Однак якось Сталін необачно подавився тютюновим димом й Берію осінило: хоча тютюн теж ретельно перевірявся на вміст отрут, але ж саму люльку ніхто перевіряти не здогадається? Тому Берія рушив у підвальні фонди конфіскатів і знайшов люльку, геть тотожну. Одначе вождь виявився надто помислимим і ніколи не випускав своєї люльки з рук – ні вдень, ні навіть вночі...
Тоді Берія вдається до останнього ходу: за таємними списками скликає зі своїх запасників живих іще лікарів‑отруйників:
– Ви думаєте, чи ні? Ви жь розумні люди. Здавалося б, євреї... Тимчасом цей антісіміт вислав усіх вас у Біробіджан, а скоро щє далі зашле. Не чухайтеся, а давайте вжє робити хоч щось!
Вони промаринували підсадну люльку безколірною на смак отрутою й чекали лише слушної нагоди, але її не випадало ну ніяк.
Тоді хижий міністр ГПУ і вдався до підтасовок та приписок: підмінив анкетні формуляри коханок таким робом, аби на постільні пробір‑випробування до обер‑охоронця Власюка потрапила не п'ята за списком повійниця Істо‑міліної, а справжня, перша. Розбурханий пробір‑ад'ютант Власюк навіть не зазначив, що вона люто опиралася, навпаки, це лише розпалило його. Якби він тоді, в ліжку, уявив хоч на мить, з ким насправді борюкається, то це б на все життя охолодило його шал.
Бо щойно Сталін довідався від коханки про насильство, Власюка не стало. Його замінив на посаді беріївський ставленик. А що ж Істоміліна? В останню мить вождь передумав розстрілювати і запроторив її, медсестру, на Колиму. Правда, час від часу реабілітував, перевозив назад, до Москви, перевіряв її почуття.
– Ну, як там у Комі АеСеСеР? – допитувався щоразу.
Та зітхала:
– Драга.
– Яка така драга?
– Золотодобувна, – зітхала ще тяжче, подумки вже пакуючи речі до нового заслання.
Що дало змогу підсунути в оточення вождя декого з лікарів‑отруйників? Хоч Сталін мав на кожному графинчикові по замочку, однак хто тепер міг контролювати пропорцію суміші еліксиру та екстракту? А особливо, кількість рідини? Адже без Істоміліної секс давався вождеві важко, тут ніяка повійниця‑подвійниця не змогла ввести його в постільну оману; наука ще була безсила підробити таємні інтимні відчуття слизистих кінцівок. Отож старіючий Сталін подвоював і потроював стимулятори. Тим паче, вже не було поруч пильного ока Власюкового, щоб захистити од безконтрольності... От як жадібність фраєра губить: на тобі ще один інсульт, цього разу вже останній.
Отут Берія вже хтів був запровадити найжорстокіший свій задум: біля каміна бити по черзі всіх подвійників вождя кочергою, а потім там же повільно піддавати їх смерті за допомогою підміненої люльки, садистично при цьому удаючись до злягань зі штатом Істоміліних... Однак не встиг, бо Жуков своєчасно зірвав блюзнірські плани і одібрав владу над країною, щоби передати її Хрущову, з яким був знайомий з фронтових доріг.
Уже згодом, коли Хрущов скликав комісію з організації похорону вождя, виявили Істоміліну № 9, котра хутко замінила на подушках нумершу "вісім" після нумерші "дванадцятої", несподівано й таємно од них порушила в той рокований момент спецінструкцію, що забороняла вдаватися одночасно до кількох зляганнєвих методик. Дівчина ж застосувала одночасно найсильнодіючі: обтиск, посмик з обсмиком, обкрути з обертасом, рипання ("тертушку"), прокрути в протифазу ("шнек"), а також підхвиць. Укупно з передозняком стимуляторів це й зумовило радісний шок, який поволі перейшов у фатальну мозкову тромбоемболію. Бо, як то кажуть: "Не можна двічі зайти в одну ріку, а особливо, вийти з неї".
Отож оновлене ЦК КПРС реабілітувало її, дівчину № 9, завдяки ХХІІ з'їздові КПРС, високо оцінило заслуги інкогніто її особи, поставилося з розумінням і нагородило орденом "Героїні соціалістичної праці", бо в той страшний момент Сталін таки нарешті вперше випустив з зубів люльку свою, вона, пихнувши іскрами, закотилася під альков, а Берія підловив цей момент і вже тут як тут. І так спритно підмінив, що вождь з усією своєю шизофренічністю не зміг постерегти: відімкнув замочок на пачці цигарок і особисто натовк туди "Герцоговину флор", ще й кілька разів устиг смикнути. Тут його й скоцюрбило...
Інша річ, чи розбив так званий інсульт саме Сталіна? Відомий той факт, що Гітлер, наприклад, застрелив і спалив чотирьох своїх двійників і п'ятьох особистих подвійниць Єви Браун, а самі вони сидять тепер удвох любенько в південних джунглях Аргентини й кохаються – інакше якого біса було брати законний шлюб саме перед "самогубством"?
То помер таки Сталін чи не Сталін? Може, він вічноживий разом зі своєю Істоміліною, й вони теж узяли десь там законний шлюб? Бо й досі не відомо, куди зникла його юна коханка. Та хай там як, а розвінчання культу особи відбулося, і назад його вже не вернеш.
Але от історія з подвійниками по його смерті не закінчилася, бо хто втік за кордон? Сталінова донька Світлана Алілуєва? Та цій би просто не дозволили доїхати до Індії, а лише тій – іншій, якій довірили потім опублікувати лояльні спогади про "батька", які пом'якшили в світі репутацію компартії СРСР.
