Останні орли

Михайло Старицький

Сторінка 31 з 131

Царедворці виблискують своїми шатами, а сама найясніша видом своїм подібна до сонця, а очі її, як зорі на небі... Мудрістю високою сяють... і така привітна, ласкава, усмішкою царською зігріває людські серця. Довго, довго розпитувала вона про горе простого народу... Дивувалася довготерпінню, а на мої слова про гайдамацтво зводила мовити так: "Поки, — каже, — проявляється воно то поодинці, то окремими ватагами, — то не повстання, а розбійництво... Так і польський уряд перед іншими державами його атестує, а свої утиски пояснює переслідуванням ватаг... І оскільки жодна країна розбою терпіти в себе не захоче, тому й держави не можуть заборонити Польщі ловити в себе розбійників і карати їх... У всякому разі, — каже, — я послала в Варшаву наказ, і Рєпнін мені повідомив, що на моє слово там зважать. Передайте, — каже, — чесний владико, всім вашим, що моя душа скорботою сповнена за них, день і ніч я про них думаю, і вони мені близькі, як усі мої підданці..."

— Господи! Продовж віку нашій цариці на радість усім і на щастя знедолених братів, — у пориві екстазу промовила Дарина. — Вони ж так давно не знали й хвилини того щастя, що, мабуть, уже думають, ніби його й нема ніде на всьому білому світі!

— Хай почує всемогутній молитву твою, порив юної і чистої душі! — промовив отець Мельхіседек і, взявши в руки оздоблену самоцвітами панагію, додав: — На прощання її найясніша милость, пресвітла цариця наша, подарувала мені сю панагію, зело оздоблену й коштовну, щоб я пресвітле ім'я її згадував у своїх грішних молитвах, обіцяла навіть, з царської ласки, послати мені листа про те, що з її наказу учинено буде.

— Такої удачі не можна було й сподіватися, — все дужче й дужче хвилювалася Дарина. — О, тепер, коли цариця прикрила нас своїм крилом, ми зуміємо поквитатися з ляхами, — збуджено промовила вона й рвучко підвелася.

— Ото, горличка може перетворитися на орлицю! — усміхнувся отець Мельхіседек.

— Ох, святий отче! Моліте господа за них, нещасних... і заступіться: немає в них захисника, немає в них молільника! — сказала Дарина.

Зворушений проявом такого сильного почуття, Мельхіседек підвівся і, поклавши руку на голову панночки, по-батьківському поцілував ЇЇ в чоло й промовив тремтячим голосом:

— На тобі хай буде благословення господнє, дух божий живе в серці твоєму, бережи ж цю святиню!

В цей час двері тихо одчинилися, і в трапезну ввійшов чернець Найда. Мельхіседек його одразу впізнав і після благословення сказав, що він питав про нього в Печерах, але йому відповіли, що чернець на послуху, а тепер він дуже радий, що його зустрів.

Дарина, побачивши Найду, мимохіть зашарілася: вона за метушнею, приймаючи такого дорогого й високого гостя, як отець Мельхіседек, забула про Найду, а він, може, голодний десь ждав, що про нього згадають.

— Невже панотець не снідав? — звернулась вона поквапно до Найди. — Я так захопилася бесідою.

— Дякую вельможній панні за ласку, — відповів, низько вклоняючись, чернець. — Я трапезував.

— А, спасибі тітці, — заспокоїлась Дарина й хотіла була запросити ченця сісти, але згадала, що без дозволу архіпастиря це було незручно, а тому й утрималась. А отець Мельхіседек, поправляючи рясу, випадково налапав у кишені папір і, витяг-ши його, розсміявся:

— Хе, старий же я став: говіркий, а малопам'ятливий... Коли панна питала мене про батька, то я сказав, що бачився з ним, а не передав головного — листа від нього: ось він!

— Лист від татонька! — зраділа Дарина. — Я так давно вже не мала вістей від нього... — І вона, взявши листа, відійшла набік, до вікна, й жадібно почала його читати.

— Ну, сідай, брате во Христі, — добродушно показав Найді на найближчий фотель ігумен.

— Перед його превелебною милостю постояти мені приємніше, — ухилився від запрошення Найда.

— Твоя воля, твоя щирість... — з лагідною усмішкою мовив ігумен. — А щодо мого давнього прохання чи не передумав ти, сину мій? Я про тебе говорив з отцем настоятелем печорським, і він ласкаво дав дозвіл на переведення тебе в Мотронинський монастир: якщо серцем не охолонув ти потрудитися в моїй обителі, то врата її для тебе широко одчинені.

Дарина, пробігаючи очима батькового листа, нашорошила вуха й ждала, що відповість на пропозицію ігумена Найда.

— Нести свій подвиг під благословенням найпревелебнішого владики серцеві моєму є радість, — після невеликого роздуму відповів чернець.

— Спасибі за ласкаве слово, а мені ти будеш вкрай потрібен... Дякуючи гос-подеві, є надія, що багато одібраних у нас храмів і монастирів будуть повернуті в наші руки, тоді постане багато тілесного й духовного труда для прийняття духовних дібр і пастви... Тепер ти можеш перейти до нас з легкою душею, бо не доведеться тобі своїх обітниць ламати і ти до кінця днів твоїх не розлучишся з власяницею і вериг на зброю не переміниш...

Останні слова вразили Дарину; сама не розуміючи чому, вона відчула, як вони болісно врізалися в її серце й змусили його здригнутись і тужливо стиснутись, її обличчя раптом вкрилося мертвотною блідістю. Навіть отець Мельхіседек помітив цю переміну й стурбовано запитав:

— Чи не пише батько про щось лихе, крий боже, що так стурбувало панну?

