Житомирські самоцвіти набули такої ж слави, як і уральські...
— Еге, такої,— заперечив Хома.— Про Урал я скільки читав, а про Полісся оце вперше чую!
— Бо молоде діло,— пояснив Остапчук і взявся далі розповідати.— Насамперед, мова іде про топази. Які їх відмінності не побували в руках у вчених! Сині, блакитні, зелені, білі, рожеві, винно-жовтаві з червонястими відтінками. Розміри окремих каменів величезні! Знаходили кристали, які важили по чотири-п’ять кілограмів!
— А наш блакитний кристал,— вихопився Кость,— теж важив з п’ять кілограмів. Гранітною каменюкою не можна було його потрощити, так ми з Сашком — гнейсовою! Як луснули, так тільки іскри. посипалися. А тоді до річки пішли. Вода в річці чиста-пречиста! Як кинеш кусок топаза, так він опускається і, де опускається, всю воду навколо себе в блакитне освітлює. Аж риба збігається дивитись. От гарно було!
— Ех, Костю, Костю,— похитав головою Володимир Данилович.— Поет з тебе, мабуть, буде видатний, а от мінералог абиякий. Такий кристал міг стати окрасою першого-ліпшого геологічного музею в світі!
— А я хіба музеям заважаю шукати? Хай собі знаходять та й виставляють. А то хитрі які: хтось знайде, а вони будуть пишатися...
— Ой! — вихопилося в Олі.— І в мене, гляньте, серед крем’яхів є такий камінець. Ось вій. Дивіться!
Оля схопила з долоні один камінець, піднесла його вгору. Світло, котре одбилося від дерев і скель, промені, сонця і промені, що струмили з глибини блакитного неба, схрестилися в уламку кристала і вийшли з нього короною сяйва, без міри м’якого, ніжного й вабливого.
Люба й Люся так і потяглися до нього. Схитнувся вперед в напрямі тієї корони сяйва Володимир Данилович; на момент застиг зачарований професор Павлусевич.
Отак і підійшов учений до закінчення свого слова:
— Ви тепер самі бачите, які багатства таять надра нашого Полісся. До цього слід додати ще дещо. Найкрасивішими серед усіх дорогоцінних каменів є алмази. Ми про них ще не згадували, бо зоставили розмову про них на кінець. А кінець цей такий: дорогі друзі, алмази є на Україні. Їх ще не знайдено, але обов’язково знайдемо.
Протягом всієї розповіді Пилип сидів у якійсь дивній нерухомості; навіть тоді, коли Люся й Оля почали демонструвати свої багатства, пересипаючи їх з долоні на долоню, він не виявив ніяких ознак зацікавлення. Та ось вчений виголосив останнє слово: алмаз! І Пилипа підкинуло вгору, немов на пружині.
Алмаз! Ось про що мріяв Пилип. Коли алмаз добре оббити гострою каменюкою та погранити об цеглину, можна вишліфувати справжній діамант, такий, щоб сяяв на увесь світ. Отоді він візьме той діамант і скаже: "На, Люсю, тобі цей діамант назовсім!"
Бідолашний Пилип! Ти ще, голубе, не знаєш, який сюрприз наготувала тобі ота сама Люся. Знатимеш!
Під кінець розмови Володимир Данилович, знайшовши Костя і Сашка, спитав:
— А ви не зможете показати нам ось із професором Павлусевичем те місце, де ви матеріал для крем’яхів здобували?
— Покажемо, а чого ж,— охоче погодився Кость.— Тільки там уже нічого немає: що ми потовкли на крем’яхи, що повкидали у річку: рибу дражнили...
— Все одно покажіть. Ми звіримося з картою і на тому місці хрестик поставимо.
— Та показати не важко,— згодився Кость.— Це не отам, де Кіліманджаро, і не там, де Піп-Іван. З того краю ми все вилазили. А треба йти ондечки отуди. Там глибокий-преглибокий яр; навколо бескеття — страх! Під камінням на дні яру струмочок тече, а збоку — печери...