Чи судили Берію, ось питання. Бо на процесі кілька свідків зверталися до нього його рідною менгрельською мовою, а він не розумів ані слова. Тоді свідки почали звертатися до нього грузинською, і що? Точнісінько той же результат – відсутність розуміння.
Ситуацію врятувало лише те, що і весь судовий колектив, і присутні журналісти не тямили жодної з тих мов і ніхто не збагнув підтасовки.
Бо чому ж існує аж три (!) офіційні версії його страти за вироком цього суду ще задовго до самого засідання:
– буцімто Берія загинув на засіданні політбюро через удар ноги в яйця особистого каблука чобіт Жукова за допомогою Кантемирівської дивізії;
– буцімто він був заарештований у своєму кабінеті генералом артилерії Москаленком і ним же розстріляний із ППШа при спробі самогубства;
– буцімто він у своєму бункері був розстріляний особистим генералом танків товаришем Батіщевим.
Будь‑яка із цих версій може виявитися брехливою, проте запитання постає одне: то кого ж потім судили?
Промайнуло небагато років, однак минули епохи. І в далекому запилюженому пустелями Джамбулі на перон зійшла жінка, чия врода старанно ховалася в совдепівську одягачку, пилюка од вагонів ще дужче припорошила її; жінка дивилася на навколишні бархани і спокійно чекала, доки вони не вийшли з її світло‑сірих очей. Глянувши на папірець, рушила до районної заготівельної райспілки.
Перед конторою хвильку постояла, обсмикнула одежу й несміливо переступила поріг. Ідучи до одного зі столів, вона ще здалеку оглянула обліковця, а потім сіла навпроти. І хоч він був тепер без кітеля й вусів, а головне, без ненависної смердючої люльки, – не впізнати його не могла.
Поклала руки на папери. Він автоматично потягнув до себе квартальний звіт, підвів очі і вмить усі цифри та числа спинилися і назавжди повилітали; пальці їхні переплелися й боляче стиснулися. Підробити можна все на світі, а от дотик зімітувати неможливо. Певно, через біль сльози рясно покотилися обом з очей на документи.
Він би міг запитати поглядом: "Як ти мене знайшла?"
– Гроші, – відповіла би вона вголос.
Велика держава оберталася навколо затиснутих долонь – вони не помічали, бо дотик пробирав дужче за біль.
– Степан, Корнієнко, – насилу назвав він себе уперше.
– Докія Пилипчук, – вимовила й вона своє ім'я, не помітивши, що зробила це рідною мовою.
Гойдалка
Студент Валентин, звісно, лише студент, має підозри про тих, хто теж підозрює одне одного. Саме тому всі мовчать, удаючи статус кво. Це так лютило парубка, що він пошкодував про освіту – слід було йти в радіоелектроніку, щоби наставити по всьому будинку жучків та об'єктивів, потім створити правду, розмістити в інтернеті, аби її спізнав весь світ, а вже потім і сусіди, яким тоді заднього ходу не буде.
Прозріння почалося з того, що після лекцій він пішов гуляти зі старостою курсу Свєтою, а ввечері привів її до себе у двір на дитячий майданчик. Вона навіть ходила за альтанку в кущик – стільки було в них вина; а він ні, ні разу, бо був зосереджений на ідеї оволодіть, бо це вже було дуже просто, хоча Свєта намагалася протверезіти, хапаючись за цигарку, од чого чомусь в неї крутилася голова. Однак він, посадивши її ніби на коліна, зумів переконати, що як укритися її широкою сукнею, то ніхто й не здогадається. Розмова була про це коротка, куціша навіть за їхні взаємні поштовхи з одхиленими трусиками; все виявилось кращим, ніж би обом хотілося, правда, алкоголь підгаль‑мовував, але радість взаємної перемоги давала сподівання на ще краще, аж тут приперлося дві постаті й сіли на гойдалку.
Студенти завмерли. А ті двоє повиймали цигарки, але запальничка в них була невдала. Спалахи іскор показали, що постаті дівчачі, і Свєта почала повільно знову, відчувши додаткову снагу від двозначності ситуації; ця її радість потроху його обурювала, бо не хотів допускати у свої відчуття сторонніх, отож прошепотів на вухо:
– Ти тільки не лякайся.
– Чого... лякатися...
– Я зараз матюкнуся, вони злякаються і втечуть.
– Добре. – ще уповільнилася вона, аж закусила губу. Свєта все життя була старостою, і оце лише зараз – ні; була радість довго про це згадувати й дивуватися самій собі.
Валентин брудно й довго матюкнувся. На мить дві постаті на гойдалці завмерли, а потім одна перестала чиркати запальничкою:
– Валь, це ти? А ми боялися, що якісь хулігани.
Обидві встали, прийшли в альтанку, посідали навпроти.
– Уявляєш, я тільки купила її, а вона не робить, – чиркнула ще раз іскрами й Валентин упізнав сусідку Катю. – В тебе прикурить не буде?
Вони підійшли упритул, староста Свєта щільніше обтягнула сукню, хорошу таку, що затуляла і спущені джинси хлопця. Він вийняв сірники й подав, ті прикурили, й він упізнав ще й Надю з парадного навпроти, здивувався, що вони, пісюхи, а вже смалять.
– Отак викинь гроші, і пшик.
– Я ж казала, спічки бери, – солодко затягнулася Надя, – а ти все форс давиш, ой, ха.
– Спічкі одноразові, а зажигалка ні, – виправдовувалася Катя. – А твоя дєвочка курить? – запитала нахабно і, не діждавшись відповіді, вставила їй цигарку в губи, прикурила й Світлана, дивуючись сама з себе, відчула, що втягує дим.