Я і тепер не приїхав би на Січ, коли б тут мій тесть, сотник Жук, не побував...
— І твому тестеві може дістатися,— каже Калниш.
— Петре! — каже Задирака,— як бачу, ми попали не в ту вулицю. Ходімо, бо нічого не договоримося.
Хотіли відходити, та кошовий їх задержав:
— Як хочете бути на Січі гостями — не робіть мені бешкету і не бунтуйте мені козаків, а то далебі прикажу прогнати палицями, якщо гіршого ще вам не буде...
Задирака вернувся від порога і поглянув грізно на Калниша:
— Ніхто не мав права без козацького суду проганяти старих курінних товаришів із Січі. Ми не впрошуємося на Січ у гості, бо ми тут свої господарі...
Вийшли. Петро каже:
— Що йому сталося? — він перше такий не був.
— Багатство його розперло. Як ми на завтра не скличемо раду і не виберемо інших старшин, Січ напевно пропала.
Прийшли до куріня Жука.
— Що? Не казав вас арештувати як бунтарів?
— Лиш прогнати обіцяв, та ми того не дуже налякалися, і я таки наговорив тій старій бабі, що він кошовим — з московської ласки, а не з вибору, і як його на Сибір повезуть, то бляшка його не заступить. На мою думку, на завтра скликати нам раду, скинути тих бабиних синів і вибрати кращих.
— Не виберемо кращих,— каже Жук,— бо таких на Січі немає — перевелися.
— Мусять знайтися! — крикнув Задирака,— от хоч би тебе, Жуку, або того Ляха Андрія... Все ж знайдеться хтось, що відважиться показати москалям зуби.
— Не знайдемо, бо не буде згоди,— каже Жук.— Нам тепер нічого не лишається, хіба на байдаки — та під турка. Не раз вже нашу Січ-матку руйнували — от хоч би і Петро по полтавськім погромі,— а козацтво таки стануло на ноги і дало себе знати.
Задирака хитав головою:
— Не буде того, брате. Ти відстав від Москви і не знаєш, що там робиться. Вона росте у щораз більшу силу і стане великою. Тоді, як нас розгромив Петро під Полтавою, вона ще не була така сильна, як тепер. Тоді ще й турки, й татарва їй загрожували, і без козаків не була б собі дала раду. Тепер того нема, і коли Нечосу губернатором зробили, то нашій Січі буде капут.
Задирака став судорожно плакати, а далі каже:
— Наше сонце заходить, буде темна ніч, і, може, й наші правнуки не діждуться світання...
— А де твої козаки стоять?
— Стоять обозом недалеко Січі. Та то не лиш козаки, але є там і посполиті з жіноцтвом і дітьми. Ми забрали всіх зі всім, а москалям полишили попелище з нашого села.
— Слухай, товаришу,— каже Жук,— як ми зможемо підняти козацтво проти тої телячої старшини, тоді приходь з твоїми козаками на Січ. Коли ж ні, так прямо всі на Підпольну, та й на байдаки — і під турка.
Нашого жіноцтва треба, бо годі козакам женитися з туркенями, черкесками та циганками.
— Мушу їм про це дати знати, і то зараз,— каже Задирака.
— Найкраще буде, як Петро поїде до них і перебере їх на Підпольну.
Петро зараз вибрався під ніч в дорогу. Він не вірив в те, щоб на Січі можна було завести які зміни. За той короткий час, як тут побував, переконався, що багато змінилося на гірше, як було перед чотирма роками, коли запорожці йшли з москалями під Очаків. Нема чого гаяти час і треба чимшвидше рятувати життя. Про себе самого не боявся, лиш про старого батька, на котрого москалі дуже завзялися, як мав нагоду про це переконатися. Треба чимшвидше добратися з табором до Підпольної, поки ще москалі не сидять на карку. їдучи до табору, стрічав по дорозі московські стежі, і тільки своїй козацькій проворності мав завдячити, що не попався.
В обозі нічого не знали, що сталося з Задиракою та Петром. Петро розповів батькові, що Січ — у безвихідній небезпеці, що вже нема що рятувати, хіба власне життя. Ці вісті ще гірше прибили старого Кандибу, котрий все ще чогось надіявся. Тепер він дуже постарівся, голова хиталася, а руки дрижали.
— Пропало все, сину,— та й мені вже не до цього світу. Та вже коли така Божа воля, то щоб хоч вмирати на рідній запорозькій землі, а не десь там на чужині.
— Заспокійтесь, тату,— ще не вмерла козацька мати, ми ще вернемося додому. Вже не раз таке було, що ми мусили втікати, та все якось поправилася наша доля.
— Ні, сину, тепер вже так не буде. Хтось у мене в хаті сказав, що наше сонце заходить... Воно так справді. Та не час нам над тим ломити собі голову.
Ти слухай приказу старшини — тепер Задирака нам отаманом.
Петро приказав обозові рушити. Хотів мати під рукою старого запорожця Голоту, та його ніде не міг знайти і ніхто не знав, де він дівся. Йшли усю ніч, аж над раном наспіли до Підпольної.
* • *
Тим часом на Січі сталося щось таке, чого ніхто, лягаючи спати, не сподівався. Вночі з четвертого на п'ятого червня 1775 (року) підійшли московські війська під саму Січ. По дорозі позмітали усі запорозькі сторожі та редути, роззброїли козаків, забрали від них зброю. Показалося, що сторожні поснули, а, заскочені у сні, не ставили опору. Запорожці в Січі-городку побачили рано москалів на січовім передмістю. Москалі хотіли добути і городок, та запорожці так грізно поставилися, що ті не посміли.
Як же воно до того прийшло?