— Так... знову затримається... а мене непокоїть його здоров'я... Він так у дорозі не береже себе, — заговорила, розгубившись, Дарина, немов її піймали на чомусь такому, що вона приховувала й таїла навіть від себе самої. — Ні, про справи — то навпаки... Пише батько, — вела вона далі, оговтавшись трохи, — що його затримає ще закупівля й звезення харчових запасів, бо розпорядження є з Петербурга вирушати військам незабаром сюди до Києва. Виходить, те, що говорили в столиці, — правда, і наймилостивіша цариця наказала пересунути до кордонів нещасної країни свою державну допомогу.

— Хай буде благословенне її ім'я! — побожно промовив архімандрит. — Одначе мені пора; паства моя занадто довго жде пастиря! Поспішаю радісно: приспів убо слушний час.

Коли владика вийшов на ганок, до нього підійшли всі під благословення: за панами наблизилась челядь, а за челяддю й лісові гості. Благословляючи лісових гостей, Мельхіседек сказав їм загадково:

— Каліки й нужденні! Живете ви іменем Христа, а незабаром, може, й стати за Христа буде потреба!

— Звели, найпреосвященніший владико! — прогудів октавою колишній диякон і почервонів, зніяковівши.

— Благослови тільки, — вирвався з натовпу другий голос.

— Амінь! — кинув їм коротко архімандрит і зник у просторій каруці. Ляснула пуга, й шестерик ситих коней легко підхопив екіпаж: здригаючись і погойдуючись, покотила колимага по м'якому зеленому подвір'ю, а як проминула браму й виїхала на монастирський шлях, то зняла хмару білої куряви, що довго клубочилася вдалині.

— Даруй, вельможна панно, мені теж пора! — мовив Найда до дівчини й на прощання шанобливо вклонився.

— А його превелебній мосці коня? — звернулася Дарина до одного з челядників, що стояв ще коло ганку.

— Насилу осідлали, — відповів стайничий, — огир майже не виїжджений. Тільки цей і був дома, а то шестерик пішов під святого владику... Не знаю, як ченцеві й сісти на нього...

— Давайте! Мені не первина! — завоїсто відповів Найда, і щоки йому спалахнули полум'ям.

Два челядники ледве могли втримати за гнуздечку гарного, але шаленого коня;

він хропів, поводив у гніві кривавими очима, мотав головою й ставав дибки, та так високо, що, здавалось, ось-ось перекинеться навзнак. Земля грудками летіла з-під його копит, а піна з вудил...

— Добрий кінь! — блиснув очима Найда й сміливо підійшов до огиря.

— Будь обережний! — скрикнула Дарина.

— Не турбуйся, панно! — усміхнувся чернець і, скориставшись миттю, коли кінь став на передні ноги, блискавично вхопив повід і скочив на коня. Сторопівши і злякавшись, огир заіржав і кинувся спершу в один бік, а потім у другий, хвицаючи задніми ногами, стаючи дибки, щоб скинути з спини ненависного вершника, але Найда сидів у сідлі, наче приріс, і так врешті здушив ногами коня, що той одразу відчув, що цього супротивника не здолати, — і після кількох стрибків помчав покірно вперед.

— От так лицар! Бачили?! Такого змія приборкав! Ху ти, аж душно стало! Козак, на весь світ козак! — весело загомоніли старці, а один з них, що ходив на дерев'янці, навіть вигукнув: — От кого б за гетьмана!

Вершник зник з-перед очей; розійшлася по роботах челядь, старці пішли по свої торби в хату, а Дарина все нерухомо стояла, втупивши очі в туманну далечінь, і почувала, як холод самотності підкрадався до її серця...

VII

Коли минула перша хвилина заціпеніння, яке охопило всіх після смерті священика, Петро підійшов до Сари й шепнув їй на вухо:

— Ходім, баритися не можна, вони можуть побачити, що тебе нема, — тоді всім нам кінець.

Сара, не кажучи й слова, пішла за Петром, тихо вийшли вони в двір і мовчки спустилися до берега річки.

Була вже пізня ніч, глибоко в височині сапфірового неба стояв уповні сріблистий місяць, і ясне сяйво його, здавалося, лилось широкими потоками на сонну землю й спускалося тремтливими сріблистими доріжками в таємничу глибину нерухомо застиглої річки.

Петро й Сара йшли мовчки, пригнічені враженням від сцени, свідками якої допіру були. Нарешті вони повернули в леваду, що прилягала до берега річки.

— Слухай, Саро, — заговорив Петро, стискуючи руку дівчини в своїй руці, — чи пам'ятаєш ти все те, про що ми говорили тобі?

— Пам'ятаю, Петре, — відповіла вона тихо.

— Пам'ятай же: передусім, як повернешся додому, прокрадься в свою кімнату так обережно, щоб тебе ніхто не побачив, а потім не дай помітити ні батькові, ні іншим, що ти чула щось із їхньої розмови. Коло корчми вашої повсякчас вартуватиме хтось — я, або Пріся, чи хто інший, і ось, коли твій батько почне рихтуватися до від'їзду, ти тої ж хвилини вивісь білу хустку на своєму вікні. Якщо ж батько надумає щось інше... ще гірше, то повісь на вікно червону хустку, тоді вже я знатиму, що робити... Крик пугача буде тобі знаком, що я вжив заходів.

— Ой, Петре! Страшно мені... боязко, — прошепотіла Сара, тулячись до нього.

— У самого душа завмирає, — похмуро промовив Петро. — Ех, коли б це був не твій батько, то за одну хвилину я заспокоїв би і тебе, і всіх.

Сара вхопилася за плечі парубка і втупила в нього свої величезні очі, які ще дужче розширилися від страху.

— Ні, ні, будь спокійна, як домовились, так і буде зроблено.

28 29 30 31 32 33 34