— Навіщо? Їй-богу, не треба. Це я від Ілька. Піду. Дайте мені папір, Миколо Петровичу. Два аркуші. Ні, більше не треба. Дякую.
— Окситетрациклін в передпокої. В пакеті. Введете у вену.
— Добре, — сказала Ліля. — Зараз закип'ячу.
— Треба дзвонити в міліцію, — сказав Баландін. — Нехай організують облаву. Я зараз усіх на ноги поставлю.
— Ну почекайте, — сказала Дорошенко. — Ще хоч півгодини. Нічого з ним не станеться... Прийде. Двадцять п'яту серію будете ревакцинувати в наступну суботу. Щоб не забули...
— Пам'ятаю, — відрізав Баландін. — Ідіть лягайте. Негайно. Вам треба вигрітися.
— Це пройде, — сказала вона. — Це Ілько мене нагородив. Ви не турбуйтесь... На добраніч.
— Лілю, допоможіть Євдокії Іванівні. І шприц поставте.
— На добраніч, — сказала Ліля. — Все зроблю, як треба. Скільки ввести?
— Нуль двадцять п'ять.
— Гаразд.
Дорошенко повернулася.
— Папір забула.
— Беріть білий, —сказав Баландін. — Ні, не цей. Цей жовтуватий.
Спокійне було її обличчя, хоча виступила пітниця; очі вона опустила додолу, тіні сіріли в западинах. Вона простягла руку до паперу, і знову Ігор, дивлячись на її пальці, подумав: "Гіпсові".
Вона вийшла, слідом за нею поспіхом подалась Ліля.
— Чорті — стукнув Баландін кулаком по коліну. Взяв склянку, в якій стирчав термометр, зазирнув усередину, витяг його. Присунувши настільну лампу, уважно оглянув термометр — зеленкуватий капіляр, приладнаний до сріблястої планки, червона цифра 37; потім повернув термометр і прочитав на його спинці: МАКС 1/10°С ГОСТ 302-41.
Ігор мовчки стежив за Баландіним.
— У неї тридцять вісім та чотири, — сказав той.
— Може, реакція на інтерферон?
— Навряд.
— Я піду.
— Залиштесь, — попросив Баландін. — Чи ви теж...
— Ні, — одразу відповів Ігор. — Я себе нормально почуваю.
— Тоді залишайтесь.
— Махов не вірить в інтерферон, — сказав Ігор.
— А я вірю. Бо це все...
Баландін наблизив сигарету до розпеченої спіралі. Запалив. Опустився на диван — важко й недбало, зірвавши при цьому зі спинки простирадло, яким застелений був диван.
— Може, й справді вона застудилася, — сказав. — Якщо почнеться — введемо ристоміцин.
— Не доведеться, — сказав Ігор. — Це грип.
— Я теж так думаю, — зітхнув Баландін. — Мабуть, просто застудилася.
— Я нещодавно переглядав старі часописи, — сказав Ігор. — Дивлюсь — Пірке. Француз з вусиками. Покінчив життя самогубством. Разом з дружиною.
— Який це Пірке?
— Той, що відкрив реакцію. Від нього тільки реакція й залишилася. Всі її знають. Навіть у дитячих садках. А хто знає про його трагедію? Кого це цікавить? Нікого. Жила людина, жила, і залишилася од неї сама тільки реакція.
— Навіщо ви б'єтесь над цими питаннями? — набурмосився Баландін. — Вирішити не вирішите, а ось нерви... Мене в молодості теж хвилювала проблема безсмертя.
— А зараз?
— Це все одно, що займатися відкриттям перпетуум-мобіле. Безглуздо. Хворобою Джосера — прошу.
— Вам добре говорити. Ви зробили своє діло, дай боже, А від таких, як я, нічого не залишиться.
— Облиште, — сказав Баландін. — Ні від кого нічого не залишиться. Все це брехня. Головне не в цьому. Нема чого пнутися в Наполеони, Треба просто робити своє діло. Якщо воно чисте...
