Але він лише зітхав, даючи зрозуміти, що йому зараз не до них. Невідомо, скільки ще часу, охоплений скорботою, він був би у глибокій самоті, якби на п'ятий день до нього не прийшли двоє сільських бідняків. Вони почали просити вчителя, щоб він виступив від імені населення на суді проти поміщика Граматикова, що незаконно відібрав у селян Харджибіє кращі землі: уже багато років через це мешканці села живуть у злиднях. Наче мало того, що свої беї Аджи Ербаїн і Джемаледін грабують народ. А тут ще й російські жмикрути додають жару. Нещасні селяни!.. Чи міг він їм відмовити? Чи міг сказати їм: "Моє становище зараз не краще за ваше! Зверніться до когось іншого з наших учителів..."
Усе літо Усеїн-оджа провів у судах. Справу розглядав Керченський волосний суд, який вирішив, звісно, усе на користь Граматикова. Тоді вчитель подав заяву в Дорменський волосний суд. І Дорменський суд був легко підкуплений Граматиковим – цей суд навіть не вникав у справу. Чимало довелося поклопотатися Усеїну-оджі, щоб справою зайнявся Феодосійський повітовий суд. Зрештою, було винесене рішення про повернення кількох ділянок харджибійських земель селянам. Оджа з рішенням суду на руках разом із волосним судовим приставом і представниками села вийшов на поле, власноруч зробив виміри ділянок і передав землі селянам.
Так і закінчилися літні канікули. Усеїн-оджа не зміг ні зустрітися з Фемі-ефенді, ні поїхати в Петербург, як того хотів. Підійшов новий навчальний рік, і в школі почалися заняття.
Наприкінці першого тижня нового навчального року Усеїн-оджа після занять у школі повертався додому. На ньому був білий піджак і чорні штани. Стояла несамовита спека, і краще було б зняти піджака, але вчительський етикет не дозволяв того зробити. Усеїн-оджа був задоволений, що сьогодні звільнився раніше, настрій у нього був гарний, і він тихо наспівував улюблену старовинну пісеньку:
Дівчина із глеком
Йде від джерела.
Її одяг довгий,
Як з веселих свят:
Плаття й шаровари
Мало не до п'ят.
І від нетерплячки
Все в мені тремтить:
Покажи, не бійся,
Личенько на мить!
Аджире, напевно, ще не встигла приготувати обід, і він не поспішав, тому по дорозі зайшов до крамниці.
У крамницю саме завезли товари – каву, цукор, крупи, господарське мило, граблі, вила, збрую для коней. Частину товарів уже занесли в крамницю, частина ще була в дворі. Молодші й сильніші чоловіки допомагали Талібу перетягувати в комору ящики, мішки. Біля входу в крамницю зібралася юрба людей, які про щось жваво розмовляли.
Усеїн-оджа з усіма привітався, літнім людям потиснув руки, поцікавився їхнім здоров'ям. І тільки після цього зайшов до крамниці. У великому приміщенні стояла прохолода й сутінки. Побачивши в далекому кутку силует чоловіка, який уважно переглядав ярма, що лежали рядами на підлозі. Усеїн-оджа не зразу побачив, що то Аджи Ербаїн. Той брав ярмо, крутив його у руках і клав на місце, потім брав друге і так далі. За два кроки від нього Ебу-Бекир-бей та його свояк Абдула розв'язували біля стіни мішка з вермішеллю. Оджа тільки тепер зрозумів, чому люди стоять у дворі, не насмілюючись зайти до крамниці: сюди, виявляється, зайшли "батьки села". Усе найкраще спочатку повинні вибрати вони...
На привітання Усеїна-оджі відповів лише Таліб, який щойно зайшов за прилавок і обтріпував на рукавах борошно, інші ж удали, що не розчули.
– Ну як? Будемо брати? – запитав Ебу-Бекир у свого зятя і, з хрускотом переломивши вермішелину, відкусив і почав розжовувати, пробуючи на смак.