Незабаром три об’єднані експедиції (третя — університетська в складі вчених Остапчука і Павлусевича) рушили в похід на пошуки дорогоцінних каменів.
Розділ двадцять третій
Хоч дні вщерть були заповнені подіями й переживаннями, Люся й на момент не забувала про ту кривду, котру заподіяв їй Пилип під час свого безводного маршу. Як він тоді розмовляв з нею! Не розмовляв, а хрипів, перекривлявся, глузував. Правда, пізніше вона, довідалася від Куприка, що, може, тоді Пилипові було й не до розмов з нею, бо ж не їв і не пив, бідолашний, цілий день. Але це не стишило Люсиного гніву, а, навпаки, посилило його. Як же ж це так у того безсовісного Пилипа виходить? Люся й Пилип дружать між собою, розмовляють, а коли якісь секрети з’являються, то про них всі знають, крім Люсі!. І Хома про ту безводну мандрівку знав, бо й сам взяв у ній участь, і Куприк здав, бо був суддею, а от Люся — нічого не знала! Пилип їй не сказав. Чого ж він їй не сказав? Тому, що не цінує її, не ставить її на один рівень з Хомою та Куприком, а ставить її нижче, зневажає. А це ж образа. Ух, як же ж вона серце Люсі опекла! І Люся в думці скрикнула: "Ну, підожди, коли ти такий, то й я така буду. Знатимеш!"
А Пилип про це нічого не знав. За вчорашній безводний день і за сьогоднішній ранок, наповнений блиском топазів і моріонів, він дуже скучив за Люсею. Тож він почав шукати нагоди поговорити з нею.
Якось трапилось, що Люся одстала з Куприком, Пилип, почекавши їх, спитав:
— Що це ви робите? Квітки ховаєте для гербарію?
Куприкові ніяк було відповісти, бо він держав у зубах кінець однієї зав’язочки від папки. Що ж до Люсі, то вона не обернулася навіть. Навіть не глянула на Пилипа. Пилипа вона просто не помітила. А слів його не почула!
"Бач, як захопилася",— подумав Пилип і спитав ще раз, тепер уже голосніше:
— Квітку в папку закладаєте, еге?
Спитав про це Пилип голосно. Голосну нього був дзвінкий, сильний. Проте Люся й тепер не почула Пилипа. І відказала, тільки не Пилипові, а Куприкові:
Ходім, он Григорій Савич уже позирає...
Вони одірвалися від Пилипа, подалися вперед і незабаром приєдналися до гурту. І йшли чудно: Куприк увесь час спантеличено обертався до Пилипа, а Люся не оберталася, а, навпаки, тягла Куприка за собою.
"Чого це вона? — розгублена спитав сам себе Пилип,— Не бачить мене, чи що? — Подумавши трохи, він скрикнув у думці.— Еге, не бачить! Бачить! Тільки тепер вже не хоче дружити зі мною, а дружить он з Куприком. А він, бач, який! Як що, то зразу до мене: Пилипе, Пилипе! Ну, добре, попилипкаєш тепер!"
Пилип був у розпачі. Все, що сталося, здавалося таким неймовірним, що, вигукнувши згодом: "Ні, це вона так!" Пилип подався швидко вперед і, наздогнавши Куприка й Люсю, пішов поряд з ними.
— А чого це ви од мене тікаєте?
Люся в цей час щось жваво говорила Куприкові, то й не звернула уваги на Пилипові слова. Він же, хапаючись, мов потопаючий за соломинку, казав далі:
— А правда ж, оці сокирки набагато гарніші, ніж які завгодно волошки?
Пилип знав, що на такі запитання Люся завжди відповідала охоче. Але сьогодні вона знову не почула Пилипових слів ні про сокирки, ні про волошки, а просто сказала вкрай зніяковілому Куприкові:
— Як приїдемо додому, то я покажу тобі, Що про Кавказ є і в Шевченка і в Лєрмонтова. Добре?