Зруйнування Січі обмірковано в сенаті в Петербурзі далеко ще перед тим. Найбільше наставав на це всевладний тоді коханець Катерини Потьомкін. Приготовлювано справу тим, що забирано землю запорозьку під колонізацію чужим елементом, в якому запорожці не могли мати жадного опертя. Говорять, що сама Катерина не хотіла того, але Потьомкін на своїм поставив, лише мусив обіцяти цариці, що переведе справу без пролиття крові. Щоби це виконати, казав себе зробити київським губернатором і зібрав велику силу війська — хотів показати запорожцям, що всякий спротив є даремний. Похід поручив двом генералам— кн(язю) Прозоровскому і Текелі. Вони розділили діло в той спосіб, що Прозоровський мав зайняти своїми полчищами всі запорозькі паланки, хутори та зимовики, а Текелі мав підступити з артилерією під Січ з лівого боку Дніпра. Дня четвертого червня одержав вістку від Прозоровского, що всі паланки — в руках москалів. Тепер Текелі нічним поспішним маршем підступив під Січ і наставив усі гармати гирлами на Січ-городок.
Перша частина його завдання була дуже зручно виконана. Допомогло йому дуже, що запорозькі редути, не сподіючися, не береглися, і москалі забрали сплячих запорожців, мов курок із бантів.
Треба було тепер узяти городок, теж без проливу крові.
Текелі післав одного полковника до запорозької старшини, запрошуючи козацьку запорозьку старшину до себе обідати. Та січовики не хотіли довго перепустити посла до Січі. Вони бачили у тому нову московську хитрість. На Січі заворушилося все, наче мурашки, коли їм гніздо кийком розпорпаєш. Старшини втратили голову. Але тепер вже ніхто не сумнівався в тому, що Москва забула про всі заслуги запорожців, виявлені їй в московських війнах. Тепер вже всім спала полуда з очей. З того боку Дніпра стояли грізні московські гармати, спрямовані дулами на Січ.
Старшина вирішила зараз скликати велику раду. Винесли кітли на майдан — і січовий довбиш став вибивати булавками. Козацтво сходилося з усіх курінів, нікого не треба було накликати, щоб йшов. Кожний бачив, що йде рішаюча хвиля і треба бути на раді.
Коли вже зібралося велике коло і голос литаврів замовк, вийшов кошовий зі старшинами на майдан, кожний з відзнаками свого уряду.
Кошовий Калнишевський станув з старшинами посеред кола:
— Я скликав велике коло, щоби спитати вашої ради, панове товариство і отамання, що нам робити? Бачите, що ми в небезпеці, а тепер москалі старшину у гості запрошують — чи йти нам та скоритися москалям, чи битися?
У козацькій громаді було тихо, мов перед бурею. Чорних градових хмар назбиралося доволі. От лиш хвилину ждати — а вдарить такий могутній грім, що земля затруситься від нього.
Тепер піднісся вгору на плечах двох запорожців старий січовий дід, знаний нам Голота:
— Тепер нагадався спитати у козацької громади, що нам робити, пане кошовий, коли нам Москва вже петлю засилила на шию? А як ми доповідали тобі, що Москва забирає нам нашу батьківську землю, що збирає військо на нашій границі, ти не хотів нам вірити і не скликав великої ради, лиш задурював нас царициною ласкою,— хоч знав добре, до чого воно йде. Тобі була байдужа доля січового товариства — щоби лише тобі було добре, щоби сито жив, щоби на тебе сипалися московські бляшки і благодаті. І тепер ти, певно, не скликав би ради, якби на тобі не дрижала шкура, що по зруйнуванню Січі москалі можуть і тебе вивезти, а твої багатства розграбити. Ти був прислужником Москви та її гончим. Скільки-то гайдамаків приказав ти виловити та передати царським людям або на горло покаратиі А навіть тут, на Січі, приказав ти такого гарного товариша, лицаря Жука, в'язнити. Чому ти тоді не скликав ради, що нам робити і як боронитися перед московською нахабністю? Ти собі йди або не йди до москалів в гості, але січове товариство не сміє здавати москалеві Січі-ма-тері — хоч би прийшлось усім нам полягти лицарською смертю.
— Добре дід говорить,— залунав голос з тисячі гортанок,— не підемо москалеві під чобіт.
Ставало гарячо. Козацтво нижче — те, яке дуки-старшини прозвали "чернею",— дуже роз'їлося на старшину. Вигукували на неї і на сторожних, що заспали і дали себе роззброїти. їх були б розірвали на шматки.
— Нема що багато говорити,— говорив сотник Жук,— ставаймо до оборони проти клятих нахабів. Москаль не такий страшний. Один запорожець може поконати десяток москалів.
— А чи ви знаєте, панове товариство,— каже один козак,— що Москва закрила своїми полчищами всі наші паланки та хутори, що в їх руках — усе наше майно, наші жінки та діти?.. А Москва вміє карати невинну рідню за того, що буцімто провинився.
— У тому-то й біда, що вам лише ваше майно, жінки та діти на серцю, а всі вольності козацькі нехай чорт побере. Було так зробити, як я, що, втікаючи перед московською навалою, забрав з собою усе село — навіть собаки попленталися за своїми господарями,— а потім я перебив не лише москалів, але і тих зайдів, що їх з собою привели. А село пустив з димом, щоби ворогові нічого не зосталося.
Це говорив Задирака, і його промова зробила велике вражіння. Це був той козак-товариш, що усе своє майно посвятив для загальної справи.
Козаки мали вже розходитися по курінях і забирати зброю та ставати до завзятої боротьби на життя і смерть, та в тій хвилі вийшов із січової церкви архімандрит Святопокровської церкви о.