Чудасій

Павло тепер матиме відпустку, і ви оба приїдете до нас у гості. У нас дуже гарно: є ріка і ліс поблизу. По­гостюєте, відпочинете, а там — все само собою розв'я­жеться. Я ж, слава Богу, не сирота. Чому ж маю по-сирітськи заміж виходити? Я хочу, щоб і батьки разом зі мною раділи. Їм би було дуже прикро, коли б їхня одинока ди­тина вийшла заміж, словом, наперед не загикнувшись, не порадившись. У нас у родині тримаються ще старі тради­ції...

— Як вона говорить! Як вона говорить, Павле! — вер­тів головою Олекса і мружив очі від захоплення. — Оце вам і квітка, і бджілка і білка, і інженер в одній особі! Це вам не якийсь там мішок з картоплею... І вона має рацію. Стопроцентову рацію!

Коротше кажучи, Лідин плян був одобрений і прий­нятий одноголосно.

Того ж самого вечора ми всі втрьох пішли до театру, а після закінчення вистави довго бродили по парку, причому Олекса все старався ходити і сідати поміж нами в середині.

— Я ж тепер ваш ангел-хоронитель, — пояснював він Ліді. — Знаючи, що Павло — людина вкрай неморальна, мушу вас перед ним оберігати...

Взагалі я не пізнавав його. Зі страху й соромливосте перед Лідою не лишилося ні найменшого сліду. Навпаки, він безперервно говорив з нею, оповідав їй щось, про щось питав, жартував і розсмілився до такого ступеня, що брав її під руку й самовдоволено говорив до мене:

— Бачите, бачите, я вже зовсім не боюся, ага!

— Та бачу, — кпив я, — що з вас можуть ще люди бути: на другий раз, як закохаєтесь, то вже не будете від дівчини тікати, може, навіть зважитеся раз її до кіна за­просити...

— Приліпка з вас! Були приліпкою, приліпкою й зо­станетесь до смерти! Я ж казав вам уже, що більше ніколи не закохаюся. — нема дурних!

— Дякую!

— От, уже зараз іронія! Та зрозумійте ви, мухоморе старий, що дурний є той, хто б у Ліду не закохався, а хто в неї закохався — буде дурний, як покохає ще когось. І, до речі, нам треба буде піти до моєї справжньої мами.

— При чому ж тут "до речі"?

— Ох, не витримаю з вами! Лідо, ну чого він такий мухомор? От ніяк не зрозуміє найпростішої асоціяції ду­мок: ви — моя справжня сестра, а Уляна Федорівна — справжня мама. Це ж ясно, як Божий день, ні?

І ми дійсно ходили до "справжньої мами". Уляна Фе­дорівна дуже зраділа, довідавшись, що я одружуюся з Лідою, обіймала нас, цілувала, частувала малиновою на­ливкою, а на прощання хрестила тремтячою рукою і зі сльозами в очах бажала нам щастя...

***

Три роки солодкого родинного щастя збігли непоміт­но. Маленький Лесик, названий так на честь нашого дру­га, вже навчився добре говорити й наповнював наше меш­кання своїм милим жебонінням, коли сталося нещастя: ме­не заарештували...

Допити, тортури, заслання в холодний Сибір, потім несподіване "уласкавлення" і заміна каторги "батальйо­ном смерти" на передових позиціях фронту, німецький полон з усіма його страхіттями і на кінець — одчайдуш­на втеча. На це пішло чотири роки. Чотири роки, довгих, як вічність, і заразом коротких, як кошмарний сон...

І ось дощливою осінню 1942-го року виснажений, змордований, обдертий і завошивлений, я, як злочинець, припадаючи до землі й ховаючись по бур'янах, опинився знову в родинному місті. Не знав, де дружина й син, хоч залишив їх тут, не знав, чи живуть іще, хоч в останню хви­лину прощання вони були здорові, не знав, чи стріну тут бодай одну знайому людину, хоч раніше, мав їх досить, не знав, чи взагалі моя ризикована, божевільна своєю відвагою втеча мала сенс. Не знав нічого.

До свого колишнього мешкання не йшов з двох при­чин: поперше, воно знаходилося на людній вулиці в цен­трі міста, куди я не міг тепер показуватися; подруге, я був переконаний, що мою родину, як родину "ворога на­роду", з нього давно вигнали. Натомість я зайшов до міс­та близько Зеленої вулиці й постановив собі добратися до Олексиної хати.

Півживий, півмертвий від страху, непевности і хви­лювання, обійшов ріг вулиці й перескочив паркан у тому місці, де ми колись перескакували його під дощем з Олек­сою. Перебіг попід деревами і став біля дверей, що їх ко­лись мені так гостинно відкрив старий Ухо. Кілька разів, піднісши руку, я опускав її в нерішучості, але нарешті зі­брав усі сили й постукав раз, другий, третій...

У роті в мене пересохло, голова йшла обертом, а сер­це тріпотіло, як підстрелений птах.

Нескоро-нескоро в домі почувся легенький рух, скрип внутрішніх дверей, обережні кроки й тривожне питання:

— Хто там?

Я пізнав би цей голос серед тисячі інших і з несподі­ванки затрусився, як осиковий лист від бурі.

— Білочко! — вистогнав через силу й відчув, що в мене під ногами провалилася земля...

Минуло більше тижня, поки Ліда мене відходила, і той момент, коли я в повній свідомості пригорнув до себе дружину й синка, — хай буде благословенний! — нале­жить до найщасливіших у моєму житті.

Лесик виріс, зробився ще більше подібний до мене, і, коли я йому це сказав, гордо повів пальчиком собі під носом і сказав:

— У мене вже навіть вуша роштуть, як у тата, о!