– Темнуваті, – відповів Абдула. – Добре, трохи візьмемо, одного мішка вистачить. У Керчі теж не краща за цю.
"Чи сподобалися ярма Аджи Ербаїну? Чи купить?" – прочитав Усеїн-оджа в очах Таліба, який робив вигляд, ніби розкладає на полицях товари; а сам весь час неспокійно зиркав на бея. Аджи Ербаїн перейшов до вил і граблів, розставлених уздовж стіни, і почав їх уважно роздивлятися.
Усеїну-оджі ярма не потрібні, коня свого в гарбу не запрягає і землю не оре. Йому й вила ні до чого, тому що пшеницю він не сіє, не молотить. Але пам'ятає, що два дні тому Аджире ніби ненароком обмовилась: "Господарське мило в нас закінчилося!.." Задоволений тим, що сьогодні зможе потішити дружину, він попросив Таліба відпустити йому шість шматків мила. Коли крамар уже загортав його покупку в папір, учитель раптом побачив батоги. Біля вікна з залізними ґратами на земляній підлозі лежала на маті в'язанка батогів. Новісіньких. Пужална кизилові. Батоги довгі, змазані дьогтем. Йому давно треба гарного батога. Якось ще влітку, коли їхав із Карангиту, у нього в батозі зламалося пужално. А батіг ще раніше розплівся, ремінці пообривались, а на зламаному пужалні теліпався лише куций обривок. Доводиться їздити на Кипчаку без батога. Жив би в Кок-Козі, то щоразу, сідаючи на коня, виламував би дубця з ліщини. Але тут, в Аллахом забутому степу, і батога гарного не знайдеш, не те що ліщини.
Він підійшов до в'язанки батогів. Та в цей час біля батогів нагнувся й Аджи Ербаїн. Вони спідлоба зиркнули один на одного. Аджи Ербаїн ривком висмикнув батога і почав розглядати темно-коричневе пужално, обмацуючи і прогинаючи його міцними пальцями.
Усеїн-оджа теж вибрав собі батога. Прискіпливо роздивився і лишився задоволений. Він уже відчув хвилювання, уявивши собі, як вийде з крамниці, махне батогом і почує його свист. Зараз йому, нащадку вершників і вівчарів, здавалося: ніщо не може заворожити слуху так, як звук батога, що розсікає повітря. Він повернувся, щоб підійти до Таліба й розрахуватись... Та в цю мить Аджи Ербаїн підняв батога над головою, відкинувся назад, махнув щосили, і батіг різко цвьохнув, аж загуло в крамниці. Усеїн-оджа вхопився обома руками за лице. Кінець батога Емірзакова розсік йому щоку. Ненароком це зробив Аджи Ербаїн чи навмисне, розгнівавшись, що хтось купить товар раніше за нього?..
Усеїн-оджа різко повернувся і щосили вперіщив батогом Аджи Ербаїна. Від страшного крику в крамниці забриніло скло. Батіг свиснув у повітрі ще раз. Налякані лементом, Ебу-Бекир і Абдула впустили мішка й розсипали вермішель по підлозі. Чому Аджи Ербаїн скорцюбився і несамовито репетує? Звідки в оджі на щоці кров?.. Не встигли вони й оком мигнути, як Аджи Ербаїн розмахнувся і шмагонув учителя батогом. А потім ще раз.
– Аджи Ербаїне-ефенді, що ви робите? – крикнув йому Абдула. – Ви з глузду з'їхали!..
Худий, невисокого зросту Усеїн-оджа проти з Емірзакова здавався хирлявим, але він не був ні слабаком ні боягузом. Улучивши момент, він ударив батогом Емірзакова по обличчю. Аджи Ербаїн відхилився і вдарив теж. Бив учитель, бив Аджи Ербаїн. Обоє намагалися випередити один одного. Били по плечах, по шиї, по обличчю, куди потрапляли батоги. "Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!.."– розсікали повітря батоги і наповнювали крамницю свистом.
