Половина всього московського народу хрестилася двома пальцями, половина — трьома. Ті, що хрестилися двома пальцями, звалися старовірами, й їх тяжко карали: рубали голови, палили на вогні, висилали на Сибір.
У деяких селах фантастичний московський народ замикався в хатах і підпалював їх, спалюючи себе живцем разом із жінками й дітьми. Москвини вірили, що вогонь дасть їм повне розгрішення, й вони простісінько попадуть до раю! В інших селах були секти літунів. Неосвічені люди постили і молилися кілька днів, потім вилазили на дахи й, скрикнувши в релігійній екстазі: "Господі, к тебе лечу!", летіли-таки й справді, але не на небо, лише на землю, розбиваючись на смерть.
Навіть тютюну на Московщині не дозволено було вживати під загрозою нелюдських, суто московських, кар! Наприклад, тих, хто нюхав тютюн, били спочатку батогами, потім їм обрізали носи.
Од цих відомостей іще важче стало Миколі на серці. Він бачив, що всі знають дикунство Московщини, повсякчасне ламання присяги, зрадливість та азіатський деспотизм. Отже, не можна було сподіватися для Вкраїни добра від цієї злуки. Тому смутний, хоч і вільний, простував Микола через Німеччину.
Увесь цей час Микола йшов пішки, держачись ріки Ельби. Наприкінці, після більш як місячної мандрівки, вступив він на землю чехів.
Сумне враження справила на Миколу ця найдальше висунена на захід слов'янська земля. Тільки по селах чув чеську мову. Міста опанували німці. З глибоким сумом перейшов він через Прагу. З високої Градіни оглянув місто. Перед Миколою здіймалися старовинні башти, стрімкі катедри та пишні палаци чеських королів.
Але це тільки й нагадувало минулу славу Чехії. Найкультурніша колись після Вкраїни слов'янська держава була тепер упосліджена, поневолена. Нащадки великих батьків понуро хилили голови у чужинецькім ярмі. Серед страшної убогості та німецького гніту давно забули свою мову, втратили національну гідність та жадобу волі. І Миколі здалася Прага сумним цвинтарем чеської долі...
Спиняючись тільки для відпочинку, Микола простував далі й, перейшовши Моравію та Австрію, вступив до Угорщини.
До цього часу зустрічав наш мандрівник самі височини та узгір'я, а тут вперше розкинувся перед ним степ у всій своїй дикій красі. Подекуди погорблений, всюди оздоблений він був хуторами, гаями та левадами. Це усе вже віщувало близькість Батьківщини. І Микола жадібно вдихав степове повітря, милуючись цим рідним безмежним краєвидом.
А тим часом щораз відчутнішою була близкість України, впливи української культури: і біленькі хатки, і журавлі біля колодязів, і круторогі воли в ярмах. А самі угорці — високі, чорняві, з голеною бородою та довгими вусами — здалека зовсім скидалися на українців.
І зрадів близькості рідного краю козак! І ще швидше простував та й простував, прямуючи до Карпат. По дорозі перейшов через столицю Угорщини Будапешт, гарний, як Київ, що пишно розкинувся на високих берегах смарагдового Дунаю.
Не один іще день мандрував Микола. А коли опинився нарешті поряд з вкраїнською землею, серце, здавалося, вискочить із грудей. Перед ним тихо плинула Тиса... Тут була ще Угорщина, там розкинулась Україна. Сльози покотилися козакові з очей... І як уже ступив на вкраїнський берег, ницьма припав до рідної землі й, беззвучно ридаючи, пригортатися почав до її материнського лона. І сонце вже повернуло на вечір, а він усе тулився до рідної землі, немов беручи виснаженим тілом з її глибин цілющу силу.
А як споночіло й вогкістю потягнуло з ріки, устав у надмірі щастя, що ступає нарешті вільними ногами по вкраїнській землі. І так захотілося почути рідну мову, й це бажання було непереможно-щемляче, мов фізичний біль!.. Микола прискореною ходою попрямував до найближчого села. Увійшов до nej лої хати й попросився на ніч. Це були убогі селяни, але прийняли мандрівника зі звичайною вкраїнською привітністю та гостинністю. А що саме вечеряли, запросили й гостя. За вечерею запитали Миколу, хто він і звідки. Милуючи солодкими звуками рідної мови, Микола перебував у щасливо-радіснім настрої. Охоче оповів селянам, що він козак з України, з-під Уманя.
"Е, то ви чужинець! — одказав господар. — А ми з вашої мови та з лиця думали, що наш, угорський, чоловік".
Щось стиснуло Миколі серце. Радісний настрій зник одразу.
"А ви ж... хто ж ви такі?" — спитав він глухо.
"Ми? — здивовано повторив господар. — Ми угорські люди — руснаки".
Видима річ, він зовсім не розумів Миколиного засмучення.
"Але ж хто? Хто сказав вам, що люде з України вам чужинці? Угорці? — з глибоким болем вимовив Микола. — Хіба ви не знаєте, що й тут, і на Карпатських горах, і в Галичині, і на Буковині, і по всій Наддніпрянщині живе один український народ? Говорить одною мовою, як оце ми зараз, має однакову вроду, ті самі звичаї, ту саму славну минувшину?..'*
І раптом запорожець замовк у гіркій задумі, бо селянин, очевидячки, не розумів нічогісінько, немов Микола говорив до нього чужою, незрозумілою мовою.
"Ні, ні! — повторив руснак по хвилині намислу знову. — Наша земля тільки до Карпат: далі живуть чужинці".
