Органом мислення вважалося серце, тому воно завжди вкладалося в мумію, тоді як усі інші внутрішні органи мали зберігатися в спеціальних ритуальних посудинах — канопах.
Може, вони вірили, що фараон, непорушно лежачи в надрах піраміди, позбувшись бажань, пересторог, страхів, стає втіленням чистого розуму, як його нескаламучене серце точного й суворого, ніби чотиригранна піраміда над ним? Чотири грані — щоб охопити всі сторони світу. Гігантські кам’яні кристали пірамід, що закінчуються спрямованими в небо гострими вістрями священних золотих бенбенетів[27], — це вічні конденсатори розуму, який треба затримати і повернути на землю з цього безнадійно синього, чорного, як пітьма після зникнення сонця, неба.
Чи вдалося їм вловити невловиме?
Про це знають тільки мумії фараонів. А вони мовчать.
І ні Альваресу з його атомними лічильниками, ні французам і японцям, які нині обставили піраміду Хеопса найновішим електронним обладнанням, шукаючи в ній скарбів великого фараона Хуфу, тисячолітні таємниці так і не відкрилися.
В "Пісні арфіста", записаній на стінах гробниць, говориться, що тільки мудрість вмерлого робить його вічно існуючим. Безсмертя в мудрості.
І тому, в кого грошей більше, ніж мозку, нічого робити біля пірамід.
Лукас був цілковито вільний од грошей. Навіть чекова книжка, видана їм фондом "Імансипейшн", була не в нього, а в містера Ора.
Нічого не маючи, він міг знайти тут все.
Він повинен був знайти за всяку ціну!
Не тут, то десь у іншому місці, де небо, може, ще синіше і чорніше, ніж над пірамідами, хоч незмога повірити, що десь ще може бути. таке небо.
Десь у ядерних арсеналах світу, пильновані в мільйони разів суворіше, ніж Форт Нокс[28], лежать 50 тисяч боєголовок, апокаліптична сила яких дорівнює півтора мільйонам Хіросім.
І поки "Пойнтер сістерс" виспівують канібальську пісеньку Еллі Уілліса "Нейтронна бомба", а рок-зірка Принц мріє про пурпурний ядерний дощ, який намочив би радіоактивними краплями його дівчину, він, Лукас, повинен шукати надію.
Не сьогодні, то завтра.
7
Звірі поїдають один одного, коли голодні, а люди — коли ситі.
Приголомшений величною неприступністю пірамід, змучений спекою, виснажений думками про власну малість і безсилля, Лукас добрався до "Семіраміди" лише пізно ввечері, а містер Ор, який під прохолодним диханням кондиціонерів цілий день консумував різнокольорові напої, замість співчуття, одразу взявся тихенько обгризати його з усіх боків, вицілюючи найдошкульніше місце. Голос у містера Ора став ще нечутні ший, ніж завжди, та від того не втратив своєї в’їдливості, і Лукас мимоволі подумав, що таким голосом в людині можна проточувати дірки.
— Фонд цікавиться, як ідуть наші справи, — повідомив містер Ор.
Лукас вийшов з ванної в самих трусах, його замашне м’язисте тіло вже відновлювало свої сили після гарячого душу, але інша втома, втома душі, ще стояла в його очах, та містер Ор був надто далекий від того, щоб це зауважити.
— Фонд нагадує, що наша подорож повинна бути однозначно динамічною, — прожував він ще одну фразу.
— Ви щось хотіли запропонувати? — Лукас зробив кілька фізичних вправ, які мали б налякати таку миршаву істоту, як містер Ор, однак той не збентежився ні на крихту. Чи то був так оглушений алкоголем, чи відчуває себе недоторканим, затуляючись щитом фонду.
— Я одержав телекс з Нью-Йорка. Вони нагадують про те, щоб ми не тринькали грошей однозначно.
— Коли хто й тринькає, то це, здається, не я? Ви ж не випускаєте чекової книжки з своїх рук.
— Я забезпечую подорож.
— От і забезпечуйте.
— Але я повинен знати, де, що, як і навіщо однозначно! — прорипів містер Ор.
— Ви могли б задовольнити свою цікавість, поковтавши сьогодні тисячолітнього пилу там, де ковтав його я.
— Я маю можливість стежити за тобою по інших каналах, — з ледь вловимою погрозливістю в голосі промовив містер Ор.
— Дозволите начхати на ваші канали? — Лукас глумливо вклонився містеру Ору і став одягатися. — Я голодний, як усі шакали Лівійської пустелі! Сподіваюся, у вас ще не пропав апетит від тісного спілкування з фондом "Імансипейшн"?
Містер Ор скривився.
— Ця монотонна їжа однозначно! І монотонне місто, де я не маю чого робити. Я геній, організації однозначно! Я міг би влаштувати полювання на слонів або бегемотів, плавання наввипередки з крокодилами, змагання пігмеїв-каратистів. А між тим я вимушений сидіти і ждати невідомо чого. Завтра я повинен зв’язатися з фондом. Що я скажу їм однозначно? Що ми тут шукаємо?
— Абсолютне ніщо..
— Або не розчув, або вже зовсім дурний однозначно. Що саме?
— Абсолютне ніщо.
Містер Ор посварився на Лукаса пальчиком. Мовби й жартома, але з доволі прозорим натяком.
— Як сказав чоловік моєї старшої тітки: коли впадеш у дірку, то вона може виявитися набагато глибшою, ніж здавалося.
