Давай адресу...
Сашко показав будинок, де оселилися його батьки.
Хлопці стояли на розі, біля невеликого скверу, під аркою з прозорих, зелених віт, крізь які пробивалося сонце і тріпотіло тигровими плямами на тротуарі.
— І за нашим містом я скучив. Дивись, які вулиці! Зеленим вихором полетіли дерева аж до річки, як на картині. Тіні грають на стінах, і будинки високі та горді і так багато сонця. Ленінград — казково гарне місто, тільки сонця малувато. Але там на кожному кроці історія. Смольний, Зимовий палац, Нева... Там починалася революція... Ленін підіймав народ на штурм...
— Там ми з тобою зустрінемося восени,— хвилюючись, сказав Аркадій.
— Я дуже радий. Я тобі все покажу там. Значить, заходь, Аркадію!
Хлопці нехотя розійшлися. Над ними підіймалося безмежне весняне небо...
12
Мати Сашкова була щаслива і світла, як весна. Вона була переповнена радістю і обдаровувала нею сьогодні всіх, кого тільки стрівала. З сина не зводила очей, і Сашко від цієї уваги намагався бути трохи грубішим, ніж звичайно, ніби стомився від материнської ласки. Схоронитись від матері він не міг в одній кімнаті, яку займали його батьки на першому поверсі маленького будинку.
Мати Сашка зустріла Аркадія так сердечно, ніби він теж був її сином, давно не баченим і рідним. Змахнула ганчіркою порох із старого витертого стільця і припрошувала до столу, ще не прибраного після обіду. Аркадій відмовився від частування, мати глянула на Сашка і одвернулася на хвилинку, мабуть, доки впаде непрошена сльоза. Мати була височенька і суха, з добрими очима і лагідними рисами передчасно постарілого обличчя. Сашко любив її більше, ніж батька.
Батьки вирядилися заради сина. Мати — чистенька, в новому ситцевому платті, в свіжій білій хустці, зав'язаній біля підборіддя. Батько — в сірому довгуватому піджаці і в наваксованих кирпатих черевиках. На колінах підіймалися пухлини зношених штанів. Маленький, гордовитий, уже напідпитку, батько підшморгував червоним носом — у нього був хронічний нежить. Іноді він усміхався невідомо до кого, глянувши на сина, що одягав сіру, вдало припасовану до його постаті шинель. Не так одверто, як мати, батько теж милувався і пишався з сина. Але йому не хотілося показати себе абияким, звичайним муляром, і він, дивлячись на Сашка й Аркадія, ходив коло них і повчав, жестикулюючи :
— Думаєш, печі класти, фундамент виводити — це так собі... Хе... Камінь — він теж вимагає вміння, таланту, мистецтва. Танкіст... Це само собою, а на цеглу у мене рука легка і око метке. Десятник там, виконроб виміряє, а Мостовий як зробить на око, у прозорну трубу міряй, точно зроблено. Точно... Всяка робота вимагає спритності і таланту. Матеріал треба знати і любити... Так я говорю?
— Так, так, батьку! Правильно говорите! — крикнув Сашко.
Мати насилу стримувала себе, щоб не посваритись з чоловіком, але в присутності Аркадія це робити було незручно, та й заради першого дня гостювання сина теж не слід. Вона тільки підібрала губи у вузьку смужечку і махнула рукою.
— Варнякає таке, що й на вуха не натягнеш. Щастя твоя цегла! Ти коли повернешся, синочку?
— Увечері, не дуже пізно. Та ви не турбуйтеся і не чекайте на мене. Я по-червоноармійському прийду, почитаю і ляжу спати.
— Та то вже наше діло, чекати чи ні... Не закажеш. Іди, голубе, гуляй на здоров'я. Бувайте щасливі, дітки.
Вона провела Сашка з Аркадієм до ганку, попрощалася ще раз, глянула на широку, міцну спину сина і пішла назад.