А Ліда лишилася незмінною. Правда, змарніла, але мала ті самі ясні, щирі очі, те саме ніжно-дівоче обличчя і навіть була взута у зворушливо маленькі черевички ди­тячої форми. Тільки волосся не стригла, а закладала з-заду в тугий вузол, що надавало їй ще більше суворости.

— Де ж батьки, Лідо? Де Олекса? Як ти опинилася в цьому домі? — засипав я дружину питаннями,.

І Ліда відповідала. Та з кожним її словом все більше захмарювалася моя радість щасливого повороту на лоно родини, уступаючи місце великому болеві по неповторних втратах: тесть на каторзі, теща силоміць евакуйована на початку війни, Уляна Федорівна, батьки Олекси і сам О­лекса — на тому світі. Про Олексу Ліда оповідала найдов­ше.

Так я довідався, що після мого арешту Ліда з Леси­ком поїхала до батьків. Але тесть, що працював перед тим на залізниці, вже був засуджений на 10 років і виве­зений. З великою бідою Ліда влаштувалася на роботу в броварні і так утримувала себе, маму і сина. Коли ж ви­бухнула війна й почалася примусова евакуація, маму не­сподівано посадили до вагону й вивезли, а Лесик уряту­вався тільки тим, що був якраз тоді в броварні коло Ліди. Всіх працівників броварні разом з найціннішими устат­куваннями мали вивозити на другий день. Але Ліда втікла і, то пішки, то на підводах, добилася до нашого міста. Вирішила шукати захисту під дахом Олекси, та тут надія її завела: Олекси вже не було в живих, а його мати лежала на смертельній постелі й доживала останні дні. Старий Ухо помер на пів року раніше, так що, старій жінці на ви­падок смерти не було кому навіть очей закрити.

Ухова прожила б напевне ще довго, коли б після вте­чі Олекси її двічі не тягали на допит до НКВД і, не зважа­ючи на похилий вік, не побили до непритомности.

На щастя, Ліда добилася до неї вже тоді, коли вся влада втікла з міста, а на другий день вступили туди нім­ці. Коли б приїхала на кілька днів раніше — з нею зроби­ли б ще гірше, як з матір'ю Олекси...

Ухова, як оповідала Ліда, дуже зраділа несподівани­ми гістьми і до останньої хвилини була тихою і лагідною. Вважала великою ласкою Божою, що не лишиться саміт­ною у хвилину смерти, і так прив'язалася до Ліди, що ні на крок не відпускала її від себе. Віддала їй усі дорогоцін­ності, точно поінформувала в усіх господарських спра­вах і просила, щоб після її смерти Ліда молилася за її грішну душу. Терпіння зносила покірно, як кару Божу, і відійшла зі світу в повній притомності.

З Олексою ж була окрема історія.

Через кілька днів після вибуху війни вийшов гострий наказ — здати всі види зброї до НКВД під загрозою кари смерти, а вслід за тим покликано до війська всі річники резерви. Олекса ж не тільки не зголосився до Воєнкомату, а, навпаки, забравши свою мисливську рушницю і де­який запас харчів, зник.

І даремно Ухову тягали на допити, даремно били й тортурували — вона й справді не знала, куди дівся син. І лише по двох тижнях стало відомо, що в лябораторії Хемічного Інституту, яка мала глибоке обцементоване підземелля й містилася в глибині внутрішнього подвір'я, хтось скривається. Підозріння впало на старого профе­сора Шерера — видатного науковця — одного з небага­тьох, кого Олекса вважав великим авторитетом. Зі свого боку професор Шерер дуже цінив Олексу і зробив його своєю правою рукою по катедрі.

Коли в місті почалися масові розстріли всіх "непев­них", у перше число призначених на смерть попав і Шерер, як людина німецького походження. Але, — дивна річ! — хоч у момент нападу НКВД на Хемічний Інститут багато людей бачило його на власні очі в коридорі, — він раптом щез. Найдокладніші розшуки по цілому будинку не дали найменших вислідів. Перешукали навіть лябораторію й усі інші господарські забудови— і надармо: по Шерерові не лишилося найменших слідів.

Може б про нього так і забули, коли б чиїсь пильні очі не добачили чогось підозрілого в лябораторії. Очі по­бачили, необережний язик ляпнув — і вістка рознеслася по місті, поки не дійшла куди треба. У висліді військовий загін оточив уночі будинок лябораторії густою лавою і почав наступ. Виважили замкнені двері, повибивали тяж­кі віконниці й вдерлися в середину. В самій лябораторії нічого підозрілого не знайшли, і керуючий операцією лей­тенант дав наказ — спуститися в підвал. Але тут сталося щось несподіване: в кількох шафах одночасно щось ви­бухнуло зі страшною силою і наповнило приміщення їд­ким газом. Живі й легко ранені кинулися тікати, лишаючи на місці вбитих і тяжко ранених, у тому числі й самого лейтенанта.

За кільканадцять хвилин заалярмоване втікачами НКВД вислало на місце випадку два танки, кулемети й легку артилерію з великим відділом війська. Не зважаю­чи на те, що з лябораторії доносилися ще стогони і про­хання помочі, — ніхто не зважився туди підступити. Будинок закидано гранатами, обстріляно з кулеметів і вреш­ті зрівняно з землею. І тільки, коли енкаведисти впевни­лися, що в цій купі розкришеної цегли й палаючих бльоків не може ніяким чудом зберегтися якась жива душа — відділ залишив подвір'я.

Про випадок не говорили вголос, ніхто не осмілився туди піти, і лише коли в місто вступили німецькі частини, зійшлися люди й висипали велику могилу.

Через кілька місяців коли нові окупанти почали роз­копувати масові могили жертв кривавого терору НКВД, дійшла черга й на колишню лябораторію.