Андрій пішов над ріку і сів над водою на цім місці, де звичайно любив купатися ще як був хлопцем. З цього боку йшов оден ру^ав ріки, що плив невеличким струмочком та джурчав по камінчиках. На березі росла червона лоза і він за неї скрився від сонця, і став пово-ли роздягатися. До струмочка запливали малі рибки і шяиряли поміж камінчиками порослими водяним мохом, за поживою. Андрій сягнув в кишеню своєї полотнянки і виняв пів жмені кришок хліба, які став рибкам метати. Дивлячись, як рибки за кришинками ганялись, та слухаючи джурчання води, він заспокоївся.
Струмочок був відділений від головного русла ріки пісковим острівчиком, на якому росла місцями трава і з піску виколювалась дрібненька лоза. На головнім руслі була круча, що в'їдалася у другий беріг порослий густо корчами верболози. Тут був невеличкий вир, і вода крутилась довкруги, заки не поплила далі. На воді під кручею збіралась цілими клубами жовто-сіра піна.
Андрій роздягся і оглйдав своє здорове мязисте тіло. Він пробував сили своїх мязів, простягав руки і потирав себе по широких грудях. "І це все мало піти вже нині на жир хробакам! Чого вже сама не могла зжерти, то для поганих осливлих хробаків призначила". Він сплюнув з досади і обмерзіння.
Андрій переступив через струмочок на острівчик, і зараз шубовснув у вир. Розбивав руками і ногами воду і любувався цим, що вона так клубилася високо під сонце і через воду показувалась радуга. Відтак повернувся на воді горілиць, випрямився і лежав без руху любуючись цим, що вир крутить ним у колесо. Опісля вийшов на острівчик і став натирати усе тіло мокрим намулом, та грівся на сонці. Біля його лежав кусок спорохнавілої лози. Він кинув його на вир і дивився, як ним вода обертала. "Воно певно і кораблями так вода робить, коли керма попсується. Моя керма теж попсувалась, і судьба мною крутить, як вода отсим куском дерева, доки не попаде на струю і попливе світами". Йому цікаво було знати, як воно на морі. Колиб так чоловік перекинувся у такого маленького чоловічка мов порошинка. Тоді він дивлячись на цю ріку вважавби її за море. Ідучи за такими думками він нагадав за Америку, що лежить за великим морем. "Ось де моє спасения" — подумав, і цілим розгоном пірнув у воду. Тепер ще душе розбивав воду руками і ногами, доки зовсім не сполокав із себе намулу.
Почувався задоволеним.
"Підожди моя голубко, я тобі спрячуся з очей, чим ти мене із світа зженеш". Ця думка його дуже підбадьорила, і він повеселішав. Одягся і вертав до села підсвистуючи. В Америці дармоїдам лише нічого шукати, а він праці не боїться, бо на це має охоту, здоровля і силу. Це, що тут придбав, оставить дітям і буде з них. Та ще придбається, як що опікуном над ними не буде Тучко. Але про це він вже постарається,' що не буде. Гроші покладні, які має в скрині забере з собою, до того ще трохи доложить з цього, що візьме цего року за збіжжя. Податок заплатить за два роки у перед. Так буде добре, і так мусить бути. Він знає багато робіт. Може стати та сокирника при будівлі, піде у ліс рубати дрова. В Америці, як це він у цій книжечці від агента вичитав, можна і грошей доробитися. Хай лише роздивиться, як там є, та навчиться по тамошньому говорити. Найгірша йому буде з цим морока, що не знає мови, але він навчиться.
— Добрий день Андрію! Ти вже з поля? Андрій стрепенувся почувши голос свого сусіда і
приятеля Петра.— Він так потонув у своїх думках, що про світ Божий забув...
Ні, Петре, я сьогодня в поле не ходив. Я нині нічого не роблю і ходив купатися... У мене сьогодня празник...
Який празник?
От я піду з тобою, бо в тебе робучий день і до праці тобі спішно, та по дорозі розповім тобі про мій празник.
Ходімо, та поповідай.
У мене тому празник, що я вчера одною ногою був на тім світі.