Розпечене око електроопалювача жевріло в сутінках кімнати, де горіла невеличка настільна лампа з абажуром із провоскованого цупкого паперу —освітлений був лише письмовий стіл, а весь простір кімнати померкнув, потонув у тінях, зменшився; біля насупленого, м'ясистого обличчя Баландіна спалахував вогник сигарети — міцні щоки Баландіна вкривалися миттєвими загравами.
— Вам гріх скаржитись, — вів далі Баландін. — Це я у цейтноті. Вам поталанило з цим Джосером... У ваші роки вивчити нову, невідому інформацію... це просто щастя. Я вам заздрю. А взагалі, якщо хочете знати, ми історично приречені,
— Як це?
— Дуже просто. Приймайте це як належне. Ось я працював над висипним тифом, його зараз дуже мало. В двадцяті — тридцяті роки він був головною проблемою інфекційної патології. Всі наші роботи вже майже забуті. Вони помруть, чесно прислужившись... Так, власне, сталося з холерою. Отже, не будемо вимагати од історії більшого, ніж ми заслужили. Архіви історії й так вщерть переповнені... їй нікуди дівати череду генералів, вождів, поетів... Куди вже нам. Ми — невідомі солдати. Як у тій пісні співається: У незнакомого поселка, на безымянной высоте...
— Миколо Петровичу, — спитав раптом Ігор. — А тоді, на Західній... ви довго в полоні були?
Баландін уважно подивився на Ігоря. Затягнувшись сигаретою, відповів відчужено, ніби раз і назавжди завчений урок:
— П'ять годин сорок хвилин. Оглянув пораненого, зробив перев'язку, наклав шини... Через дві години він помер. Неймовірна втрата крові. Вранці мене повели. Без пов'язки. Ми йшли понад яром. Був туман. Я скочив у яр — і побіг.
— Стріляли?
— Стріляли. Двоє. З автоматів... Ідіть лягайте. Я ще попрацюю.
... Махов одчинив двері віварію — і опинився в лабораторії. Він почув запах тварин — цей гострий аміачний сморід видався йому затишним, хатнім. Обережно пройшов по коридору, намагаючись не зачепитися за дитячу ванночку, і проскочив повз кабінет Баландіна (замість скла, вибитого Лозицьким, у дверях жовтів лист паперу). Загуркотів мотор холодильного прилавка — і Махов посміливішав. Штовхнув двері канцелярської кімнати ногою.
— Сергію? — радісно здивувався Ігор. — Прийшов?
— Тихше.
— Де вештався?
— Надворі. Змерз. Холодно.
Шкіра на його вилицях здригалася, він хукав на пальці — не міг зігріти. Спитав байдуже:
— Шеф лаявся?
— Нічого, — сказав Ігор. — Я пояснив. Все о'кей.
— Морозить. Треба було плащ узяти...
— Ти пішов, а я злякався... Ну, думаю, викине Серьога зараз нам номер. Полетить куди-небудь. В тайгу, дуже просто. На комсомольську ударну будову.
— Олень, — з презирством кинув Махов. — За кого мене вважаєш? Я службу знаю. Не бійся. Нікого не зустрів. Жодної людини.
— Ти лягай, якщо морозить. Я введу тобі окситетрациклін.
— Там автомат з газованою водою... Біля магазина. Склянка стоїть. Пити закортіло. Там завжди гарна вода. Смачна... Не втік, не бійся. Захотілося на повітря...
— Лягай. У тебе зуб на зуб не попадає. Зараз фуфайку дам. Роздягайся.
— Погано мені стало, — сумно сказав Махов, скидаючи сорочку. — Не можу так жити.
Він легенько постукав долонею по грудях.
— Не можу. Ти все жартуєш, а я не можу... Чому ти можеш? Не знав, що ти такий... А я — мов ганчірка. Розумієш, Ігорю? Знаю, що померти кожному доведеться... але не можу... Страшно мені все це уявити... Мухи по обличчю лазитимуть. Більш за все боюсь... А я навіть не поворухнусь... Мухи люблять лазити. По губах...
— Лягай, — сказав Ігор сердито. — Вигадав таке. Восени мух нема. Зовсім здурів. Піду шприц візьму.
