пушкіна: "Дела давно минувших дней, Преданья старины глубокой" на кінець передмови, в попередньому виданні епіграф стояв перед першим розділом повісті.
У першому і другому виданнях повісті друкувалася передмова. Ось її текст з другого видання.
"Повість історична — се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тілько історичними фактами для своїх окремих артестичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивовання і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.
Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв'язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.
Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть, безперечно, таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Настільки мені удалось віддати дух тих давніх замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволив собі доповнювати історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про потоплення монгольської ватаги і ін.). Дієві особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно.
Львів, дня 1 грудня 1882".
Крім цієї передмови, до другого видання письменник додав ще таку замітку:
"Випускаючи в світ "Захара Беркута" другим виданням двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправленню язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятих літ.
Криворівня, 1 серпня 1902".
Повість друкується за виданням творів І. Франка в двадцяти томах, т. VI, К., 1951, с. 7—140.