Петро пристанув і придивився Андрієви.
— Ти справді небоже, чогось блідий на лиці тай попід очі тобі посиніло. Може ти вчера в місті випив?
Андрій розповів йому всьо. Петро вдарився руками по полам.
От чортова баба булаб довоювалася... Щож ти тепер робити будеш?
В першу чергу я журюся, що я через кілька днів буду їсти. Рано питиму молоко прямо від корови, але самим молоком годі жити, а в дома, як сам мені признаєш, мені небезпечно їсти, бо знова мені якої холєри домішає.
Це пусте. Я тебе беру нині до себе на обід. Ми йдемо в поле, а незадовго жінка мені піднесе, і поділимося. А від завтра ти заходи до мене і на сніданок і на обід і вечерю.
Ба! але що люди на це скажуть, що я до тебе буду ходити їсти? Я не хотівби, щоб це рознеслося. Моглоб вийти всьо на світ, довідалибися жандарми, суд, волокита по слідствах, а я цього всього не хочу.
І на це є рада. Я тобі що дня буду передавати у глечиках на умовлене місце у мойому огороді під плотом, там де коноплі ростуть. Так може бути цілий рік, т. є. доки ти з жінкою не розведешся, бо інакше не можна.
Але твоя жінка буде знати...
Не бійся. Я жінці скажу, але вона мовчатиме мов води у рот набрала. Це саме і моя мама. Вони обі бачуть твоє горе і дуже тебе жалують.
Ні, Петре, я розводитися не буду, бо яке булоб моє життя? Впрочім я мусівби подати судови учорашнє, а я цього не хочу. Нічого в руках не маю, і не буду себе осмішувати перед людьми. Ти мені повірив на слово, але суд мені на слово не повірить. Я тобі скажу, але під великим секретом. Навіть жінці цього не кажи. Я незадовго поїду за море в Америку...
І покинеш через цю відьму таке гарне господарство і діти?
Покину. При такім майні, яке я лишаю, дітям зле не буде, а навіть буде їм ліпше, бо не будуть на це дивитися, як їх родичі з собою живуть. Для дітей я поставлю доброго опікуна...
На приклад Тучка...
Ні не його. Я тебе хочу о це просити, а ти мені по приязни цього не відкажеш. Ти мені найбли-щий в цілому селі, і я певний, що ти моїх дітей не скривдиш...
Для тебе, я усьо зроблю...— Вони подали собі руки.
Отож мій брате, то була для мене найбільша турбота, а коли я вспів її добре полагодити, то я цілком спокійний. Я тобі напишу, як орудувати моїм майном і що робити з дітьми, доки я не верну. Дітей, що мога, давай до школи. Дочки хай повиходять за шляхтичів. Призначи їм відповідний посаг, щоб нікого не скривдити. Хлопців помісти на станції у Паславських, він теж для мене щирий і буде тобі помагати. Андрійко, по скінченню нормальної школи в місті, хай йде на село господарювати на батьківщині. Але не лишай його в дома під рукою матери, лише перебери до себе доки не набере розуму і не піде служити до війська. А пробуй його реклямувати. Дмитрусь і Стефан хай ходять до школи, доки її не скінчать. А чим вони схотять бути, то ти до цього не мішайся, а лиши їм свободу у виборі. Жаден хлопець не сміє женитися малолітним.
Підожди Андрію! Колиж ти гадаєш вертати з Америки, як ти розпоряжаєді на таку далеку мету?
Я хиба вернувся по смерти баби, бо я від неї якраз втікаю. Але може бути і таке, що я зовсім вже не верну. Тому це, що я тобі говорю, то так, як колиб я робив завіщання. Я можу навіть не доїхати там, куди пустився...— Андрія схопив жаль за глодку і він перервав на слові здержуючись від плачу.
Зроблю всьо Андрію, як ти запорядиш, а навіть тобі присягну...
Мені твого слова досить. Дотепер ти мене ніколи не зрадив...
