Говорив з Шерехом… Він живе між Мюнхеном і Корнталем, переважно в потягах. Пише, редагує, корегує, проектує. І все на ходу. І має з цього самі неприємності.
31 грудня. Вечір. Вівторок. Останній вечір і останній вівторок цього року. Для нас тяжкого, невиразного, розгромного. Насувається багато питань і нема на них відповіді. Де ми були цього дня минулого року? Перед минулого? В мандрах. В Оффенбаху, у Люнденбургу, в Городку. Колись ми мріяли про Европу заходу. Маємо її… Ходимо по її руїнах і шукаємо долі. Невже це її апокаліпсис? Догоряння її могутности? Невиразні, дуже невиразні обрії.
Біля мене ось тихо. Таня прилягла відпочити, до нас мають зайти Рая і Гриць Костюки, щоб разом зустріти Новий рік о годині дванадцятій. Був Шерех, але він від’їхав до Мюнхену, де живе його мати.
Настрій глибокої мелянхолії.
1947
Січень
1 січня. Господи поможи! Поможи всім людям, що заплутались в протиріччях, поможи і нам – жертвам тих протиріч, поможи і мені в моїх шуканнях правди.
Цей день пройшов для нас з Танею святочно. Новий рік зустріли у нас в товаристві наших друзів і кумів Раї в Григорія Костюків, пили тости, багато говорили, згадували минуле, Рая оповідала з гумором про своє дитинство в Слов’янску на Донеччині, Таня, як звичайно, згадувала свої Лубни, де минуло її юнацтво, Григорій Олександрович, хоча і походить з Поділля, але думками частіше у Харкові, у будинку "Слово", де він мав добрих друзів… Згадує Тереня Масенка, Андрія Головка… Мої спогади розсипані по світі, але їх концентрація все ще у Дермані, де пройшли роки хлопятства… Ніхто з нас не знає, що там діється тепер і що сталося з нашими рідними. Так прогуторили до першої години ночі…
Рано, на дворі все покрите новим, свіжим снігом, до нас назбігалося дітей, я ліпив з ними "бабу", Тодьо був особливо захоплений і забавний. Зайшли до старости оселі Клима й Катерини Писанчиних, випили там по чарці. Відвідали також Варварових… Пані Галя тільки що вернулася з лікарні, вона мала тяжку операцію ноги… Ампутацію. І лишень її надзвичайна сила духа втримує її не лишень в настрою, але й в гуморі. Наша завжди добра, енергійна, оптимістична подруга.
Листівка від Смаль-Стоцького:
"З Новим Роком і Різдвом Христовим, шлю Вам, дорогий Пане Уласе, й милій Дружині, мої найсердечніші побажання! Із роси, із води! Дай, Боже, витримати!
Говорив я з Катель, – але вони мають райони порозділювані і одна другій не хоче в капусту лізти… От біда! Побалакаю ще з Реваєм – може він цього ес-дека знатиме. Тоді напишу.
Аж мене душа болить: Ви, Багряний, Мазепа, Феденко… – всі тут, а ті, що націю запровадили в ту сліпу вулицю, перші повтікали і навіть носом не нюхали гараздів ДіПі кемпів!
Подумайте: Юрій Русов вже подвизається в Ню Йорку, Донцов – виклопотавши собі ще в червні чи липні 1945 року польський пашпорт, – так, як і личить безкомпромісовому ідеологові – сидить у Лондоні!… Я теж вже вибираюся до USA
Та американська суспільність – це капуста головата! Бувайте здорові – богу милі!
