Я вже чую застережливі голоси деяких правдолюбців, які, виходячи із найліпших, близьких, зрозуміла річ, і нам заложень боротьби з релігійним дурманом, висловлюються у тому смислі, що, мовляв, а чи варто згадувати про цей епізод у житті нашого митця, котрий потім і сам стидався своєї причетності до справ духовного мракобісся. На голоси ці я таку дам відповідь: не втікайте від свого минулого, громадяни! Не вбивайте у собі своє минуле, хоч би яким маловартісним та помилковим воно сьогодні вам здавалося, бо хто знає, яким світлом освітить воно ваше життя завтра чи позавтра. І ніколи, любі шанувальники мистецтва, не забувайте, що людина без минулого все одно, що річище без води – висохле, порепане дно, яке не відає, задля чого воно існує, задля якої спраглої землі, задля якого моря...
Грають сумні сурми над Ярополем – то вітер голодний зимовий свище: смертю героя в боях у районі Мемеля загинув за віру, царя й вітчизну батько Д. В. Смаглія; в офіцерському клубі п'яні пани офіцери розповідають непристойні анекдоти про матінку царицю; вже хліб подорожчав, і проглянули перші кістляві провіщуни майбутнього мору – від жебраків і калік вбогих чорним став майдан коло Микільської церкви. Скоро вже, скоро ревітимуть на Україні гармати...
А наш кострубатий парубок вчиться старанно накладати рум'янець на щоках, шиї та підборідді угодників, оживляє їхні лиця тонкими світлами і кладе чисті білила довкола зіниць, від чого смутком і тривогою повняться погляди святих Миколи, Василя, Кузьми, Дем'яна, Лавра, Євдокії, котрі народжуються в році від початку нової ери 1917-му, Побавившись гарно оживками, від яких обличчя стають рельєфно карбованими, та поклавши підволосся, герой наш ліпить листовим золотом одяг; робить з м'якуша свіжого житнього хліба кульочку і перекочує її по золоту, а як забере вона шляхетні дрібні аркушики на себе, тоді котить її по дошці, прописаній зіллям; ікона пахне смачно пампушками з часником, зілля ж бо готується з часникової м'язги.
Нарешті до останнього таїнства причащається наш Д. В. Смаглій: у свіжій сорочці, травами пропахлий, Софрон Свавільний (а борода у нього – як у Хемінгуея з відомого фото на обкладинці журналу "Лайф") кладе руку на плече підмайстрове й тихим голосом рече: "Ікони треба оліфити після пасхи воскресіння Христова, від місяця квітня до місяця липня, обравши для того сяючий час, коли повітря стигне, й місця треба знаходити затишні, щоб не комарні й не вітряні були, щоб оліфа всякла й фарбам прозорої краси додала".
Та не довелося нашому добродієві прооліфити перші свої творіння. Довго чи коротко розказувать, а життя яропільське, а з ним і Життя Д. В. Смаглія виколіїлося з тихих стежок, на дорогу небаченої високості повернувши.
То не сурми небесні сурмлять, то з усіх усюд кіннота скаче, з боєм здобуває місто преславне Яропіль; панцерні потяги, наче сірі похмурі сни, приповзають у ранкове місто, й від них іде сморід відпрацьованих гарматних газів та важкого вугільного диму; зморена піхота розсмоктується по крутосхилих яропільських вулицях, й вишневими вечорами риплять біля вогнищ солдатські гармошки й зачинають яропільські дівчата дітей від солдатів.
Штаб свій вояки розміщують на лівому березі Богунки, у палаці Потьомкіна, в безжурному лазоревому будинку, де підвали порожні й зимні, мовби сам світліший князь Таврійський, гетьман Катеринославського й Чорноморського вірнопідданного козацтва ясним своїм державним генієм передбачив доконечну майбутню потребу в камерах для підслідчих і заручників, рівно як і в приміщеннях для потаємних розстрілів. Де, де поділися Софрон Свавільний та його майстри? У невизначену годину, коли Яропіль нікому не належав, крім вітру й пустки, прилетів невідь-звідки снаряд – чи з Заходу, чи зі Сходу, з Півдня чи з Півночі? – ніби з небес, з хмарних гір скотився й влучив у будинок № 6 по вулиці Купецькій. Похитнулися стіни та впали, притрусивши крейдяним пилом тіла іконописців, серед яких смішним збігом обставин не було Д. В. Смаглія, бо саме його послав Софрон Свавільний з образами до купця Царьова, хоч як не подобалося шанолюбному підлітку стикатися з замовниками, вислухувати їхні ідіотичною поважністю сповнені критичні зауваги; ніби передчував щось старий майстер, коли силоміць виштовхував нашого героя з будинку № 6 по вулиці Купецькій; невідомий диригент, якого люди, за відсутністю інших, більш наукових визначень, нарекли випадком, змахнув паличкою через півгодини від того, як Д. В. Смаглій вийшов з майстерні. З неба впав з голосінням майже жіночим фугасний снаряд.