Зайшли на поле. Андрій відлучився і пішов на свою ниву, де кількоро женців жало пшеницю чисту та колосисту. Андрієви хотілось плакати. Він цьої пшениці вже не буде молотити, ні цьої нивки не буде сіяти.
Від цього дня для Андрія настало инше життя. Рано пив молоко від корови таки в стайні. Петро ставив що дня у глечиках під плотом в кропиві обід і вечеру, а жінка і мама мусіли йому присягнути перед образом, що нікому ні слова про це не скажуть. У хаті бував Андрій мало і на Зосю не звертав уваги, не промовив до неї слова так, начеб її в хаті не було. Вона кілька разів загострювала, та він начеб не чув. По роботі або читав книжку, або закликав дітей до садку і там з ними забавлявся, пестив їх та цілував. При цім нераз капнула з його ока слеза на дитинячу голову. Зося стала за чоловіка непокоїтись. Вона догадувалася, що він щось задумує. Вона вже рішилася признатися йому до всього, та її начеб що відштовхнуло від цього. Вона все вважала себе за покривджену і уперлася, щоб він заговорив до неї перший. Вона вже тоді зробить із себе велику жертву, коли дасть себе перепросити за ошуканство і зраду...
Андрій чатував, коли жінка вийде з хати. Вона справді вийшла в поле, але не до роботи, лише до Дуби-нич до ворожки порадитися, що робити далі. Тоді Андрій зайшов в хату, відомкнув комоду, де ховав гроші, щоб їх забрати до себе. Було там більш як тисяча ринських. Забрав трохи біля для себе, а шукаючи за цим найшов на самім споді узолок, а у йому засушене зілля. "Ага, це друга порція для мене, ми розпитаємо у людей, що воно є". Усьо це повиносив до шпихліра і сховав в деревяну скринчину, яку собі вже давно замайстрував і прибив добрий замок. З ключем від неї він ніколи не розтавався.
XIII.
В четвер рано вибрався візочком до міста. Він рішився купити собі корабельну карту і вистаратися о паспорт в Америку. Він якраз нині за цим вибрався, щоб стрінутись з Етлею і сказати їй, що їдуть у посліднє. Тепер відразу прийшло йому на думку щоб вона, коли не умолить батьків, щоб її не топили, покинула їх, поїхала до Львова до своїх крівних, а вони їй не дадуть пропасти. Вонаж моглаби дітей вчити і з цього жити.
Зося бачучи, що Андрій виїздить, хоч нині не було жадної потреби до цього, дуже налякалася. Вона побачила, що Андрій шукав по скритках в комоді, що забрав гроші, а що найважніше забрав узолок з зіллям. Може він її подасть до суду? На цю думку вона аж задеревіла. Заздрість пішла на другий план. Вона забула про Паславську, а ціла її турбота звернулась на її небезпеку. Будуть слідства а може і замкнуть її відразу, тоді вона собі смерть зробить, а такого сорому не переживе. Вона питалася ворожки, чи це зілля вбивче, та вона запевнила її, що ні, що це собі звичайне дання, яке люди називають "любимене". Але чи і дох-тори в суді так скажуть, хто це може знати? От краще було поговорити з Андрієм на розум і пояснити йому цілу річ... Тепер либонь усьо пропало... Вона не мала відваги закликати Андрія, ще доки з подвір'я не виїхав, бо її начеб мову відняло.
Тимчасом Андрій доїхав під кобилячу голову і пристанув, щоб забрати Етлю.
На дорозі він каже:
Знаєте, Етлю, що вже більше не будемо їздити разом.
Чому?
Бо мене до другого четверга вже тут не буде...
Хибаж ви що Андрію? — Андрій поглянув на неї і завважав, що вона поблідла на лиці, а в очах блиснули слези...
Скажу вам, Етлю, але під секретом, і це лише не на довго, бо воно й так стане всім відомим.
Коли хочете, то можу вам забожитися, що буду мовчати...
Я рішився їхати до Америки.
Що? до Америки? такий богатий, славний хазяїн?
Дарма! Перед жінкою втікаю, втікаю з життям...
А це що? Я вас не розумію...
Я вам поясню коротко.