Що це все значить?! ?!
Гадаю, що цього мого листа Ви вже дістанете напевно. Отже, пишу ще раз. Дорогий Друже! Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки. З "нею" я розмовляла на цю цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. А в тому я її запевнила так, що ми вже вибиралися удвох до Вас у гості, лише Ви по нас не послали (авта), ані самі не приїхали. А вона дуже і дуже хоче Вас бачити і ввесь час думками з Вами. Задоволені? Напевно! Отже, поцілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене.
У мене наразі все гаразд. Спілка існує, літературний клюб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре... В мешканню тепло, бо гріє теплоцентраль, з їжою можливо. Отже, я себе почуваю цілком у формі і збираюся виступати в клюбі зі своїми поезіями. Приїздіть! Прочитайте нам щось і як не маєте нового, то з "Волині", або "Марії".
Писала б багато та нема часу. Сто справ чекають. Маю до Вас прохання: довідайтесь, чи є серед полонених в Рівному маляр Олександр Цимбал, це брат маляра Цимбала, який є тепер в Америці і артистки Цимбал, яка грає тепер в театрі Садовського в Києві. Вона довідалась, що ніби він там і прохає Вас про це дізнатися. Бога ради! Зробіть це! Прикладаю докладні дані і вона, і я будемо вдячні! Пишіть при кожній нагоді. Вітайте Анну Антонівну, Шеккерів, Василя і всіх. Ваша Олена".
Тривожний, диктований гострим інстиктом, до останнього віддиху оптимістичний її прощальний зойк. "Пишу Вам третього листа без відповіді. Що це все значить!?!?". Хто міг сказати? І де ділися ті листи? І "Приїздіть!":
Я був у стані хворобливої екзальтації. "Ніяким словом не розповім, ніяким звуком не висловлю", — нотує це мій нотатник з того часу. А з 1-го лютого він каже: "Рідко коли трапляється мені бути вечором самому, але сьогодні я сам. Учора й перед учора було тут аж надто шумно. Сьогодні, натомість, навіть Герман цілий день десь пропадає. Неділя. Зараз повечеряв і все намагаюсь почати роботу. Потребую передовицю для газети і реферат на свято Шевченка. Учора був у мене разом з іншими гостями, Кох з Києва. Він сьогодні від'їхав туди назад і має завтра вернутися. Обіцяв мені декого привезти. Побачу..."
Ця нотатка знаменна цим своїм "обіцяв мені декого привезти". Але той Кох не був з Києва, а з Гамбургу, відпо-ручник райхскомісаріяту в Києві, до речі, цікава, інтелігентна, до наївности щира людина в партійній уніформі спеці-яльного вишколення "Лицарських орденів" націонал-соціяліз-му, якого наша приятелька Віра так очарувала, що він затратив над собою контролю, не підозріваючи, що він бавиться з огнем, бо Віра була напів жидівського роду, що для такого орденського лицаря значило смертельне табу... Маючи в Гамбурзі наречену, яка наполегливо вимагала одруження, він все відтягав туди поїздку за "браком часу", а натомість дуже часто появлявся в Рівному для побачення зі своєю Дульчінеєю.
Використовуючи цю трагічно-романтичну нагоду, я на-
мовляв Коха привезти нам з Києва Олену і Таню, що він
мені обіцяв. Я написав Олені захопленого листа — "Мила, до-
рога, хороша Оленочко!", в якому повідомляв, що справу з
її приїздом розв'язано і що в скорому часі я надіюся їх ба-
чити в Рівному. . ;> • ,<• — . —-
І я чекав. Справа трохи затягалася. Мої інстинкти били на алярм. "Учора й сьогодні дні чекання. Зараз у мене настрій, що хочеться пустити в лоб кулю. Не знаю, чим себе заспокоїти. Це все нерви", — вносив я до свого нотатника з 3-го лютого.
Кілька днів не було ніякої на це реакції, Кох не появлявся, нерви мої бушували. І враз, здається, 10 чи 11 лютого, як грім з ясного неба, наглий лист від Штуля з Києва. Ради Бога — рятуйте! Наша "мила, дорога, хороша Оленоч-ка" заарештована разом з іншими нашими друзями і треба їх рятувати.
Цитат з мого листа "мила, хороша, дорога" вказував, що вона мого листа одержала... І, мабуть, збиралася в дорогу. Але враз отаке! Як і де шукати тепер рятунку? Ніхто з моїх німецьких друзів не мав контактів з ґештапо. Герман на це лиш сказав: — Нічого страшного. їх вишлють до райху. Я одначе пригадав, що в рівенському Ес-Де має бути один такий Мюллер, який добре говорив по українськи, походив з Галичини і вважався великим нашим прихильником. Я негайно вдався до нього. Він був зацікавлений справою, бо арештовано людей, яких він протегував. І погодився їхати до Києва. Він був схвильований, дорікав нам необережність, казав, що київське Ес-Де має особливі повновласті, що впливати на них нема можливости, але він все таки годиться їхати, щоб довідатись в чому справа.
Він поїхав... Моє чекання продовжувалось.