їхати трамваєм хлопці не схотіли, бо манили до себе зелені вулиці, переповнені людьми. Сонце спускалося десь за кам'яним нагромадженням будинків, місто було таке знайоме, рідне. Біля кожних воріт вовтузилися табуни дітвори, кричали дзвінко, розгонисто. Доводилося щоразу маневрувати серед цього темпераментного люду. Матері гордо носили на руках своїх малят або пускали їх в небезпечну мандрівку по тротуару.
Аркадій розповідав Сашкові про себе. Згадав про ракету і обіцяв показати її, але попередив, що це ще тільки мрія, майбутня робота. Він вірить у неї цілковито, бо все вирахував точно і наука за нього. Аркадій розповів про школу. Сашко розказав про свою, танкову, школу. Сміялися, згадуючи минуле; сміялися, коли Аркадій описував Басю, Тамару, Марусю.
— Дівчата виросли красиві. Хто б міг думати тоді, коли я сіпав Кіру за косу, що вона стане такою? А Руфа, Тамара... Маруся, ця зовсім баришня,— говорив Сашко і спитав обережно: — Хто тобі найбільше подобається, говори чесно, Аркадію?
— Все знатимеш, рано помреш! — засміявся Аркадій.
— Не вмру... Однаково ж узнаю. Спитаю у Басі, вона мені відразу все викладе, з деталями і зі всією романтикою. Говори краще, Кіра чи Руфа?
— Кіра,— відповів Аркадій під допитливим поглядом Сашка.
— Так...— багатозначно протягнув Сашко.
Деякий час ішли мовчки. Кожен думав своє. Аркадій заздрив Сашкові і не приховував цього принаймні від себе. Все-таки перед Сашком уже виростало справжнє життя, повне широких інтересів, не обмежених стінами десятирічки. Як не говори, а доводилося Аркадієві щодня весь час віддавати дрібним шкільним справам, урокам, своєму класові, вчителям. А відриватись від школи теж боязко. Часом здається — покинути школу — значить одпливти від берега, не вміючи як слід плавати, а там — вітри, шторм, забиває хвилями дух... Знає: за ворітьми школи чекає цікава корисна праця і дорога, що веде у майбутнє... А все-таки боязко...
Біля білого, ніби з крему, будинку школи був скверик, у дворі стояло кілька ослонів. На одному з них сидів Вова з книжкою на колінах. Він прийшов раніше за всіх і дочитував біографію російського вченого Попова. Почувши біля себе кроки, Вова підняв замислені очі і мовчки дивився на товаришів, доки Аркадій не взяв у нього книжку.
— Сідайте, почекаємо наших,— запрошував Вова.— Ви подумайте, скільки знав цей Попов, у голову не влазить...
А зробив скільки? — додав Аркадій, перегортаючи книжку.
— Читаєш деякі сторінки і думаєш, якими талантами багата наша наука, скільки відкриттів для всього людства, для всього світу зробили російські вчені!.. Сашко, коли ти до мене зайдеш? — спитав Вова.
— Ще зайду, ще погуляємо, часу досить. Тільки ви ж до іспитів готуватиметесь, а мені треба зайти в шосту школу побачити своїх колишніх співучнів.
— Іспити? Ми з Аркадієм нічого не боїмося, за винятком мови і літератури. Та, може, пронесе якнебудь! Правда, Аркадію?
— Правда, а готуватись доведеться...
Віктор Мартинов підходив своїм чітким, військовим кроком, усміхаючись. Тонка гнучка талія перетягнена блискучим широким ремінцем.
— Дозвольте сісти біля вас, товаришу командире,— посміхаючись, приклав він руку до кашкета. Сашко суворо глянув на нього і сказав:
— Знову у вас гудзика одного немає біля манжета, боєць Мартинов! Чому пряжка з'їхала набік? Ви майбутній командир, товаришу, а вигляд у вас...
— Прошу пробачення... Строгий командир з вас, товаришу Мостовий, не хотів би я потрапити у вашу частину,— засміявся Віктор.