8
До Александрії Лукас віз у своїх торбах три проби грунту, взятого біля пірамід. Він міг би взяти проби не тільки біля Великих пірамід у Гізі, але й у Саккарі біля ступінчастої піраміди Джосера, і в Абусирі серед залишків храмів сонця, і біля восьми пірамід фараона Піопі, який царював майже сто років, — найдовше царювання в історії — і встиг збудувати по дві ритуальні споруди собі й трьом своїм жонам, він ладен був вивезти з Єгипту цілий транспорт земних порід, його приваблювали піраміди Середнього царства, будовані не з каменю, а з глини, і скельні поховання древніх Фів, і схожа на старий терикон піраміда Уніса, де, здається, вперше з’являються прославлені "тексти пірамід" — ці перші свідчення віри людей в магію писаного слова і документи підлабузництва, яке налічує чотири тисячі років: "Хай живе фараон, поки лебідь стане чорним, поки ворон стане білим, поки гори зрушать з місця…"
Що ж. В басейнах мільйонерів плавають тепер тільки чорні австралійські лебеді, кожен зоопарк має індійського білого ворона, а гори вже давно забули, де вони колись стояли, бо зсуваються з своїх місць не тільки окремі гори, а цілі материкові платформи, як це вже, мабуть, сталося з Америкою від безкінечних підземних ядерних вибухів у штаті Невада.
Від цього величезного вмерлого світу тисячі нитей протягувалися в світ живий, але осягнути все це одній людині незмога, і Лукас розумів, що повинен підкорятися розумним обмеженням.
Всього три невеличкі проби грунту з цієї загадкової землі.
Містер Ор вчепився, як кліщ.
— Я можу відправити цю глину по своїх каналах однозначно.
— Дозвольте вже мені поклопотатися про це, — холодно обірвав його Лукас.
— Але до кінця подорожі в нас назбирається ціла тонна!
— Може бути. Але все це я возитиму з собою. Довірити в Штатах я не маю кому. Дослідження провадитиму сам.
— У нас є фонд "Імансипейшн"! — не здавався містер Ор.
— Фонд хоче покровительствувати науці і викликався сплачувати деякі мрї видатки. На цьому його функції кінчаються.
— Цікаво, хто вас повезе до Александрії? Або я заплачу за машину, або ти поїдеш.
— Поїдемо разом, — безтурботно знизав плечима Лукас.
Можна було їхати Лівійською пустелею, і містер Ор хотів вибрати той шлях, бо він коротший, а містеру Ору кортіло сісти за столик в александрійському ресторані, що стоїть під пальмами на самому березі моря. Але Лукас наполіг, щоб їхати дельтою Нілу. Містер Ор мовчки жував незапалену сигару і не заперечував. Може, він навіть любив у ці хвилини Лукаса? Щоправда, не цього бідного, безпритульного, нікому не відомого, а того, з мрій, майбутнього славетного вченого, в багатстві, у розкошах, в неприступності, мало не в обожнюванні.
Але хто міг би проникнути в душу містера Ора? Надто що деякі східні народи стверджують, ніби людська душа важить лише три грами.
Вже в машині містер Ор в припливі несподіваної відвертості признався:
— Я не певен, що взагалі хотів би будь-куди їхати, їдеш не туди й не тоді, коли й куди хочеш, а коли й куди треба однозначно.
— Цю заяву вам треба було б зробити в Америці, — засміявся Лукас. — Тепер уже пізно та й далеко.
— Тепер або на крило, або по спіралі і однозначно. — Містер Ор схаменувся, що був занадто відвертий, і негайно перейшов на свій код. Але Лукас уже опанував код і легко розшифрував і "крило" і "спіраль", бо все це прочитувалося доволі буденним американським "drinking boots", тобто — пиятика.
— По дорозі ми можемо десь зупинитися і спробувати, який смак має нільська вода, — пообіцяв він містеру Ору.
— Вода? — обурився містер Ор. — Я води не п’ю взагалі, а тут — це вже й не вода, а чума, холера, бруцельоз і туляремія!
— Ви прекрасно обізнані з інфекційними збудниками, — кольнув його Лукас, — чи не доводилося вам мати відношення до бактеріологічної зброї? Я забув вам сказати, що ви схожі на відставного підполковника з отих, що таємно продають американську зброю країнам третього світу.
Містер Ор жував сигару і не відгукнувся.
Машина йшла по шосе, прокладеному мало не побіля самого Нілу. Лукас бачив жовту нільську воду, тисячолітні потемнілі барки з високими скісними парусами, поля кукурудзи, бавовни, рису, джуту, сорго, бачив, як люди прокладають у багнюці рівчачки для зрошення, виліплюють їхні стінки просто руками, як ліплять свої гнізда ластівки, і самі люди живуть тут у халупах, зліплених з бурого нільського мулу, немов то не людські житла, а ластів’ячі гнізда. Халупи без покрівель, без вікон, без дверей, з якимись отворами-норами, в які пролазять люди. Одна величезна халупа з безліччю отворів-це село на десятки родин. На плоскій покрівлі — глиняні башточки. Одні для збіжжя, інші — для голубів. Голубів у Єгипті мільйони. Це не тільки птах миру, а й птах, що дає життя. Його м’ясо чи не єдина розкіш для бідного феллаха, його послід — безцінне добриво для землі. Здавалося: дельта жила так само, як при фараонах, тільки й того, що по сучасному асфальтованому шосе летіло тисячі машин — цього знамення двадцятого віку. А тоді — бетонні громади Александрії, що викликали в Лукаса щось схоже на оскому і захват містера Ора, який проспав усю дельту, а тепер сублімував у стан нетерплячого очікування, наперед смакуючи задоволення, які він знов матиме у великому місті.
— Хіба ви не отримуєте насолоди від самого процесу подорожування? — поцікавився Лукас, якому вже стали набридати досить примітивні інстинкти містера Ора, хоч признаватися в цьому й не хотілося до часу.
— Яка насолода, коли по дорозі — жодного бару? — скривився містер Ор.
— Ви ж.