Згодом ми довідались, як все це сталося. Морозного понеділка, 9 лютого, в годинах перед обідніх, гештапівці зробили засідку в приміщенні Спілки Українських Письменників при вулиці Трьохсвятительській 23 (по совєтському, здається, Героїв революції), де відбувались клюбові сходини і всіх, хто туди заходив, арештовували. До години третьої по обіді ця процедура була закінчена. До ґештапо на вулиці Короленка було відвезено кілька десятків людей, а в тому Олену й Михайла Телігів, Івана Ірлявського, професора Гупала, редактора Кошика, Василя Кобрина, Івана Ігнатка. Казали, що Олена прийняла це приречення з піднятою головою і усмішкою на устах і хто її знав, міг в це вірити. її бажанням було: "Щоб Бог послав мені гарячу смерть... Не зимне умирання", її молитва була вислухана, лишень трохи зашвидко . "Але на мою приязнь завжди можете розраховувати, як і на мої обіцянки", — писала вона в останньому листі.
Ця ьістка нас тяжко вдарила. В редакції пригнічення. Ми всі так добре тих людей знали. Хоча ніхто з нас не допускав, що ця драма скінчиться такою трагедією. Перед тим було виарештовано редакцію "Українського слова" — Івана Рогача, Ореста Чемеринського, О. Олійника, Яковенка. Нам сказали, що вони живуть і що їх мають вивезти до райху. Ми були переконані, що це саме може статися і з Телігами, якщо їх не випустять на волю взагалі.
Ми ще не знали випадку, щоб за такі провини карали когось смертю. І лишень згодом ми переконалися, що нашою провиною було тс, що ми були патріотами землі наших предків. Найбільша провина, якої не дарують людині ніякі загарбники.
Але наш "малий Кох", якого ми так називали на відміну від "великого" тобто "райхскомісара", свою обіцянку здержав. Хоча тільки на половину. Одного передвечора, коли я вернувся з редакції, Дуня мене сповістила, що до нас приїхала якась пані, яка знаходиться зараз на половині Шекке-рів. Я послав Дуню покликати ту пані сюди. За хвилину, ми палко, в пориві захоплення, віталися. Таня була змарніла, збентежена, але чарівна й осяяна щастям. Ми почувалися в казковому світі, насиченому диханням трагедії. З нами не було Олени. Ані ніяких про неї вістей.
ІДИЛІЯ ДАМОКЛОВОГО МЕЧА
Нам довелось тягар гріхів нести Аж до хвилини смерти не своєї, Коли осяяв пломінь нас святий.
Дайте (Чистилище, пісня п'ята).
І
Коли, на початку XIV століття, Данте Аліг'єрі карався за свої гріхи на вигнанні і йому загрожувала кара смерти спалення живцем на кострищі, як щоб він наважився повернутися до своєї рідної Фльоренції, то його темне середньовіччя відрізнялося від нашого темного середньовіччя лишень розмірами географії. Його провина була тотожна з нашою, він хотів, щоб його Фльоренція була вільною і незалежною республікою без втручання престола папського, ані імператора германського. Те саме, чого ми хочемо для нашої України.
Боротьба Римської церкви за світську владу в Европі нагадує боротьбу Третього Інтернаціоналу за таку ж владу в світі, а Чорні і Білі Фльоренції нагадують Червоних і Білих Европи. І провадилась та боротьба з такою ж безпосередністю анімалізму, як тоді, так і тепер.
"Це звідти з радіових веж, як з мечетів, щоночі трикратно лунає: "Пролетарі всіх країн" і одночасно звідти — прокляття на всіх, хто інакше думає, ніж Москва і це звучить, як церковне "ізидіте оглашениї", писав про таке Ю. Липа ("Призначення України").
Скільки наслухались ми про безпощадність "караючої руки пролетаріяту", скільки було покарано, скільки чекає в передсінках каральних трибуналів, скільки буде чекати їх в майбутньому. Не питайте, чому. Дістанете ту ж відповідь, що й за часів Данте: щоб спасти світ.
Але це не була лиш Москва, ані пролетаріят, ані Маркс з бородою. Одного разу на балконі палацу "Венеція" в Римі появиться безбородий Антимаркс з піднятою правицею. "За народ, за націю, за державу. Вір, слухай, борить!", — проголосив він також, щоб спасти світ. Щоб надхнути одного титанічного німця, який скаже, що "кожна дорога, яка веде до перемоги є міродайною і невикористання її повинно розглядатися, як невиконання обов'язку, а тим самим, як злочин". Маючи на увазі, що "держави і їх границі людьми творяться і так само людьми міняються". За законами, що "право на грунт і землю може стати обов'язком, коли виявиться, що за браком землі може занепасти великий народ". З філософією, що "велич кожної масової організації, як носія певної ідеї в цьому світі полягає в релігійному фанатизмі... Велич християнства полягала не в тих зудареннях суперечностей з існуючими філософськими переконаннями антики, а в його невмолимо-фанатичній оглашенності й запереченню інших переконань" (А. Гітлер, "Майн Кампф").
А тому люди стали марксистами, фашистами, націонал-соціялістами. "Релігійно-фанатичними". З переконанням, що тільки в такому вигляді можна виправдати себе, як "гомо сапієнс".
А разом, вони мусіли жити, ходити по землі, шукати їжу, мати якесь ложе, любитися.
В такій атмосфері жили ми також в нашому Рівному. Біля нас було безліч драстичних суперечностей. По вулицях ходило багато ситих людей, а тут же побіч в таборах, на очах усіх, вимирало тисячі з голоду. Ми могли бавитись, коли наші друзі вмирали. І навпаки. Нічого ніде не було певним. Кожен крок — небезпека.
Коли прибула з Києва Таня, ми скликали певну кількість наших друзів, щоб це відсвяткувати. А це значило смуток для інших.
Під цей диктат підпорядковано всесвіт всесвітів і в тому нас в Рівному.