Ласкавій дружині цілую руку. Ваш, щиро-приязний Р. С-С…"
Дякую, дуже дякую, пане Романе! Ця філософія не конче збігається з моєю, але дякую. Не думаю заздростити Русову чи Донцову і не конче ототожнюю себе з Мазепою та Феденком. Ідеологічні "ізми" не мають тут що казати. Мій друг Роман істино хотів нам помогти, але моя біографія вже здавна досить неясна, з тим подвійним, Данильчук і Самчук, прізвищем, і з тим моїм Staatenlos, що для струнко впорядкованих умів Єнкі може бути не досить збагнутим. Пускати до себе такого типа на перше слово було б не логічним, і я їх розумію. А нам тут, думаю, нічого не станеться, коли підождемо на кращу погоду… Тут є певне життя. Тут стільки болю і смутку, тут стільки скупчено душі українства, що це для мене, "Богу милому", копальня щирого золота пізнати бодай якусь частину нашої правди.
По обіді ми гарно відпочивали… До речі, була надзвичайно лагідна, приємна погода, майже літні хмаринки і світило сонце…
Під вечір зайшов до мене Тодьо і покликав, щоб я побачив його "бабу". Баба дійсно пишна. З вугілля очі, з моркви ніс, я ще підкрасив червоним її щоки і Тодьо був на верху блаженства.
Вечір провели у подружжя Малют, тестів Степаненків… Гомоніли, сміялися… До одинадцятої години ночі.
2 січня. Нічого нового, нічого особливого, нічого цікавого. Міжсвяточне затишшя. Ніякого писального настрою. Бавився з Тодьом. Гарна, зимова погода. По обіді ходили з Танею до лісу.
Оповідають, що в СССР має бути якась реформа. Ніби буде дозволена приватна торгівля. Надія – дитина нашого бажання.
5 січня. Мороз і місячно. Зі сходу холодний вітер. Весь день дрібні домашні турботи. Завітав Сергій Куниця. Запрошує заїхати до Льонзе… Вони нас часто згадують. Дістав серію листів і між ними від Д. Дорошенка:
"Haunstetten b. Augsburg, Drosselstr. 8. 31.XII.1946.
Високоповажаний і дорогий Уласе Олексієвичу!
Ваш лист з дня 26.12 глибоко мене зворушив. Це трохи не вперше від представника молодшого покоління (а за такого я дозволяю собі Вас звати), почув я признання моєї скромної праці, якій я віддав усе своє життя. Це признання, особливо в устах такого визначного діяча укр. культури, яким є Ви, є признанням не тільки для мене особисто, але й для всіх моїх старших товаришів, які були керівниками моїми і від яких я брав приклад для своєї праці. Їх майже нікого нема вже в живих, і мене огортає якесь почуття самотности, коли думаю про них і взагалі про минуле. Але що робити: треба двигати тягар життя і праці далі, доки ще ста сил і доки я не зробився певним духовим, або фізичним інвалідом.
Життя нас усіх дуже тяжке, особливо морально, коли подивишся кругом себе – "куди ми докотились". А коли ще подумаєм, що нас дожидає в майбутньому, то зовсім погоджуюсь з Вами, що взагалі не хочеться жити, і що те, що діється на нашій батьківщині, є "втілена розпач і безвихідність". Думаю про те, що нащ народ, переживши ж тисячу літ усякі навали й руїни половецькі й татарські, всякі натиски польщини, московщини, важкі руїни 17-го віку, всякі утиски нових часів, – ще таки перебуде й сучасне лихоліття, я вірю, що в його істоті заложені не тільки деструктивні, анархічні, я сказав би – рабські елементи, але й конструктивні, творчі. Наш народ талановитий, невже він отак і згине, виродившись і переродившись? "Перебули ми панщину, переживем і конституцію", як каже галицька приказка. Я особисто напевно того не доживу, але люди молодші, і Ви в тім числі, напевно ще доживете. А як що доживете, збережетесь, то й попрацюєте. В яких формах наступить відродження, того нам не дано знати, але очевидно – в якихось нових формах, яких ми сьогодні й не передбачаємо.