– Усеїне-оджа! Припиніть! – верещав крамар. – Це до добра не доведе!..
Та охоплений люттю вчитель не чув його. У ньому прокинулося щось дике і неприборкане, властиве деву, заступнику кок-козьких лісів, захиснику їхніх мешканців. Він замахувався і бив то праворуч, то ліворуч. Переконавшись, що розняти двох чоловіків не зможе, Таліб вибіг у двір:
– Люди! Аджи Ербаїна-ефенді убивають! Швидше! Швидше! На допомогу!
Люди перезирнулись, але ніхто не зрушив із місця.
– Аджи Ербаїна?.. – недовірливо запитав літній селянин. – Кому ж знадобилося його життя?..
– Б'ється з Усеїном-оджею ! Допоможіть же!..
Коли крамар назвав ім'я вчителя, люди ввірвалися до крамниці. Вони злякалися, що гладкий Аджи Ербаїн легко розправиться з хирлявим учителем. Двоє дужих молодих йігітів як з-під землі виросли, вхопили Аджи Ербаїна за руки і, вмовляючи, вивели в двір. Крізь відчинені двері пролунав чийсь глузливий голос: "Заведіть додому шановного ефенді!.. Заведіть!.."
Учитель залишився в крамниці. Двоє чоловіків відтіснили його до стіни, посадили на мішок із крупами. Стояли біля нього, поплескували по плечу, щось говорили, та він не розумів, про що. Його білий піджак був посічений чорними смугами. Він розчервонівся, змок і ніяк не міг віддихатися, здавалося, його серце от-от вискочить з грудей. Хтось приніс і поставив перед ним фільджан кави. Він узяв фільджан і зразу відставив, мало не розхлюпавши. Руки тремтіли. Нарешті він зробив кілька ковтків. Кава була тепла.
Пройшло ще чимало часу, перш ніж Таліб опам'ятався і почав шукати очима серед людей, що набилися в крамницю, Ебу-Бекира зі свояком. Але тих у крамниці не було. Таліб вийшов у двір і побачив Ебу-Бекира, що стояв навпроти магазина, і підтюпцем підбіг до бея.
– Ебу-Бекир-ефенді! Що робити з вермішеллю? Послати вам додому?
–Не треба! – відрізав Ебу-Бекир. – Не треба мені ні твоя вермішель, ні ти сам! Ноги моєї більше не буде в твоїй крамниці!
– Мій ефенді, я ж не винен!
Але Ебу-Бекир і слухати не хотів, різко повернувся, вийшов на середину дороги і статечно почимчикував, заклавши руки за спину. Він когось, напевно, чекав, але Таліб йому перешкодив.
Незабаром з'явився Усеїн-оджа з чотирма їгітами, що взялися провести його додому.
Увечері, коли корів і овець уже пригнали з пасовища, жінки зайнялися доїнням, а чоловіки готували на ніч корм худобі; коли сонце пірнуло в море, сільські вулички спорожніли і занурилися в сутінки, Аджи Ербаїн послав сусідського хлопця по Менлібея.
Менлібей з'явився негайно. Він висловив Емірзакову своє співчуття з приводу того, що трапилось у крамниці Таліба.
– Якби я був біля вас, він не посмів би навіть руку підняти, – і, щоб додати солідності розмові, додав: – Тепер треба подумати, що робити!
Саме для цього Аджи Ербаїн і запросив його додому.
– Ти знаєш, Менлібею, Усеїн не схожий на інших учителів, – повільно мовив бей, пронизуючи очима лимаря. – Я знаю багатьох учителів із прилеглих сіл, усі вони якісь напівдохлі. А цей наш... безбожник!.. Сильний і хитрий. І рука в нього важка. Задушити його – нелегка річ. Свого часу ми зробили велику помилку... З Усеїном-оджею треба було поквитатися ще тоді... Пам'ятаєш? Ще тоді, коли він розіграв свій дурнуватий спектакль у Сараймене, висміяв нас і надавав нам гарненько по пиці.