Проминуло кілька хвилин тяжкої мовчанки. Глибока журба гризоти посіла Миколину душу. Почував себе немов вигнанець, що знеможений прийшов до порога рідної хати, та найближчі родичі не признають його за свого по крові.
"Та ж бо чоловік правду каже! — почувся зненацька старечий голос з печі. — Од старих людей я ще хлопцем чув, що колись не було тут угорців. Ми, руснаки, жили вільні та щасливі, а держава наша тяглась аж на той бік гір, ген-ген за Дніпро й столиця її була в Києві чи у Галичі... от не пам'ятаю... іще хлопцем малим чув..."
"Та цитьте, діду! Це все вам приверзлося! — спересердя та з нетаєним острахом перебив господар. — Ніколи цього не було! Ми угорські люди були й будемо".
Микола зі здивуванням дивився на вихованого та стриманого до цього часу господаря, не розуміючи причини ні цього остраху, ні гніву. Кілька хвилин тяглася прикра мовчанка. Потім господар, якось не глядячи на Миколу, почав несміливо та ніяково:
"Вибачте, чоловіче... та, бачте, я вбогий селянин... жінка, діти маленькі... Мені не можна..."
"Що не можна?" — запитав Микола, нічогісінько не зрозумівши.
"Та ж прийняти вас на ночівлю, — відповів господар. — Жінка, діти дрібні... а угорці не милують руснаків. А найбільше не люблять вони людей з-за Карпат, отаких, як ви... Вибачте, будьте ласкаві..."
Проте вбогий руснак ніяк не згодився взяти заплати за вечерю, весь час просячи вибачення за те, що супроти звичаїв гостинності випроважує проти ночі гостя.
Тепла вкраїнська ніч оповила незабаром Миколу. Кілька хвилин ішов поспішно, схвильований, не можучи заспокоїтися. А думки летіли гіркі, безпорадні.
"Нещасний, поневолений люд одірваний од матері-Вкраїни. Душу вийняв йому проклятий угорець і, мов худобу, залигав у ярмо. Цей невольник-народ забув історичні перекази, забув славні діла наших предків, мов з чужинцем, говориш із ним. Умре отой дід на печі, й, може, в усій оцій поневоленій землі не лишиться більше спогадів про єдину і велику колись Українську Державу Романа Великого та Ярослава Осмомисла..."
І він йшов схвильований серед ночі, далі й далі простуючи до Карпат...
"Але що?.. — думав Микола смутно. — Як вернути їм утрачену вкраїнську душу? Як полуду зняти з незрячих очей?.. О прокляті гнобителі!"
"Тільки один є спосіб — самопожертва! — сказав він сам собі згодом. — Кров'ю нашою гарячою бризнути їм у вічі — і вони отворяться, вмити їм нею лиця — й вернуться їм душі. — Так, так! Вони самі не вивозяться: ми мусимо їх визволити. Залізні полки Богданові докотилися вже до Галичини: іще трохи, й вони, перекотившись через Карпати, визволять оцей нещасний, споконвіку вкраїнський край.
Нашою кров'ю поллємо його — і в цих рабів викличемо жадобу волі. А коли вона в них хоча раз спалахне, не згасне вже ніколи. І пломенітиме в них кривавою тугою, аж поки не з'єднаються з матір'ю-Вкраїною!"
І Микола всю коротку літню ніч, не спиняючись, мандрував туди, де вже в сяйві досвітніх огнів синіли Карпати...
І отак не один, і не два дні мандрував Микола. Перейшов через Мукачів, старовинне вкраїнське місто, тепер засмічене угорцями та мадяронами. Лише вигляд церков указував на вкраїнське походження міста. І вже було передгір'я, потім почалися Карпати. Гірськими плаями, через смерекові ліси простував він усе вище й вище. Мандрував через дикі недеї й кичери, понад проваллями й безоднями, де шуміли грізно потоки, перейшов через перевал й почав спускатися в підгірські полонини.
На полонинах уперше зустрів наших верховинців: пасли отари овець. У верховинців не було невольничого пригноблення. Ні, в Карпати не смів іще ступати чужинець! З мушкетом в одній руці, з барткою — в другій, гордий верховинець завзято боронив одвічно вкраїнські гори.
І тут багато вже чув Микола про війну з Польщею. Сотні легінів зійшли з своїх гір, щоб приєднатися до військ Хмельницького. Тисячі їх було серед загонів опришків, що на власну руку вигонили звідусіль гнобителів-ляхів.
І тут спочивав Микола душею. Відчував незримі кровні зв'язки з цими завзятими верховинцями. А ті, дізнавшись, що Микола — запорожець, мов рідного брата, провожали його з полонини до полонини, передаючи там кожного разу під опіку ватагові. І так по кількох тижнях спустився Микола в Галичину. Тут увесь край нагадував про недавню війну за визволення. Українська людність Галичини постала була як один. І Микола зустрічав усюди тільки одну душу, єдине всенародне бажання: битися до загину з ненависними ляхами, за яку-будь ціну одвоюватися й після трьохсотлітнього поневіряння в чужинськім ярмі знову пригорнутися до матері Вкраїни.
І Микола чув од людей, що торік іще облягали Львів україно-московські війська й сам Гетьман був при них. З ненавистю оповідали також усюди, як Московщина зрадила Вкраїну, вивела несподівано з Галичини свої війська й Хмельницький мусив був теж одійти від Львова.
"Але чому ж це так? Що ж це за гемонський спільник, та Московщина? Добрий собі союз!" — з обуренням та ненавистю розпитував Микола в гуртка людей, що зібрався в однім селі біля церкви.
"Та ж бо, чоловіче, Москва не хоче визволення й з'єднання всіх українських земель! — пояснив йому поважний кремезний дід.