XVIII
Золотаво-рудий, з шорстким пунцовим гребенем на голові півень закричав, намагаючись змахнути крильми, але не спромігся. Підкрильцеві вени було зранено голками шприців — лабораторія повсякчас потребувала пташиних червонокрівців. На підкриллях, під тонкою пергаментною шкірою, синіли крововиливи. Золотаво-рудий, з чорним, червоним та мідно-оранжевим пір'ям півень закричав нестямно, переможно, заклично. Його зойк роздер тонку, прозору тканину тиші в лабораторії.
Ігор прокинувся — і вийшов нарешті з лабіринту страшних апокаліпсичних видінь; зникли також легкі тони досвітнього сну — чисті, наче японські гравюри, спогади дитинства.
Махов розметався на постелі — ковдра лежала на підлозі, він спітнів і важко дихав.
Ігор прикрив Махова і, похапцем одягнувшись, пішов у віварій. Лабораторія спала — сталеве заціпеніння приладів ще не розбудив щоденний гармидер. Лампи денного освітлення вже не горіли — здавалося, що в скляних рурках запаяно молоко (рурки спочивали в маленьких жерстяних ночвах). В заскленій шафі, зробленій з темного дерева, виблискували аналітичні терези — хромовану чутливість їхнього механізму оберігав од впливів навколишнього світу спеціальний важіль: терези, які втратили чутливість, ставали мертвою подробицею лабораторного пейзажу. В штативах, на столі, стояли сотні пробірок, в яких заломлювалось та розгалужувалось слабке світло нинішнього дня. Багряно просвічували флакони з еозином.
Золотаво-рудий півень здивовано, розгнівано подивився на Ігоря і знову скрикнув, безпомічно ворухнувши крильми. Ігор підійшов до стелажа і, глянувши на картонні бірки, на яких значилися серії експериментів, одчинив одну з кліток. Там лежало на сіні шість задубілих морських свинок — одна з тваринок впала в бляшану коробочку з водою. Тоді Ігор, хвилюючись, оглянув бірки на інших клітках. Знайшовши потрібну, одчинив дверцята. Лагідні, смішні дурники — їх теж було шестеро — заметушилися в клітці. Ігор взяв одну свинку в руки — вона сіла, причаївшись, на його долоні. Потім дряпнула Ігоря гостреньким рожевим кігтиком.
— Ух ти, руденька, — сказав він, гладячи її шовковисту спину.
І замкнув звірятко в клітці.
Потім квапливо підійшов до дверей Баландіна і постукав.
— Входьте, — відгукнувся Баландін.
Він голився, здираючи скальпелем щетину. Де-де шкіра на обличчі Баландіна була порізана. Перед ним лежала газета, де висихали білі пухирі мильної піни. Баландін запитливо глянув на Ігоря.
— Вони живі, — сказав Ігор, спостерігаючи, як з'являється на шкірі Баландіна кров'яна плямка. Баландін витер скальпель об газету. На газеті залишився ще один — червоний — пухир.
— Вони живі, — сказав Ігор. — Вакцинована серія... Контрольні загинули. Всі!
Плямка збільшувалась, нарешті по щоці Баландіна побігла тоненька цівка крові. Баландін ступив важкий крок до Ігоря.
— Живі, — сказав Ігор. — Я сам бачив.
Вони побігли у віварій. Баландін хапав свинок, трусив щосили — і жбурляв у клітку.
— Завчасно... — хрипко сказав він. — Радіти завчасно. Ще доба. Але це вже щось... Нехай хоча б добу ще пожили, чортяки.
Золотаво-рудий півень горланив щосили. Баландін спохвату розмазав кров по обличчю — у нього був безпорадний, безглуздий вигляд; він стояв у піжамних штанях та в синій майці біля розчиненої клітки, витягав то одну, то другу свинку. Нарешті закрив клітку. І відчинив двері віварію. Ігор та Баландін стояли на порозі, вдивляючись в синій, все більш темніючий пружок гори.
Гора курилася. Гіркуваті, махоркового кольору дими піднімалися вгору в німій тиші; дими зачиналися в попелі, серед мокрого гару, в тлінні листя, що настовбурчилось од холоду.