Стривожена мати кинулася до мене зі склянкою води, а вітчим все ще рвав двері, виригаючи прокляття й лайки. Я сказав матері:
— Віддай йому ту горілку, бо повішуся!
Перелякана мати кинулась у кімнату, винесла недопиту пляшку й сунула в отвір дверей, не відкидаючи ланцюга.
— Ви тут, сукі, пілі без міня! — зарепетував вітчим. — Водкі било большє!
Але мати заплеснула двері, повернула замка, ще й поставила на запобіжника. Вітчим затих, певне, пив, а я прийшов у кімнату, сів посеред неї на стільця і почав дивитися на небо. І небо з чорного стало смугасте: смуга темна і світла, і я побачив у тому небі срібного літачка, який борсався між хмар, як метелик у павутинні, й мені стало жаль і літачка, і себе, і матір, і Асю Миронівну, а найбільше батька, бо його, саме його зараз у цьому світі нема, і це слово "нема" видалося мені таке страшне, що я засичав із болю. Потім зайшла мати, постелила постіль і повела мене до ліжка. А може, й інакше було, може, вона зайшла до Асі Миронівни перепросити за брутальні лайки свого непутящого чоловіка, і вони по-жіночому розговорилися; здається, так воно й було, бо я дістав змогу спокійно вийти в коридор, розчинив вхідні двері й побачив біля них скуленого на підстілці, наче пса, вітчима — він спав, тримаючи в руках пляшку. Мені навіть здалося, що за цей час його обличчя й справді перетворилась у песячу морду, а може, це він був такий неголений. Я переступив через сонного пса, замкнув двері, повернувши двічі ключем, і пішов зі сходів, а коли вийшов у двір, побачив, що навколо вже ніч, притому така глуха, що не світилось у нашій ямі жодне вікно.
Я вийшов із двору й опинився на порожніх, безлюдних вулицях: ні машин, ні людей — горіли тільки ліхтарі. Пішов вулицею, звернув на іншу, а тоді ще на іншу. Мене хитало. І раптом страшно стало: а що, коли місто таки спорожніло і я в ньому залишився сам? Але то була надто чудернацька думка, і я тихо розсміявся. В цю хвилину не вірив у кінець світу, хоч у мене й помер батько, а це значить, що й сам відчув над головою залізне лезо коси.
Спинився біля якоїсь освітленої вітрини і завмер. Побачив жінку й двох чоловіків. Жінку й одного чоловіка я не знав, а другого десь бачив, хоч це був манекен. По-моєму, цього другого я бачив уві сні тоді, коли мені снилися манекени, тоді, коли всі люди стали манекенами, тоді, коли я став біля дзеркала і, зазирнувши туди, побачив…
Ще раз придивився до манекена, сумнівів не мав — це таки була моя подоба, власне, я в образі манекена, відбитий у дзеркалі. Мені здалося кумедним, що я схожий на якогось манекена, але чого не приверзеться, коли ти випив три чарки, бувши непитущий, і заснув а чи блукаєш порожніми вулицями?
І я знову пішов порожньою вулицею, опустивши голову і відчуваючи в тілі гнітючу втому. Я думав про батька, власне, відчував його відсутність у світі, а передусім у собі. Я думав: дивні трапляються речі: ніколи батько не був для мене реальністю, ніколи не відчував я у ньому особливої потреби, ніколи не мріяв про нього і не ідеалізував. Тобто, коли він жив, то був для мене як міраж. Реальним же він стає для мене тільки зараз, по смерті, коли в грудях відчувається оця чорна порожнеча, коли в мені віє й пахне тліном вітер цієї порожньої ночі, коли я чую на серці рану, ніби звідти вирвано щось дороге й конче мені потрібне; я збагнув раптом, що світ — це не тільки наше про нього уявлення, а що він більший за нас, бо знаємо й бачимо ми тільки тінь світу, а його справжній ще треба пізнати. Так само я знав тільки тінь свого батька, і так само тільки тепер починав його пізнавати, адже батько — це теж світ наш.
