Це були висмоктані жебраки, що йшли на далеку прощу. Рвана тяжка обув, товсті підошви. Замазана й підлатана одіж. Часто нічим не замасковане синє, просотане брудом і риб'ячим жиром штано-жилетне комбіне, одягнуте поверх сорочки, та м'ята кепка або чорний "котелок" на голові.
Одного, що я помітив коло обварки консервів, я побачив тепер на вулиці. Він ішов додому вкупі з товаришами і, витягаючи шию, ловив повітря після тижневої варки.
Пройшов один червононосий — типовий, як їх звуть, "сода-віскі". Може, взавтра він, виспавшись буде здобувати єдину долю своєї радости, прикрашуючи спиртом носа. Молоді хлопці йшли, нічого круг себе не бачачи, мов спотикаючись (на два метри в хвилину прискорений рух конвайєра клав тисячі в кишеню фабрикантів і розбивав, як параліч молоду силу). Старушки, що сортували рибу, не білі амурчики, як ті, що на станції чи в театрі, а жовті й вицвілі, в повстяних пантофлях, змучено шкрьобали до домівок. Руки їм червоні: сіль пороз'їдала, як і в тих кількох молодих дівчат, що табунцем ішли і щось жартівливо щебетали, зберігши ще енергію для власного життя. вони, видно, обмірковували пригоди на завтра. Взавтра, коли дозволить погода, їх можна буде побачити на горах у спортивних штанях, як і в чоловіків. Страша адміністрація йде пізніше, після робітників.
Фурґони біди над фйордом
Місто в тумані й димах, що налягли на маленькі, дерев'яні двоповерхові та триповерхові домики кварталів робочої бідноти. Домики купчаться, лізуть один на одного, як гриби, утворюючи оті вузенькі сажневі й метрові вулички та завулки, що ми їх уже бачили. Можна стати посередині вулиці і ліктями штовхати протилежні будинки. Я так і зробив для проби.
Червоні черепичні дахи. Ні авто, ні візник тут не проїдуть. Брук зразу ж упирається в зелену чи жовту шальовку хати, що схожі, як дві краплі води, на дерев'яні фурґони мандрівних комедіянтів.
Крім того, обов'язково в кожному вікні типова бідняцька фльора в горщечках: герань, кактуси, фуксії й інше зілля. Це і вся свіжа зелень на тих вулицях. Іноді горщики в мідяних начищених футлярах-вазах чи порцелянових з малюнками риночках.
Будинки пнуться один біля одного по крутому схилу, дахи їхні майже сходяться своїми козирками і затемнюють хоча б і найясніший день. Ніжні, несоковиті семилітні дівчатка-беззубки, що граються на вузькій вулиці, раптом затихають, коли проходить незнайомий їхній вулиці дядя, такий, як я.
Мила своєю красою і бідністю дівчина перед святом миє віхтем одвірок і стіни свого нерухомого фурґона. Може, її доля переселить у сусідній будинок до того розбитого конвайєрною системою парубка, що прошкандибав зараз. Бо якраз тут розходилося те робітництво, що працювало на консервній сардинній фабриці.
І так боляче було за страждання поневолених капіталістами працюючих, що їх, як нечиста господиня брудні лахи, ховає капіталізм у закутки чудесного міста, природа відбирає од них ріст і красу і навіть дарові красоти природи, що так чарують у Скандінавії, малоприступні тому змученому людові.
Холодний спрут
У тій північній холодній і послідовній країні завзята буржуазія завдяки своїй "демократичності" щільно підступає до свого робітництва, — вона вміє його виснажувати з тією ж холодною послідовністю скандінава, витягати соки з трудящого організму завдяки електричній машині. Це робиться так, як норвежець витягає матеріяльний зиск із кожної площинки землі, з кожного каменя. Норвезький капітазім — холодний спрут.
Конвайєрна система на заводах жене і, виснаживши, паралізує людський інтелект у робітникові. Ви бачите, як після роботи, змучений і розбитий, тягнеться робітник до свого дерев'яного фурґона-будинка, що стоїть десь у глухій загнаній частині міста, почуєте, як він… Але ні, давайте краще пройдемось по окремих відділах консервної фабрики і подивимося на потогонну працю хоча б заклепника консервних коробок.
Звичайно, все тут робить машина — і загинає, і затискує, і клепає, —людині треба лише підкладати ті частини, які підсовують під руки конвайєриі механічні струмки або інші робітники. Це щось на зразок подавальника до молотарки. Але машина йде. прискореним темпом, вона не може чекати. Її робота розрахована на такий темп, щоб чоловік якраз увесь час легко напружувався. І от робітник раз-по-раз одною рукою вставляє коробку з рибним філе, а другою накриває бляшаною кришечкою і підставляє під машинову комбінацію на зразок якогось велетенського штампувальника чи швидкозшивника. Хлоп — і коробка заклепана, хлоп — друга, хлоп — третя, — і пішла машинова спішка. Лише підкладай, ледве-ледве напружуючись. Перша година може бути розвагою, друга працею, але шоста обертається в катування. Адже машина йде одним темпом, зовнішній автоматизм рухів, що вимагає під кінець страшного напруження, не вгаває. Години, тижні — це ж мука. Інші частини організму атрофуються од такої безглуздої і виснажуючої роботи.