Року того Д. В. Смаглій розпочав перші підмальовки до своєї картини, що потім славною зробилася під назвою "Ранок". А було це полотно велике, розміром 2,5 м × 4,5 м, і підрамник на кілочках, що за їх допомогою завше можна було прибрати з поверхні полотна хвилястість і зморшкуватість, яку час накладає на такі витвори, бо фарби олійні коцюрблять мішковину. Вже перші постаті з'явилися були на полотні, й свідки – візьмемо того ж таки А. В. Микитася – заприсягаються, що то народжувалася картина незрівнянної пристрасті: апостоли справедливості з мужицькими обличчями літали з сокирами в небі над Ярополем, і жінка зі скорботним обличчям, у біле вбрана, затуляла тілом своїм землю й дітей, і зорі із срібної фольги від шоколадних цукерок світилися тьмяно на ультрамариновому небі, мов олов'яні ґудзики на німецьких кайзерівських мундирах, і чорні безлистяні дерева були заквітчані барвними стрічками, немов весільні коні, немов шикувалося велике свято. Після похорону, де кленову труну з легким тілом Софрона Свавільного ніс під спів синиць наш герой, він, повернувшися додому, довго стояв перед картиною, зазираючи в очі апостолам справедливості, та вони відвертали погляди, й жінка вже не затуляла землю, не захищала дітей, безсила була кого-небудь захистити, лише сором лишився на її обличчі, сором і розгубленість. Тоді Д. В. Смаглій узяв відерце з білилами й щіточкою широкою проклав на полотні білі ручаї й озерця, які розливалися, розливалися, аж поки зникли останні кольорові залишки. Відтак подався на заробітки, бо, крім матінки й трьох меншеньких братів, мусив наш герой годувати ще й стару вдову Софрона Свавільного, якій судилося ще довгих і голодних два рокя прожити на цій землі.
Фарбував яропільські дахи. Іржа, торішні соснові голки, висохле листя, гримлива розпечена бляха, по якій його кроки – наче згори хтось градом сипонув. Засмаг, змарнів на вітрі, зате вивчив архітектуру міських дахів. Знав, як купчаться будинки, які важливі дільниці міста відкриваються з яких горищ, і через це в часи Яропільської республіки ніхто краще за нього не міг поставити повстанські кулемети на запилюжених піддашшях... А втім, шановний майстре малярського цеху, не забувайте і про мистецтво: в перервах між боями люди, втомлені од стрілянини, висипного тифу, саботажу та нічних обшуків, потребують якихось світлих візій, які б виповнювали їхні серця життєстверджуючим оптимізмом, відвертаючи думки од похмурих реалій навколишнього світу: од нестачі їжі, подертого, завошивленого шмаття ще з імперських цейхгаузів, заболочених, занедбаних вулиць, порожніх домів з вибитими шибками, од мертвих дітей, яких щодня матері ховають на міському цвинтарі у тихій тіні лип, неподалік від кинутої цегляної каплиці... Беріть хутко, майстре Д. В. Смаглій, фарби й пензлі, розмалюйте наше революційне місто так, щоб небу гаряче стало, щоб здригнулася гнила інтелігенція, вихована на брехливих канонах мистецтва експлуататорів! Замість салонного, еротичного, здегенерованого мистецтва буржуазних посіпак створимо радісне молоде футуристичне мистецтво революції! 5Сай казяться міщани, дивлячись на наші спіралі, на незбагненну машинерію наших композицій, на шалені кольори й деформовані у революційному екстазі постаті! Товаришу Смаглій, ось вам маузер, ось вам мандат Яропільського ревкому за підписом самого А. В. Микитася, згідно з яким ви призначаєтесь головою Всесвітньої пролетарської академії мистецтв Яропільської республіки (ВПАМЯР), ось продовольча картка на півкіла кінського м'яса. За роботу, товаришу!
Ніколи перед тим і ніколи по тому Яропіль нічого подібного не бачив. Одного ранку місто прокинулося з таким відчуттям, що сон саме зараз почався – багатобарвний і божевільний: Д. В. Смаглій та його не менш футуристично налаштовані помічники збудували своє місто – з фанери, бляхи, гіпсу, паперу, полотна й дощок. Над будинком.Дворянських зборів грізно височіла 35-метрова постать робітника: 10-метровим молотом з пап'є-маше бив квадратовий коваль по фронтону, ніби це було ковадло; над фортецею Потоцького здіймалась вгору височезна вежа Авіації – водогінні труби, сталеві ванти – і на кожному суглобі цієї вежі повільно оберталися численні пропелери, через що над містом стояло гудіння, мов голос усіх моторів України, зібраних докупи, мов гомін далеких майбутніх повітряних боїв; на панно, розгорнутих на майданах Ярополя, наш герой зобразив різні повстанчі події, котрі відбувалися в місті: серед електричних та парових машин, стояв полковник Богун, обійнявшись з А. В. Микитасем, і кудлатий Ейнштейн благословляв їх смолоскипом, виконаним у кубістичній манері; ширяли в небі літальні апарати, стокрилі метелики, й повалені лежали на землі буржуї в циліндрах, а на червоному коні сидів А. В. Микитась, мов Георгій-Змієборець, замість меча двосічного тримаючи в руках кулемет системи "максим"; Григір Гамалія був намальований разом з керівниками III Інтернаціоналу, котрі їхали на заквітчаному, кабріолеті фірми "Мерседес-Бенц", а за колесо хапався, намагаючись зупинити, Микола Романов – жалюгідна монархічна дворняга, розчавлена ходою історії, А навпроти Микільської церкви революційні художники поставили пам'ятник Коліївщині: дерев'яні постаті гайдамаків, вирізьблені з дуба, справжні коси в руках, бляшані бороди й вуса, гіпсові розфарбовані обличчя – й, порубане, перед ними лежало розп'яття з костьолу; на спеціальних блоках та канатах попідвішувані дзвони, котрі бомкали на вітрі вдень і вночі, згадуючи веселого Ґонту; алебастрові купідони, товсті синки гнобителів і панів, стояли біля цегляного муру з піднятими руками, мов перед розстрілом.
Тоді ж з'явився другий варіант знаменитої картини голови ВПАМЯРу Д.