Та й під час бенкету в нього з голови не виходив страшний сон, що снився йому цієї ночі. А що, коли Іляш-потурнак зрадить? Що, коли він, користуючись тим, що всі яничари бенкетують у місті, віддасть галеру невольникам і вийде з галерою та невольниками в море?
Він наказав покликати до себе двох вірних євнухів-шептунів, що виконували у нього в Трапезонті роль гаремних наглядачів та донощиків і для цього були навчені черкеській, вірменській, грецькій, польській та українській мовам. Євнухам він наказав зараз же йти на галеру й стежити за Іляшем-потурнаком і за невольниками, особливо за Кішкою Самійлом.
Прокравшись тихенько на галеру, яка стояла біля берега, євнухи побачили, що Іляш-потурнак розмовляє про щось із Кішкою Самійлом, Вони почали прислухатися до розмови, сховавшись за линвами.
— Іляше-потурначе, брате старесенький!—мовив Кішка Самійло.— Колись і ти, пане-брате, був у такій неволі, як ми тепер... Брате! Учини нам добро — хоч нас, старшину, одімкни, хай би і ми у місті побували, панське весілля добре знали.
Потурнакові очі спалахнули чи то радістю, чи то злістю і вмить знову погасли.
— Ой Кішко Самійле, гетьмане запорозький, батьку козацький! — відказав Іляш, намагаючись сховати свою лукаву посмішку.— Добро ти вчини, віру християнську під нозі підтопчи, хрест на собі поламни... Аще будеш гіру християнську під нозі топтати, будеш у нашого пана молодого за рідного брата пробувати.
— Ляше-потурначе, сотнику переяславський, недовірку християнський! — з жалем гукнув Кішка Самійло.— Бодай же ти того не діждав, щоб я віру християнську потоптав! Хоч буду до смерті біду та неволю приймати; а буду віру вашу погану проклинати: віра ваша погана, і земля проклята!
Тепер, у свою чергу, потурнак випростався й схопився був за шаблю, але стримався.
— Проклята! Проклята! — брязкаючи кайданами, повторював старий гетьман-невольник.
— Так ось тобі, собако!
І потурнак з усієї сили вдарив по щоці сивого гетьмана. Всі невольники враз схопилися, брязкаючи кайданами,, але опачини, до яких вони були прикуті, міцно тримали їх.
— Се тобі за віру християнську, Кішко Самійле, гетьмане запорозький!—сказав потурнак, похмуро глянувши на невольників.— Якщо ти будеш мене вірою християнською докоряти, то я тебе буду паче всіх невольників доглядати, старими й новими кайданами кувати, ланцюгами за поперек брати.
Наглядачі-євнухи бачили всю цю сцену й не промовили жодного слова. Після цього вони так само тихенько пішли з галери, як і прийшли на неї.
— Ну що? — запитав Алкан-паша, коли вони повернулися до нього.
— Будь спокійний, могутній володарю! — відповів один з них, низько вклоняючись.— Твій раб вірний тобі, як собака.
— Розважайся собі, джерело наших веселощів! — додав другий.— Твій ключник Кішку Самійла ляпасами годує, собаку до правовірності схиляє.
Заспокоєний цією звісткою, Алкан-паша наказав віднести на галеру своєму вірному ключникові всяких наїдків і напитків, щоб він пив за здоров'я паші та його нареченої.
Все було зроблено так, як наказав паша.
Поласувавши принесеними йому наїдками та напитками, ]ляш-потурнак тяжко замислився. Він одразу відчув страшенну самотність, хоч на галері було повно людей і всі вони були йому рідні, близькі, з тої землі, де колись безтурботно бігали його маленькі ніжки, а невинна дитяча голівка загадувала бути козаком... Він і був потім козаком, мало того — козацьким сотником... Що то за час був, що то за пора золота, неповторна!.. Потім він потрапив у полон: саме в цьому Козлові півстоліття тому його продали на ринку в Трапезонт батькові оцього Алкана-паші... Тридцять років він був у неволі... А там — розум його потьмарився: він кинув свою віру, якій, проте, в глибині душі ще співчував... Він побусурманився, став потурнаком... Соромно було йому дивитись у вічі іншим невольникам, і він зненавидів їх. Став лютим ключником, тираном невольників... І самотність, сирітство його стало ще страшнішим...
Тепер, коли він так жорстоко повівся із старим геть-маном-невольником, йому стало ще тяжче. В цьому відчуженні од усього рідного він тепер з болем пригадував усе минуле, далеке, миле, навіки втрачене. Дивлячись на це чуже місто, з чужим навіть сонцем на небі, з цими високими мінаретами, він згадував рідні дзвіниці, рідне сонце, знайомий спів у церквах...
Раптом йому страшенно захотілося поговорити з ким-небудь про цю милу далеку батьківщину, про рідну віру, яку він проміняв на чужу, згадати молоді роки, перенестися думкою у той край, що був втрачений давно-давно, але лишився у нього в серці, ніби тільки вчора він пив дніпровську воду, ніби вчора чув, як мати співає за прядкою.
Збуджений і вином, і своїми думками, він підвівся й пішов до старого гетьмана-невольника. Той сидів прикутий до борту й мовчки дивився, як на високих баштах і мінаретах поволі згасало багряне світло сонця, іію спускалося в море... Скільки вже років він дивиться на цей захід сонця в чужій стороні ї кожного разу згадує, як воно заходило там, далеко, в-рідному краї, якого звідси й не видко...
— Прости мене, батьку!—засмученим голосом заговорив потурнак, наближаючись до гетьмана.
Той підвів голову і сумно подивився на потурнака.
— Прости, батьку! — повторив потурнак.