— Ого, я з тебе зразу виб'ю цивільний дух. Дисципліна, брат...
У Віктора сьогодні особливий настрій. Він почував себе переможцем, і вперше здалася йому смішною наївність Тамари Незабудь. По дорозі з школи у них була дивна і не зовсім мирна розмова. Вони йшли вдвох тихим провулком, де жила Тамара, і Віктор малював фантастичні картини приїзду Тамари до нього в гості, коли він учитиметься у військовій академії. Так дійшли до самого будинку і збиралися розлучитись на кілька годин, до зборів. Тамара сумно глянула на Віктора, тугою сповнилися її очі, коли нагадала, що розлучаться вони восени надовго. Може, раз на рік доведеться тільки й бачитись, а на листи Віктор не дуже щедрий. Чи не краще —— вступив би він у піхотну школу, яка є в їхньому місті, тоді б... Віктор нічого не відповів, лише мовчки, здивовано поглянув через її голову на зелений присмерк, що ховався серед молодого кленового листя.,. "Ні, ні, я це так сказала, нагадуючи, що без тебе буде сумно і взагалі!.." — поспішила Тамара заїкаючись. "Побачимося на зборах",— буркнув Віктор і повернув назад, залишивши Тамару біля хвіртки. Вперше він не капітулював перед Тамарою і святкував цілковиту перемогу.
— Хлопці, наш воєнізатор, Тростяниця і Залікман пішли вже, нас не помітивши. Ходімо! — сказав Аркадій і підвівся.
В кімнаті вони застали товаришів за роботою. Перевірку анкет, заяв і документів закінчили саме тоді, коли мали початися збори. В залі зібралося близько сотні чоловіка молоді, десятий клас весь був тут у повному складі.
Марко хвилювався, проте намагався триматись спокійно. Жартував, смішив дівчат, розмовляв з хлопцями свого класу, які не залишали його й на хвилину в спокої. Нарешті Кіра з Руфою посадили Марка біля себе і заявили, що ніхто не сміє його чіпати. Зараз вони влаштують йому іспит...
— А скажіть, товаришу Бубир, що таке дружба? — дерев'яним голосом питала Кіра.
— Дружба — це не зовсім те, що у вас з Аркадієм Трояном, товаришко Коваль,— солодко відповів Марко.
— Ах, ви так, гаразд, Руфо, він мене ображає!..
В цей час ввійшли Аркадій з Вовою, Сашком, Тростяницею і Залікманом. Марко пішов їм назустріч. Голубояр відкрив збори, і одноголосно обрали головою Аркадія, а в президію ще Голубояра і одну дівчину з дев'ятого "Б" класу.
Аркадій оглянув залу. Перед ним густо збилися учні, такі різні, що важко зразу й запам'ятати. Вони ворушилися, повертались у всі боки і ніяк не хотіли заспокоїтись. Аркадій звично припинив розмови, сказав кілька вступних слів і зачитав порядок денний: спочатку прийом у члени організації, потім доповідь про підготовку до іспитів і поточні справи.
Марко сидів з правого боку від президії, під стіною, і, нахилившись вперед, уважно вслухався у кожне слово Аркадія, коли той читав перші заяви і анкети.
Повернувшись до Марка, Аркадій підморгнув йому. Він почував Маркове хвилювання.
Двох дівчат з восьмого класу прийняли швидко, а Маркові здавалося, що це тяглося безконечно, Дружні оплески після голосування примушували здригатись, і радісно щеміло серце.
— Заява товариша Бубиря Марка, з десятого класу,— оголосив Аркадій.
Марко підвівся, підійшов до стола і не зводив широких, красивих очей з президії. Губи його нервово ворушилися. Руки перебирали поли піджака.
Як і сподівався Марко, першим запитанням було — де його батько?
Здригнувшись, він миттю глянув на того, хто запитував, на інших учнів, на сотні очей, що напружено пронизували його.