"Усі ці краєвиди з усього світу так переплуталися у мені, наклалися один на одного; кар'єр нагадує озеро в Канаді, де ми з Мотрею зустрічали схід сонця", — розказав Віктор, повертаючись.
Прийшов дядько Толік, п'яненький, вибирав картоплю у сестри, попросив закурити; насипав йому традиційний кульок тютюну, дав коробку сірників; повечеряли з Віктором смаженою картоплею, переписували "Останню зиму" і "Святу Марихуану" на його диктофон. Жартували: "люди скажуть: та вони наркомани, цей Морозов і Москалець, один складає пісні про мак та марихуану, а другий їх співає…" Прокрутив йому запис передачі про чай, зроблений колись із російської "Свободи"; зек-поет, який щось понад двадцять літ відсидів у зоні, читав свої вірші про чай:
Второе счастье
За колючей проволокой есть вещи
обрядовые, культовые.
Потаенную заварку,
на глазок взвешенную,
трепетно ссыпают в кружку,
на костре булькающую.
Дороже любой шамовки ценят в зоне
напиток из чая.
Не торопясь, благоговейно смакует блатная порода;
побалдеть за чифиром
почитают за счастье,
больше которого
только свобода.
(Евгений Карасев (?))
21 вересня
Батурин, Сейм, густий туман над рікою, плюскіт води, — так, як колись, у 1988 році, коли ми з батьком ішли через пішоходку будувати свою хату і зупинилися, приголомшені красою: безлюдним пляжем із жовтим м'яким пісочком, пагорбами з жовто-червоними деревами на батуринському березі біля палацу Розумовського, перспективою на Острів Осокорів, дерев'яною скрипучою пішоходкою — усе таке граційне, тонке і ламке: "Японія", — сказав Морозову. Все збулося за одинадцять літ відтоді — хату збудували, друзі приїхали, ми пили чай, читали вірші, бесідували і милувалися природою; я читав тут гарні книги, співав і грав на гітарі, трохи писав — менше, ніж хотілося, але навіщо багато книжок? Життя є сон, який збувається — і це найбільша Таїна. Провів Віктора на автостанцію, розповідав йому про Стуса, прийшли — знову — до висновку, що справжня святість не потребує канонізації; попрощалися: "і не падай духом", — посміхнувся мій дорогий Морозов.
14 листопада
Сейм, березовий гайок, хтось розчистив від верболозу місце над рікою, досить просторе, — може, буде пляж; знайшов під однією з беріз кишенькову книжечку-цитатник, ймовірно, баптистський: "Помощь свыше" (Слово Боже — на березі Сейму!); сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно писав Гайдеґґер про міст у "Будувати, проживати, мислити", бачив себе з погляду Сейму — як іду Великим Мостом імені Олега Лишеги, то пригнічений і вичерпаний — на Бахмач, то радісний, переповнений творчими надіями і торбою з чаєм та книжками — на Матіївку; "туди-сюди"; затамовував подих — так само, як Сейм — коли "мене" довго не було з Утґарду — "невже пропав?" — і полегшено зітхав, коли моя постать знову з'являлася на мосту: "повернувся"; згадав, як колись, іще малим, десь у 1974 році, прийшов сюди пішки з Бахмача, двадцять п'ять кілометрів, — прогуляв школу, не в змозі витримувати тодішній аґресивний тиск ненависного вчителя алгебри і домашні сварки; прийшов, щоб напитися води з Сейму, — і напився, хоча тоді на мосту стояли охоронці з карабінами та собаками, я боявся — але тягнуло мене тоді сюди неймовірно; потім повернувся попутками, удома нічого не розповідав про цю парадигматичну, як виявилося, подорож. Громаддя Острову Осокорів нависало над червоно-сірим верболозом, знову нагадавши колір Вестмінстера, підсвіченого вечірніми прожекторами; "яка у мене прекрасна батьківщина!" — тішився, йдучи Оболонням, повз череду корів, які попаски йшли на схід, до Великого Мосту імені Олега Лишеги, мабуть, пити воду — хіба все розкажеш? Дуже сонячний, теплий-теплий день.
Чуєш — вже осінь, твоя золота пора —
І за бетонною стіною білява дівчина
Вже увімкнула серед ночі музику і тебе,
Аякже, саме тебе виглядає…
(Олег Лишега, "Місяць")
16 листопада
"Потягнуло" до Сейму, хоча перед тим збирався до лісу; не міг зрозуміти, чому, аж доки не прийшов з маха-мантрою до ріки: семеро робітників розбирають пішоходку, складають дошки на трактор, на нашому березі палає багаття — грітися, бо східний вітер дуже холодний, зривається сніг, долини на Оболонні затягнуло кригою і Сейм від берега — також; таке не щодня побачиш:
знімають декорації Anno Domini,
забирають міст, яким ми цього літа,
цього життя ходили,
рідні і друзі,
усі мої друзі,
які протягом цих років
знайшли трохи часу і безліч приязні,
щоби провідати мене,
щоби перейти міст — поки він іще є,
і за це я їм буду
безмежно вдячний
аж до смерти
і далі, —
тато і мама,
Василь Івашко, Віктор Морозов,
Люда й Андрій Панчишини,
Євген Пашковський, Владислава Москалець,
Андрій Саєнко, Богдан Скаврон,
Андрій Деркач, Віктор Неборак,
Андруся й Амадеуш, Тарас Чубай,
Василь Герасим'юк, —
де вони всі зараз, цієї миті? Я сповістив би їм: знімають декорації літа — і століття — і тисячоліття! — це дуже урочиста і чиста картина, без жодної патетики та сентиментальности, гарантом від них служать куфайки робітників — багаття — дирчання трактора — Сейм сіро-сталевий, який наполегливо плине зі сходу на захід, навіть під кригою — плине, — сніги і прозорий краєвид — Батуринська гора, Палац Розумовського, "зимові дерева", Бройґель наяву (хоча по дорозі туди питав себе крадькома: "а що, коли все це — прогулянка, сніги, Сейм — сон?" — нічого, нехай сон, все одно треба заховуватися належним чином, плекаючи майстерність у мистецтві бути) — ось чому мене покликало сьогодні до Сейму — і сюди, у це життя: побачити і створити, а точніше — до-творити почате у попередньому житті Параду, тримаючись за єдино можливу опору: свободу, за єдиний ґрунт: закоріненість у інтеліґібельному (ноуменальному) характері-етосі, незримо поєднаному з емпіричним "я" та емпіричними умовами-обставинами ("декораціями Літа Господнього"),
Матіївка, Індія,
Келія Чайної Троянди
________________________________________
1
"О kryzysie"