Я брів порожніми вулицями, опустивши голову, сонний чи п’яний, а може, те й те одночасно, і несподівано мені прийшла до голови зовсім дивна думка: це місто — і є чистилище, і я його маю зараз покинути, і я вибредаю з нього, з чистилища життя, через смерть батькову, а маю потрапити в рай чи пекло.
Історія третя.
Зустріч на дорозі
1
Всі історії, які тут записую, мені не хочеться видобувати на світ, бо вони належать до сокровенних житейських подій, про які неохота розповідати, може, через те, що вони по-своєму фатальні; я суджу про це по тому, що пропечатані вони в мені невідмивно. Був я тоді студентом Київського університету, нас послали в колгосп, очевидно, вважаючи, що це поглибить наші спеціальні знання, хоч моя спеціальність до сільського господарства не має жодного відношення, я — філолог та й, бувши киянином, навряд чи коли працюватиму в селі.
Село було біля Макарова, звалося Наливайківкою, ми приїхали туди в чудовий вересень, із сонцем, жовтим листям на деревах поміж зеленого, з тихим настроєм умирання, що приносило мені меланхолію й тиху печаль, тим більше, що дівчина, з якою я давненько почав ходити, не була моя однокурсниця, отже, потрапила в інше село, котре звалося Людвинівка, — розділяло нас тоді близько дванадцяти чи п’ятнадцяти кілометрів. Відвідати за місяць я зумів її тільки раз, проїхав чотири кілометри від Макарова до Житомирського шосе, а тоді рушив пішки дорогою на Бишів, а коли прийшов, студенти саме обідали; мене нагодували також, дівчина була зворушена моїм подвигом, адже стільки прочалапав пішака; вона в той день чергувала на кухні, і я допомагав їй мити алюмінієві миски й ложки, виделок не було, ми брязкали тим металевим начинням у масній, брудній воді й тихо розмовляли; мені тоді здалося, що дівчина моїм приходом була не тільки зворушена, але й ніяковіла — тим самим я нібито виставив її напоказ. На нас і справді поглядали трохи із завищеним інтересом чи, може, був такий настрій того дня, сонячно-примарного, коли хотілося говорити й рухатися уповільнено, коли цвіркуни аж горла розривають, так натхненно цвірчать, коли пахне стиглими яблуками, бур’янами, що в’януть під тим сумним сонцем. Ми вийшли за межі села, пройшли повз отару худоби, яку випасали діти, вони щось нам почали кричати, очевидно, дразнилися, але ми не звертали уваги, а йшли і йшли польовою дорогою, доки не дісталися переліска, власне, круглого заросту кущів, і тут, на траві, чи, власне, у траві, яка пахла відстояним літом, медом і сумовитим віддихом прив’ядання, ми, нарешті, змогли усамітнитись. Я цілував дівчину, хоч вона цього разу чомусь і попручалася, не гаряче, але й не холодно, — хотів зберегти собі і їй протяжний ритм і печальну настояність. І так було того дня у мене на душі прозоро і просторо, що я не поспішав, адже губи моєї дівчини були на смак цієї трави, що похитувалась у нас над головами. Коли ж моя рука потрапила на атласну м’якість її ніг, я не відчув, як завжди, поривного жадання, бо мені хотілося насолодитися теплом наших сокровенних дотиків. Зрештою, виморившись ласками, запахами, сонцем, смутком і неможливістю втриматися від заключного акту, я ввійшов у її гарячу плоть і неквапно поплив по теплих хвилях, пильно вдивляючись у прегарне обличчя, що розцвіло переді мною — дівчина тільки інколи розплющувала очі, обливаючи мене лагідним і млосним світлом, а націловані губи при тому розхилялися — дівчина з присвистом вдихала повітря. Руки її безвладно трималися моїх передпліч, вона також не виявляла ані більшої пристрасті, ані, навпаки, бажання швидше все закінчити.