На днях ми з Нат. Мих. мали радість, діставши з Мюнхена від французького консуляту повідомлення, що нам дано візи на тимчасовий побут у Франції, доки не виклопочемо дальшої візи до Канади, куди маємо афідевіт. Це ще тільки початки нових турбот і клопотів: дозвіл на виїзд звідси, справа грошова і т.д., але все таки якась надія блиснула. 3/1 їду до Мюнхену добувати цю візу і допитатись, що ж далі. Як що вдасться благополучно виїхати, то мені шкода покидати земляків, з якими досі ділив недолю, але я вважаю, що коли доберусь до благословенніших країв за океаном – усі сили віддам на уможливлення переїзду для всіх інших, кого лиш можна буде перетягти.
А як же з Вашим афідевітом до Спол. Штатів? Ви про це в листі нічого не написали? Я на днях довідався, що Д. Донцов перебуває в Лондоні, мабуть по дорозі за океан. Жду приїзду сюди гостей з Канади, але вони щось не їдуть та не їдуть… Сотник Панчук, о. Савчук та інші.
Нат. Мих. вже помалу очуняла від своєї хвороби, але почуває себе дуже ослабленою, виснаженою і я серйозно боюсь за неї. Вона багато працює по господарству: варить, пере, шиє і т.д. і це її знесилює. Аби якось доїхати до Франції…
Дуже був би радий бачитись з Вами і поговорити. Але як це здійснити? Мені їхати кудись тепер зимою дуже тяжко, не маю теплої одежі. А приїхати сюди – де ночувати? Хіба через "МУР" пристроють Вас у Зоммер-Касерне, чув я про якусь нову конференцію "МУР"-у в Авґсбурзі в січні місяці. Якщо це так, то певно приїдете й Ви, і я буду наперед про це знати.
Нат. Мих. шле Вам сердечний привіт і найкращі побажання, а я міцно стискаю Вам руку, розуміться, також пересилаючи від щирого серця побажання здоровля та сил для Вашої дальшої праці на добро української культури.
Ваш Д. Дорошенко"…
Прийшли також святочні газети. В "Укр. Вістях" і в "Часі" уривки з мого "Сонце з заходу". Згадували, як то ми з Танею, сорок третього року їхали на різдво саньми до Дерманя. Як то вони тепер там святкують? І чи є вони вдома взагалі?
8 січня. Свята минули і, здається, не найгірше. Приїжджав Багряний зі своєю дружиною Галиною, Свят-Вечір, за дуже типової різдвяної погоди, з тихим, скрипучим морозом і ясним місяцем, святкували у Костюків, що живуть зараз через вулицю з назвою Hebichstrasse, де ми не лишень колядували, але й заспівали мою улюблену "Вдову", що ото "п’є і гуляє, на смерть вона не дбає". Учора, в тому ж товаристві й обідали, а вечеряли у Марії і Дмитра Нитченків… Гостили також у Варварових і у Малют – словом "підем, пане брате, від хати до хати, щирим серцем, добрим людям заколядувати". Було якось дивно святкувати це свято так дуже по українськи в такому дуже не-українському оточенню…
З дуже, кажу, стилевою, українською, різдвяною погодою, зовсім такою, як її описує Гоголь в його "Ніч під різдво"… Чи ті люди, що тут від правіку жили і живуть, думали, чи їм бодай снилося, що одного разу у їх гарненьких, чистеньких, чепурненьких домиках оселяться якісь чужі люди з далеких незнаних країн, які прийдуть сюди в наслідку величезної війни, яку започне їх "Фюрер", той самий, що обіцяв завоювати їм мало не цілий світ. Яка фатальна іронія долі. Для нас і для них. Незбагнута примха історії гльобального розміру. Не віриться, що ми живі людські істоти, виконуємо ролю маріонеток цього гігантського лялькового театру химерної волі незбагнутих сил буття.
15 січня. Минув лиш тиждень, і за цей час я побував у Авґсбурзі, де відбулося засідання правління МУРу, на якому були Шерех, Петров, Костецький і я. Не прибули на засідання Косач і Багряний.