А кінь здох.
— І то все?!! — здивувався купець. — Слухай! Плачу за тебе борг! А ти йди до мене служити охоронцем. Кінь, кожух і кулеша мої. І ще плата — дюжина різан. Різана в місяць! Зрозумів?
— Зрозумів, мій господине. Дякую за ласку, та мені треба боярину тих кобил по-вер-ну-ти. У мене ряд складений з боярином.
— Як знаєш! Я завжди тебе візьму до себе. Приходь, коли схочеш!
НАВКУЛАЧНІ БІЙЦІ
Між боротьбою та навкулачними боями була перерва, бо радились між собою староста, його помічники та мечник Верхнього Міста, чи зводити тільки за вагою та зростом, чи як завжди — хто кого побажає, той і викликає.
Поки йшла рада, дядько Півень протиснувся через натовп до малого.
Печенізький румак зразу звів вгору свою лебедину шию і нашорошив вуха. Його опуклі карі очі дивились уважно і напружено.
Хлопчикові аж тепло стало всередині — от яку здобич взяв дядько на Росі.
Дядько огладив коня, пригостив білим пшеничним коржем.
— Зараз ось почнуть навкулачні бої, і я почну перший.
— Ти стомився. Тебе он як вдарив варяг об землю. Ти пропадеш!
— Нічого! Я помолився Богородиці. Вона мене не видасть. Битимусь!
— А як же застава? Що поставиш супроти?
— Ой боже! Що ж мені ставити? — Півень в розпачі схопився за голову. — О! Я поставлю лук і стріли печеніга.
— А хіба речі ставлять? Я все бачу, що ставлять гроші або прикраси…
Дядько послав малого до істобки по лук і стріли. Хлопчик скочив на землю і щосили потяг румака за вузду.
— Не поспішай! Я ще раз піду до храму і помолюсь…
За брамою Володимирового міста Півник видряпавсь у сідло і погнав скакуна до Золотих Воріт. А там стражники не перепиняли його, бо вже запізнали його і пам'ятали.
Ось він в істобці.
Схопив сагайдак, лук та помчав, не міг утерпіти, до Бабиного Торжка.
Але як повернувся з конем на своє місце під паркан, то навкулачні бійці, добрі молодці, вже гамселили один одного, що було сили.
А що далі на таці срібла ставало все більше.
Коли з храму прийшов дядько, застава вже була в три монети від голови.
Півень вихопив у хлопчика зброю і кинувся до рядів, де сиділи лихварі та міняли.
По його роз'юшеному і збудженому вигляді вони без напруги зрозуміли, що йому конче потрібні гроші. І не давали за добру зброю більше трьох монет. А зброя була найкращої саркельської роботи. Та дядько і цим трьом потертим кружальцям металу був страшенно радий.
Півень ступив у коло, де змагались бійці. Якраз під валом, де не була земля мощена колодами. Якщо на мощений хідник збити людину, то з неї може й душа вилетіти.
Ой як добре, що дядько встиг із своїми трьома монетами. Ще б трохи, і довелося б шаблю продавати.
Півень по одній поклав по монеті на тацю базарного старости. Натяг на тім'я свого клобука, відкасав рукава та тугіше підтягнув пояса.
Проти нього був один із гончарів, чоловік, що, певно, полюбляв кулачні бої, бо носа мав стовченого, звернутого набік. Вищий на голову за Півня, у плечах не такий широкий, та руки м'язисті, довгі, а кулаки просто як молоти.
Гончар перший пішов на дядька, розвернувся, замахнувся на всю силу правиці.
Півень назустріч йому зробив два маленьких кроки швидких, прихилив голову. І рука гончарева збила тільки шапку з голови Півня. Водночас дядько вдарив гончара в підборіддя. Гончар похитнувся.
Дядько додав йому лівицею під бока, потім правицею знов у підборіддя.
Гончар сів на землю.
Очманіло крутив головою.
Півень стояв над ним і чекав, поки гончар підведеться. Не підводився. Дядько взяв його під пахви і поволік під схил валу та й посадовив там.
Дядько частину грошей згріб з таці і сказав, що другу половину ставить у заставу.
Проти нього вийшов один з княжих конюхів. Поклав одну важку монету проти дядькової купи.
Не попер необачно на Півня, як то зробив гончар. Але все ходив навколо дядька і все перед себе лівою розмахував. Це щоб дядько на його довгу руку наштовхнувся. А за тим щоб врізати правицею чи в груди, чи в лице.
Дядько метнувся вперед. І конюх певно подумав, що він його вдарить. Розмахнувся на повну силу правою. Та Півень відскочив набік і знизу, з усієї сили вдарив конюха по щелепі. Конюх опустив руки, навіть пальці розтис.
— Хто інший вийде? — спитав дядько.
Та конюх хрипко видобув із себе.
— Я ставлю ще одну монету.
Похитуючись, підійшов до таці і кинув на неї важку срібну монету.
І цього разу він кинувся вперед, прикривши себе напівзігнутими руками. Кружив навколо Півня і намагався застигнути його зненацька і щосили вдарити.
Та дядько був прудкіший. Підловив конюха, коли той широко розмахнувся. Щосили вдарив конюха в підребер'я. Удар завалив конюха на коліна. Нахилився вперед і, щоб не впасти обличчям на землю, обперся обома кулаками. На нього напала гикавка. Та все ж він якось звівся і зігнувшись, тримаючись за боки, пішов з кола.
Ті княжі конюхи, що були з кулачним бійцем, загорлали:
— Він ударив його нижче пояса!