— Бог простить, і я прощаю...
Через хвилину потурнак, ставши на коліна, тремтячими руками розмикав кайдани на руках і ногах гетьмана.
— Ходімо, батьку, до мене... Я тебе почастую... та про віру християнську побалакаємо...
У старого гетьмана спалахнув в очах якийсь таємничий вогник, але він силою волі згасив його і мовчки пішов за потурнаком, супроводжуваний здивованими поглядами невольників.
XXII
Іляш-потурнак привів старого гетьмана до своєї каюти, що була поруч з розкішною каютою паші, й почав пригощати його усім, що було в нього. Гетьман не відмовлявся від частування, але пив дуже обережно, в той час як потурнак, випивши вже й до того, тепер, на радощах, що душею зійшлося з почесним земляком, пив різні вина чарку за чаркою, раз у раз цокаючись з дорогим гостем. Він уже не помічав, як гість, замість того щоб підносити чарку до рота, швидко виливав вино через каютне віконце в море. Він тільки бурмотів щось про Україну, про турецьку прокляту віру, про те, ЩО він мимоволі став галерним ключником.
Кінчилось тим, що потурнак, у розпалі частування, поклав голову на стіл і, мурмочучи щось несусвітне, заснув.
Старий гетьман; роздивившись навкруги й упевнившись, що п'яний потурнак спить глибоким сном, впав на коліна й став тихо молитися. Сива голова його довго лежала на підлозі каюти. Та от він підвів голову...
— Господи! Виведи з темниці душу мою і душі рабів твоїх, козаків,— шептав він, здіймаючи руки до неба.
Потім він підвівся, тихо відстебнув од пояса потур-нака величезну в'язку ключів і сховав їх до кишені широченних, давно обтріпаних козацьких штанів своїх.
Тихенько вийшовши з каюти й зачинивши її, гетьман одразу ж кинувся до невольників і поквапливо почав одмикати їхні кайдани.
— Батьку!.. Мати божа! — мимоволі вирвалось у нещасних.
— Мовчіть, дітки! Тихше, тихше! — спиняв їх гетьман.
— Батьку рідний! Господи!
Розкувавши кількох чоловік, гетьман поділив між ними всю в'язку ключів.
— Ідіть, дітки, один одного відмикайте, але тільки кайдани з ніг і з рук не скидайте, а полуночної години дожидайте.
— Добре, батечку рідний, добре!
— Та ключі, дітки, назад мені принесіть.
— Принесемо, батьку.
Козаки кинулися розковувати один одного. За кілька хвилин усі невольники були розкуті, але кайданів з себе не скидали.
Діставши назад ключі, старий гетьман пішов з ними до каюти потурнака. Той спав, хропучи на всю галеру. Кішка Самійло знову причепив йому ключі до пояса й обережно взяв за плечі.
— Брате Іляше! Брате Іл'яше! — будив він сплячого.
— Якого тобі біса! Геть! — бубонів п'яний.
— Та ти б ліг у ліжко; йди — я одведу тебе...
— А ключі де?
— Он у тебе на поясі. П'яний помацав в'язку ключів.
— Гаразд... веди мене... а сам пий...
Насилу Кішка поклав п'яного на ліжко й, тричі перехрестившись, вийшов з каюти.
Повернувшись на своє місце, гетьман, як і інші невольники, вклав свої руки й ноги в кайдани та, крім того, ще обмотав себе тричі залізним .ланцюгом.
Тим часом ніч давно вже оповила мороком і землю, й море. У місті й на пристані де-не-де блимали вогники. Завмираючи, стихав денний гамір, тиша опускалася і на місто, і на пристань, і на море; лише гавкання собак час від часу порушувало нічний спокій.
Проте берег ожив і замигтів вогниками. Це Алкан-па-ша, в супроводі яничарів, повертався до себе на галеру.
Він зійшов на палубу з частиною своєї обслуги, оскільки більшість .яничарів, начастувавшись у місті, поралилися спати просто на пристані, потоком. Не дуже п'яні залишилися з пашею, який, піднявшись на галеру й побачивши, що всі невольники сидять на своїх місцях, прикуті до опачин, був цілком задоволений порядком на судні й своїм вірним ключником, хоч той, всупереч звичаю, і не вийшов йому назустріч. Паша зрозумів, що його ключник п'яний, і звелів його не будити.
— Тихше,— сказав він, звертаючись до своєї обслуги,—нехай спить мій вірний раб, йому треба відпочити. Пройдіться між рядами невольників і огляньте, чи всі вони добре закуті.
Яничари засвітили ліхтарі й пішли оглядати невольників. Але через те, що всі вони були добре-таки напідпитку, то й оглянули поверхово: упевнившись, що кайдани у всіх невольників на місці, вони вже не звернули уваги на замки й доповіли своєму володареві, що все гаразд.
— Спочивай спокійно, зірко Трапезонта! Аллах за тебе не спить,— мовив перший євнух.
— Не бійся ночі, сонце Анатолії! Вірного тобі аллах послав ключника: він усіх невольників рядами посаджав, ручними й ніжними кайданами їх скував, а Кішку Самійла трьома ланцюгами зв'язав,— докинув другий.
Алкан-паша зовсім заспокоївся, й голова його, обважніла ще на бенкеті, поринула в глибокий сон. Мари-лася йому золотокоса, з очима газелі, наречена, чарівна Фатьма, й похмурі видіння вже не мучили його... Він плив із своєю красунею по Босфору й Золотому Рогу, а з берега їм салютували царградські гармати...
Мертвим сном спала вся галера...
Ні, не вся... Он хтось підводиться серед рядів невольників... Місяць, виглянувши з-за хмари, сріблить чиюсь голову...