— Добре,— відповів Куприк. І зразу ж поцікавився: — А про море в тебе є? Про матросів і тайфун у Китайському морі?
— Є й про море! — Люся говорила таким ніжним голосом, як колись Пилипові.— У нас таких книжок багато...
Але й після цього Пилип не здався. При дорозі ріс велетеньський кущ будяка. На ньому було безліч квіток. Деякі з них зоріли, немов троянди. Пилип підбіг до куща, голою рукою виломив гілочку з квіткою, не відчувши, що при цьому боляче поколов пальці. Навпаки, увагу його при цій операції привернув великий джміль, що спокійно пив на квітці нектар. Джміль мав жовтогаряче черевце, чорну оксамитову спину і сам був красивий, як квітка. Пилип наздогнав Люсю й Куприка, трохи випередив і, заходячи спереду, заговорив до Люсі швидко-швидко:
— Та ти ж глянь, глянь! Це, бач, будякова квітка така. А це — джміль._ Ти хоч що зроби, а він з квітки не злетить, поки не нап’ється нектару. Всі великі джмелі такі. А маленькі — і чорні, і жовті — ті ворушкі. Як що, то і вкусити можуть...
Люся неуважно глянула на квітку, на джмеля, протягла чужим дерев’яним голосом: "Хіба?", відсторонила Пилипову руку і пішла далі...
Пилип був так вражений, що застиг на місці і зім’яв гілку в руці; джміль розсердився, вкусив Пилипа за палець. "Ага, це ти? Ну й забирайся! — зиркнув на джмеля Пилип. І кинув квітку на найближчий кущик вересу. І так у нього заболіло серце, що мало не заплакав. Хома, побачивши, що Пилип чогось скривився, підійшов до приятеля:
— А чого це ти? Джміль укусив, еге?
— Еге,— відказав Пилип.
Хома взяв Пилипову руку, оглянув палець і, набачивши ранку, підніс Пилипів палець собі до рота і почав висмоктувати отруту. Як це зробив, поспівчував:
— Та вони що-що, а кусатися вміють. Меду не буває в них, сама перга, а, бач, кусаються.— В цей час через стежечку, якою йшли Пилип і Хома, пробігла ящірка, і Хома без паузи й роздумування гукнув: — Без хвоста! — і спокійніше зауважив: — Зелена, неначе смарагдова. От добре професор розказував! Я потім повну кишеню скалочок назбирав.— Хома засунув руку в кишеню і коли витяг її — на долоні заблискотіло. Він почав перебирати дрібні камінці й вихвалятися своїм багатством.— Це, бач, топаз голубий, а це ось топаз білий...
Хома забалакав Пилипа, і Пилипові стало трохи легше. Він навіть задивився на Хомині блискітки. І тут йому зовсім несподівано спало на думку: відступити Куприкові Люсю? Нізащо! Треба Люсю назад одвоювати, щоб вони вдвох знову ходили і щоб не Куприк, а він держав у зубах зав’язочку від Люсиної папки. В грудях Пилипа народилося щось затяте, уперте. Отак Пилип і здався! Пилип ніколи не здається, до самої смерті! Несприятлива сила ламала Пилипа, та тільки ще невідомо, чия сила переважить: ця, несприятлива, чи Пилипова! Він поклав руку на пояс, почав перебирати пальцями і так просував їх, поки вони не дотяглися до археологічного ножа. Ліва рука його водночас опустилася в кишеню, намацала там крильце від зозулястої курки і погладила його кілька разів. "Ось знайду найкращий діамант для неї, тоді знатиме!"
Об’єднана експедиція увійшла в горловину велетенського яру. В той час, як вгорі сяяло сонце і голубіло безхмарне небо, тут, внизу, було похмуро, немов у сутінках. І моторошна ж картина відкрилася перед мандрівниками! Весняні й грозові води порвали гранітні щити на величезні брили. Камені то наповзали один на одного, то підіймалися хаотичним нагромадженням мало не по вінця яру, то, обрушившись, захаращували на сотні метрів дно цієї гігантської кам’яної щілини.