— Проти правил, проти правил!!!
Півень бігцем до старости:
— Заверни його! Нехай він задере сорочку! Тоді всі побачать! Я не бив нижче пояса!
А конюхи закричали, що це ганьба, заголювати при всіх людину!
Роз'юшений Півень підскочив до конюхів і заволав:
— Нехай подивиться один лише староста!!!
Але конюхи не схотіли нічого такого робити і відвели свого товариша до конюшень.
Виступив варяг, знімаючи із шиї гривну і обережно кладучи на тацю.
— Б'ємося до крові… До третьої крові.
А дядько Півень, згаряча забувши, що йому потовкли носа і розбили губу, погодився і висипав проти гривни всі свої монети.
Вони стояли один проти одного. Найнижчий стрілець і найбільший богатир із княжих найманців. Один роз'юшений, необачний у своїй затятості. А другий спокійний, впевнений у тому, що поставив надійну пастку супротивникові.
Люди замовкли, бо Півнева перемога над іншими бійцями здавалась їм чимось неймовірним, якоюсь чаклунською справою.
Дядьковій прудкості, вправності і відвазі не співчували.
Так само, як не співчували вони і чужинцеві.
Бійці кружляли один навколо одного.
Тільки варяг кидався на дядька Півня, як той блискавично відскакував назад, як лісовий кіт.
Тільки Півень кидався на варяга, як варяг миттю виставляв руку. Дядькові удари не досягали ні голови, ні тулуба варяга. Всі удари попадали по руках варяга.
А ще до всього дядько так ударив по лівій варягу, що розбив собі в кров пальці.
Сурмач задудів і оповістив всіх охочих до забав.
— Перша кров! Перша кров! Усі бачили?!
І зробив різу на своєму посохові.
Дядько від подібної халепи так роз'юшився, що не встиг варяг і мигнути, як він підскочив угору і заліпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив і поставив різу на стороні варяга.
— Перша кров! У варяга перша кров! Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. І таки зачепив. Розбита губа закровила.
— Друга кров!!! — загорлали в натовпі.
Півень підстрибнув і вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
Червона, обпечена сонцем шкіра на вилиці трісла і кров бризнула на плече.
Поки дядько Півень відходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Півня на відступі і зачепив по носові. Розбитий в боротьбі ніс не витримав і легкого удару. Кров полилась на груди.
— Третя кров! — заволав сурмач. — Варяг переміг!
Але поки він встиг засурмити в сурму, Півень розмахнувся, як усі, на повну відкриту руку і вгатив варяга кулаком у черево.
Варяг зігнувся навпіл, затискаючи пальцями своє черево. Він, напівзігнутий, підчапав до таці і зішкріб із неї все собі в капшук.
А дядькові Півневі знов довелось іти через Подільську Браму до водограю і обмивати своє спотворене, розпухле лице.
Малий не пішов за ним. Він сидів на румакові і тримався за пакіл дубовий.
Хлопчик знав, що дядько відмиється і причапає знов на Бабин Торжок.
Ще буде змагання коней.
Що ж дядько поставить в заставу на кінських змаганнях?
Лишилась тільки печенізька шабля.
СРІБЛО ТА ЗЛАТО
Всі судна, що творились тут на березі Глибочиці, мали в своїй основі довбанки-моноксили. На них потім нарощували дошки.
А цей човен був набірний. Основа всього — рівний, як струна, дубовий киль — він хребет і опора всіх інших частин човна. Вгору від киля відходили ребра-шпангоути, плавко вигнуті, мов роги велетенських луків, і утримували напружені тонкі й предовгі дубові дошки. А корма і ніс однакової висоти зводились круто вгору і увінчувались фігурним різьбленням.
Малий спинився на половині гори і милувався спогляданням цього розбійницького човна.
"Завдовжки буде вісім з половиною косих саженів. А завширшки — півтори сажені", — подумав Півник.
Коли він виміряв довжину човна кроками, і все ствердилось, він аж запишався, що так точно визначив!
І не зчувся, як над ним виріс високий чоловік у шкіряній безрукавці, стягнутій широким пасом.
— Ну що, горобчику, подобається тобі цей човен?
— Я не Горобчик, я — Півник… Красивішого човна я не бачив. Просто казка!
— Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги наші ні чорта не вміють робити, тільки мечами січуться та вряди-годи веремію здіймають.
— А ти, господине, хіба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
— Я зі східного берега Бурштинового моря. Всі мої родичі — тільки рибалки. Але я дуже неспокійний, гарячий, — поволі і ніби трохи сонно говорив високий чоловік. — Закортіло мені побачити світу, і втік я із варязькими купцями. І відтоді весь час із варягами на воді. Навчився в них човни будувати. Більше, ніж десять років витратив, а навчився.
— А коли ж ти, господине, воював?
— Ти на ці позначки, горобчику, дивишся? — Він торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя. — Це не з бою. В бій мене варяги не дуже брали — берегли. Бо їм була потрібна не моя сила й відвага, а моє вміння…
— А хіба так буває, щоб не варяг творив краще від варягів їхні човни?
— Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хіба не твій вуй виграв кінські змагання? Чи не так?
— Так… Одначе кінь печенізький!
— А хто цього румака печенізького натравив на вороного угорця?
— Дядько…, — протягнув хлопчик і подумки додав: "Якби він не дав болотного зілля печенігу, хіба б він отак оскаженів?" А перед очима враз постала веремія на Бабинім Торжку. Курява, збита кінськими копитами і людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас і шалена музика.
Хазяїн вороного угорця поставив на кін три златника Володимира.