Потім ми лежали біч-о-біч, хоч земля вже віддавала холодом, і дивились у небо, на якому густо розклалися сріблисті хмари зі своїм темним підспуддям, між них сокровенно сяяли бездонні голубі озера і заплави. Хилило вже до вечора, принаймні сонце просвічувало зелень збоку.
— Тобі треба повертатися, — сказала дівчина, голос у неї був грудний, теплий, я її навіть полюбив через цей голос, — бо коли доберешся?
— Доберусь, — сказав я легковажно, все тіло моє співало, як і оці цвіркуни навколо нас. — Знаєш, що мені хочеться?
— Вже все мав, — сказала дівчина теплим, грудним голосом.
— Я про інше. Хочеться в якусь неділю втекти з тобою до Києва. Отак сісти в автобус і поїхати.
— Нащо? — спитала вона.
— Люблю Київ у цю пору. Поблукаємо по Вічній алеї, хочеш? Або переїдемо на Труханів острів.
Ми з нею вже не раз блукали алеями київських парків, бо наші стосунки почалися позаминулого року. Отже, мали змогу блукати й по осінніх алеях. Тоді якось дивно наповнюєшся, а що може бути прекрасніше, коли цілуєш кохану, а під ногами жовте лапате листя, коли сидиш на лавці й повільно випалюєш сигарету, а коло тебе складає листяного букета людина, яка відповідає на твою любов, — був я тоді, здається, таки досить сентиментальний.
— Не знаю, — мовила вона. — Треба відпрошуватися. Ми не завжди у неділю вихідні.
— Ми також, — сказав я. — Але коли раз утечемо, нічого вони нам не зроблять.
— Хіба десь під кінець, — сказала дівчина. — Коли глибша стане осінь.
Я теж про це думав. Коли пройдуть вересневі дощі й природа зробить оту перекличку з тепла на холод. Коли знову з’явиться сонце, але то вже буде інакше сонце — наливатиме листя своєю барвою, і воно зацвіте, запалахкотить, — саме тоді найліпше й блукається алеями київських парків.
Ми вийшли на дорогу, що вела з Бишева до Житомирського шосе. Була вона порожня.
— Чого твої однокурсники так дивилися на мене? — раптом спитав я. — Хіба вони не знають, що ми з тобою давно ходимо?
Вона ніби трохи зніяковіла.
— Ну, може, тому, що ти стільки пройшов пішки.
— Дванадцять чи п’ятнадцять кілометрів — це ж дурниця, — самовпевнено, а може, трохи бахвалячись, сказав я.
Вона засміялася, хоч я, здається, не казав нічого смішного.
— До таких речей у людей підвищений інтерес, — сказала.
— Дурний інтерес, — мовив я. — Жахливо не хочеться з тобою розлучатись. Я тебе проведу.
— Ні, — сказала дівчина. — Звідси тобі ближче. І тобі вже пора, ще довга дорога.
— А не можу я десь тут переночувати? — спитав я.
— Ні-ні, — поквапливо мовила дівчина. — Йди…
Але мені жахливо не хотілося, щоб сьогоднішній день кінчався. Був я повний сонця, вересня, ще не пізнього, а майже літнього, був я повний дівчиною, запахом і смаком її вуст, відчуттям її юного тіла, її тепла, грудного голосу, світла її очей, відчуттям рідності й спорідненості з нею — від усього того я розчулювався, казав-бо, що був тоді сентиментальний. Разом із тим я був повен непояснимої печалі, бо немає вересня без отакої прекрасної печалі; я притулив її до себе й обцілував лице; дивно, що й тепер вона спробувала від мене відсторонитися, чи може, в такий спосіб хотіла, щоб я знову запалився, спонукуваний її опором, а це, за моєю сентиментальною настроєністю, цілком могло статись.
— Ні, ні! — сказала вона, миттю відчувши мій настрій.