І от, коли протягом шести день оцей конвайєрний натиск задовольняли, то в суботу йде висмоктаний спрутом чоловік, іде додому. Його рухи розбиті і в'ялі, очі притупі лі й запалі. Місяці, роки такої праці — нищать людину. Хоч це й дивно, а в Норвегії серед робітників дуже багато туберкульозних.
Обварювач консервних коробок
Але ось ці консервні коробки йдуть до казанів, де їх обварюють. Автоматичні маленькі елеватори тупо скрегочуть бляшанками, насипають їх у кип'яток казанів. Міцна покришка разом з мішалкою, керована робітником, починає свою акцію над консервами.
Потоки пари й бризки гарячої води вириваються з-під покришки. Робітник, сам виварений і спітнілий, з очима, як у вареного судака, спішить управлятись, мішати, викидати, бо конвайєр гонить, навалює горку консервних коробок, — цього не повинно бути, треба натужуватись. Пара рветься й обдає вогкий одяг, набряклі виварені білі пальці сковзають по підоймах. Конвайєр натискає.
Вуса, як мокра мочалка, розтріпані, загострений ніс так наївно і змучено піднятий догори. Змочене на лобі волосся збилось липкими пасмами, очі бігають од купи бляшаних коробок до казана й наглядача. Пара рветься, хлюпоче вода, віддаючи обварені коробки, що висипаються у відповідні рухомі засіки. І так з години в годину, дні, тижні, роки. Платня невисока. Лише сім'я приковує людину до цього пекла.
Житла й "квартали"
І ось у суботу ви бачите, як цей обварений мученик, спотикаючись вузенькою вуличкою десь на задвірках міста, йде до дерев'яної своєї халабуди. У нього на вікні стоїть єдина зелень його вулиці у фаянсовому горщикові, схожому на вазу й ночник одночасно. Півтораметрова вузька вуличка коливається по схилу гори поруч з іншими такими ж вулицями, що заставлені дерев'яними двоповерховими будинками. З вікон у вікна цих будинків через вулицю виглядає біда. Будинки під димовим крепом, що налягає з фабрики. Хіба цей робітник вийде кудись на чудові краєвиди глянути? Буржуазний норвезький лад ховає ці виснажені квартали від ока глядача — мандрівника й туриста десь на провінцію чи в забуту частину міста, але напружену боротьбу пролетарської кляси за право дихати, бути не розбитим працею, бути не отупілим створінням, а живим інтелектом — цю боротьбу норвезького робітника ви побачите з таких цифр.
Цифри конфліктів
У 1925 році в Норвегії на заводах і підприємствах було 84 робітничих конфлікти, де брали участь 14 тисяч робітників. Це для Норвегії з її загальною кількістю індустріяльних робітників — 420 тисяч — цифра все ж чимала. На ці конфлікти витрачено 666 тисяч робочих днів. Але в 1926 році справа робить, як то кажуть, криву зростання. Напруженість боротьби пролетаріяту за поліпшення свого життя більшає. Цього року було вже 113 конфліктів і їх підтримали 52 тисячі робітників. На цю боротьбу пішло два мільйони двісті тисяч робочих днів. Це були, як бачите, затяжні страйки, це була боротьба за право жити. Кількістю страйків, робочих конфліктів — Норвегія одна з перших країн світу. Так, не вважаючи на зовнішній спокій, що, може, криється в самому темпераменті норвежців, ви бачите, як розбіжність між клясою трудящих і капіталом трясе весь час ту маленьку країну пропасницею конфліктів, яку вилікує лише велика пролетарська революція. Тому не дивно, що в Норвегії комуністична партія має велику вагу. Пролетаріят хоче приступити і приступить до керування своїм життям у країні голубооких людей, що виварили блакить своїх очей на консервних фабриках та на папірнях світової фірми Бореґорд.
Дрібний народ баркасів і концерти на майдані
Раптом звук пароплава заповнює всю долину, де лежить Берґен. Це нагадує, що під боком порт, а внизу житлових фурґонів коло пристанів плеще прибій. Сюди збігся з різних близьких місць дрібний народ вітрильних баркасів. Щогли їх обплутані й переплутані линвами, шворками й канатами; висять згорнуті вітрила. Баркаси попривозили черепицю, залізо, рибу, знов рибу, ще раз рибу, тесаний камінь, дрова. Прості й бідно одягнуті рибалки тут же з баркаса продають свій улов, піднявши коло щогли намальовану на брезенті назву своєї рибальської фірми.
Для людей з цих бідних робітничих кварталів міське самоврядування влаштовує на центральному майдані міста щонедільні відкриті концерти. Малюга якраз спить, старі робіники відпочивають чи десь на зборах, а що робити молодим, що навіть після важкої праці все ж зберігають лишок енерґії на розвагу? І от демократичне самоврядування міста влаштовує їм дешеву й приступну розвагу. Під електричним сяйвом центральноо майдану й бульварів тротуарами проходжають тисячі молоді, комбінують проміж себе табунці й парочки, балакають і жартують. А оркестра в той час гримить яку-небудь увертюру Ґріґа, що ген там стоїть на постаменті, піднявши догори свою гривасту бронзову голову.
І тут численні пам'ятники діячам мистецтва й культури заповнюють зручні місця і розташовуються на бульварах. На широкому бульварі коло театру чудесні витвори Роденового генія перекликаються із скульптурами норвезьких майстрів. Особливо яскравою залишається в пам'яті група матері з сином, що їй на вухо шепче щось її рідний хлопчик.
Стрижені й гарно розташовані декоративні кущі оточують скульптури.